Ілько Липей і Юрій Клевець: цікава історія про останніх опришків Карпат

Журналіст, філолог, дослідник історії Михайло Маркович опублікував цікаву статтю про останніх розбійників Карпат та їх життєвий шлях. 

Про це пише Правда.іф з посиланням на портал Локальна історія.

Ще якихось сто років тому карпатські ліси приховували озброєних розбійників. Це дуже шкодило туристичному іміджеві регіону, який намагалася розвивати Чехословацька Республіка. Як відомо, у 1919—1939 роках Підкарпатська Русь була частиною цього державного утворення. Чехи цінували несходжені гори й полонини, цілющі мінеральні води та гірськолижні курорти. Із Праги до Ужгорода запустили авіарейси. Навіть були прямі залізничні маршрути, що вели до глухих кутків Карпат. Окрім розвитку туристичного руху, така логістика мала покращити соціально-економічний стан місцевого населення. Проте деякі жителі регіону потрактували це покращення по-своєму.

Розбійник — романтика Карпат

По гарячих слідах 1936-го у Львові вийшла історична повість “Ілько Липей — карпатський розбійник”. Того ж року її переклали та видали в Чехії. Автор — письменник Василь Ґренджа-Донський. Колись він сидів за однією шкільною партою із Липеєм, тож присмачив твір багатьма особистими моментами.

Ілько Липей був вольовим, упертим й освіченим чоловіком. Він умів читати, писати та рахувати, що тоді було рідкістю серед русинів-українців в гірських регіонах. Його історія почалася 13 червня 1895 року в селі Волове, зараз це смт Міжгір’я, де хлопчик народився у багатодітній сім’ї.

Відомо, що після закінчення військової служби й участи в Першій світовій війні Ілько одружився. Йому — 27 років. Дружині Марійці — 17. Вона — бідна дівчина із сусіднього села Лозянське. Побралися вони з любови, познайомившись на полонині, куди Ілько гнав череду овець на літній випас. Проте проти шлюбу був батько молодого — багач і староста села. За непослух він покарав сина — позбавив спадщини.

Весілля Ілька Липея та Марії Лолин, 1922 рікФото: zak.depo.ua

Криваві гроші

З часом у пари народилися дві доньки та син. Матеріально родині ставало дедалі важче. Аж тут з’явився шанс отримати гроші. Прийти вони мали з Америки, як відшкодування за смерть брата Івана. Раніше він емігрував до США й загинув у Першій світовій війні під час битви на Марні. Лейтенант Джон Липей мав хороший страховий поліс, за яким його родина отримала 150 тисяч крон. У той час це була просто небачена сума на Підкарпатській Русі. За документами гроші перейшли до батька, а той постановив — “видідичити” неслухняного Ілька.

“Видідичити селянина — це значить відібрати з його уст кусок хліба. Значить засудити його на голод, на вічні недостатки й нужду. Та не тільки його, але й невинних дітей. А яка ганьба, який сором бути видідиченим! То значить, що він не є достойним сином свого батька. Він не заслуговує на те, щоб його люди шанували, щоб його поздоровили”, — пояснював Ґренджа-Донський. Така була кара за непослух Ілька при виборі дружини.

Сварки з батьком, постійні докори дружини та голодні діти штовхнули чоловіка на кримінальний шлях. Із такими ж шукачами легких заробітків він грабував багатих євреїв і чеських туристів на лісових стежках та полонинах. У тогочасних газетах йшлося, що такий спосіб життя Ілько почав вести на зло батькові.

Переломним для Липея стає випадок пограбування та вбивство двох братів-євреїв Ейнгорнових у 1926 році на Тячівщині. Підозри впали зокрема і на Ілька Липея. Він заперечував свою причетність і переконував, що в той час був у Словаччині. Але своє алібі довести не міг. Відтак — арешт і суд у Хусті.

Загадкова втеча

Суд призначив Липею 15 років ув’язнення в місті Леопольдов, що тепер на території Словаччини. Перші роки в’язень провів в одиночній камері. Там Ілько навіть вів щоденник, у якому описав свою біографію та деталі перебування у в’язниці. Там він поводився дуже слухняно, за що керівництво довіряло йому різні роботи навіть поза тюремними мурами. За таку поведінку йому скоротили термін ув’язнення до дев’яти років. Однак за дев’ять місяців до кінця терміну в’язень під номером 1551 втік.

Витяг зі справи Ілька Липея про перебування в Леопольдовій тюрмі, Фото: надав автор

За різними джерелами, основна причина втечі Ілька Липея — помста. Начебто в одному з листів хтось із друзів сповістив йому про зраду дружини, яка жила з іншим чоловіком. А ще ж була затаєна образа на батька. У газетних замітках того часу йшлося, що Липей вдався до втечі через туберкульоз. Мовляв, хотів встигнути перед смертю помститися. Однак ця деталь про хворобу виглядає сумнівною. Покинувши Леопольдову в’язницю 11 вересня 1934 року, уже 5 жовтня він з’явився біля Волового. А це приблизно 550 кілометрів. Отже, змучений в’язницею та хворобою, шукаючи їжу, утікач повинен був проходити за день по 22 кілометри. Не кажучи вже про переховування у лісах від жандармів.

Звістка про втечу Липея швидко випередила його самого. Діставшись додому, Липей під час сварки зламав ребра батькові й відлупцював дружину. Після чого втік у праліси, де пристав до нових розбійників.

Зійшовся із Юрком Клевцем із Репинного, який за різні пограбунки теж переховувався в околицях. Молодший від Липея на 12 років, той уже мав добру славу розбійника. Із ним Липей розпочав напади на багатих єврейських купців і чеських туристів. Тож туристичний напрямок на полонину Боржаву, Рахів та Воловець знову став небезпечним майже на цілий рік.

У вересні 1935 року Липей із Клевцем застрелили чеха Яроушика, єгера мисливського клубу у Воловому. Розбійники поранили його в лісі, і Яроушек помер від втрати крови в лікарні міста Севлюш, нині — Виноградів.

Юрій Кливець під час строкової служби в чехословацькому війську. Кінець 1920-х років

Вісім куль для Липея

Розбійницькі діяння Липея та Клевця уже набридли владі Підкарпатської Руси. Тож до Волового відразу направили підрозділ із 80 жандармів з Ужгорода. З часом їхня кількість зросла до 120. Їхнім завданням було прочісувати довколишні села. За затримання будь-кого із членів банди місцевим пропонували від 1000 до 3000 крон. Здається, Липея досить легко упізнати: він мав 190 см зросту, виступаючі вилиці, був дуже худим. Але селяни мовчали. До краю тим часом прибували репортери з різних популярних газет. Це тільки підігрівало увагу до подій. Усі були в передчутті, чим закінчиться новий епізод із розбійницького життя на Верховині.

15 вересня 1935 року шпальти газет знову зарясніли заголовками про Ілька Липея. Однак цього разу новини не про успішну втечу від жандармів. Ймовірно, кругленька сума, яку обіцяли за голови розбійників, зіграла свою роль. Хтось повідомив про місце зустрічі розшукуваних зі своїми помічниками. Жандарми взяли під нагляд усю долину річки Репинки.

14 вересня, проти ночі неділі, приблизно о 23-й годині, один патруль наткнувся на табір злодіїв. Останні вмить розбіглися, відстрілюючись. Липей і Клевець тікали в різні боки. Жандарми зосередились на переслідуванні Липея. На деякий час він зник у густому чагарнику, але собаки Флора і Ламинет напали на його слід. Липей, втікаючи вздовж русла річки, потрапив у дуже звужене місце. Затиснутий щільним кільцем жандармів, стрибнув у воду. На другому березі він був змушений бігти вздовж стрімкої скелі під прицілами жандармів, тож його висока постать була чудовою мішенню. Сім куль влучили йому у груди, восьма — у голову. За однією з версій, останню він випустив у себе сам.

Вбитий жандармами розбійник Ілько Липей, Фото: ceskatelevize.cz

Журналісти наввипередки описували історію. Труп сфотографували, провели огляд і надали дозвіл на поховання. Похорон відбувся у Воловому, в сутінках. У процесії взяло участь майже 150 осіб. Серед них — Липеєва дружина і троє його дітей. Батько не прийшов. Жандарми під час поховання на вулицях не показувалися.

Невдовзі зброю й особисті речі, які при собі мав Ілько Липей, експонували поряд із гвинтівками опришка Миколи Шугая у музеї криміналу в Ужгороді.

Гвинтівка Mauser (в центрі) та револьвер, які належали Ільку Липею, Фото: надав автор

Двійник Клевця

А що ж Клевець? Йому, ймовірно, пораненому, вдалось зникнути під покровом ночі. Потягом деякого часу він ховався в лісах навколо Волового.. І це йому вдалося, хоч за сприяння у затриманні злочинця місцева влада обіцяла 5000 крон.

За неперевіреною версією дослідників, Юрій Клевець втік до Галичини, де його спіймали співробітники НКВС за нелегальний перетин кордону. Далі він нібито пройшов виправні табори й воював у радянській армії. Однак чи так це було насправді — невідомо. Плутанини додає інший втікач із Підкарпатської Руси з таким самим іменем і прізвищем. Тож розбійника Клевця вважають зниклим безвісти.

Сьогодні в селі Репинне на Міжгірщині, де річка робить круті зиґзаґи, на місці вбивства розбійника Ілька Липея стоїть пам’ятний знак “Останньому опришку Карпат”. Його встановили чеські дослідники подій на Підкарпатській Русі. Добре, що тепер чеським, і не тільки, туристам на Закарпатті немає підстав хвилюватися за власне життя і гаманці.

Могила Ілька Липея у Воловому (нині Міжгір’я), 1936 рік, Фото Фердинанда Бучини. Archiv Ferdinanda Buciny