Франківськ. Другий день грудня 1975. Вівторок. У місті вже завершили будівництво восьмиповерхового готелю “Україна” й розпочав роботу завод “Автоливмаш”. У кінотеатрі “Космос” крутять “Романс про закоханих”. Люди потроху починають готуватися до новорічних свят. Снігу ще немає. На вулиці хмарно, місцями — туман, газета “Прикарпатська правда” передає від 0° до 5° тепла.
Приблизно о 16:00 на територію лікарні на вулиці Матейка “залітає” автомобіль “швидкої”. Медики виводять з нього бабусю і дівчинку, в обох — важкі опіки, пише Суспільне.
“Одежа вся була сіра. Обличчя не рожеве, а сіре. І шкіра в них була відділена, висіла, особливо на старшій жінці, я помітив. Ми запитали: “Що сталося?” Жінка каже: “Не можу пояснити”. Вони пішли у підвал, де зберігалися продукти, і як тільки ввімкнули світло, стався вибух, і її з дівчинкою викинуло на вулицю”, — пригадує оперуповноважений карного розшуку міського відділу міліції Владислав Ливинець.
За кілька хвилин до цього він зі своїм начальником Володимиром Котлярським приїхав у лікарню для з’ясування обставин побутового злочину. Втім, почувши про вибух, разом з колегою відразу відправився на місце події, до будинку на вулиці Гастелло, 13 А. На службовому ГАЗ-61 вони дісталися туди за п’ять хвилин.
“Я до цього не бачив таких масштабів руйнувань, які були там на місці. Один під’їзд повністю впав. Від першого поверху до останнього — все було внизу. Всі люди, які були в цих квартирах, перебували під завалами”, — розповідає міліціонер.
Владислав Ливинець і Володимир Котлярський стали першими працівниками силових структур, які прибули на місце найбільшої газової катастрофи в історії Івано-Франківська.
Будинок на Гастелло, 13 А
У 30-х роках XX століття на південному краю Станиславова — так називався Івано-Франківськ до 1939 — заклали нову вулицю — Під опікою Божою [пол. Pod Opatrznością Boską]. Забудована переважно приватними садибами в 1938 році вона стає останньою зупинкою першого міського автобусного сполучення.
У 1945 році вулицю перейменовують на честь радянського льотчика Миколи Гастелло. Трохи більш як за 20 років там починають зводити перші багатоповерхівки. 30 червня 1973 року на Гастелло, 13 А завершують будівництво цегляного п’ятиповерхового 40-квартирного будинку на два під’їзди. Його заселяють здебільшого сім’ї членів Українського товариства сліпих (23 квартири), решта — сім’ї військовослужбовців (7 квартир) і працівники місцевих підприємств (6 квартир).
“Хрущовка”, як то називають. Висячі балкони, маленькі квартири — з однієї кімнати переходилося в другу. У мене була однокімнатна квартирка — 19 квадратних метрів. Лінолеум, маленька кухонька, диван, шафа, стіл, ліжко двоспальне. Книжкова шафа, бо ми з чоловіком кохалися в літературі й збирали книжки. Він збирав по Брайлю, а я — друковані”, — пригадує колишня мешканка будинку Параска Гриньків.
Параска Гриньків
Параска Гриньків родом із села Старі Кривотули, що неподалік Тисмениці. Через те, що матір жінки вагітною впала з коня, Параска має вроджене порушення зору. Зараз вона повністю незряча.
Параска Гриньків. Колишня жителька будинку на Гастелло, 13 А. Суспільне Івано-Франківськ
“Я народилася недоношеною. Очні оболонки були закриті. Лікарів не було поблизу, бо — післявоєнний час, не було чим доїхати до Франківська. Бабуся гріла мене під маленькою перинкою на печі, і я вижила”, — розповідає Параска Гриньків.
До школи Параска майже не ходила — навчалася самостійно:
“Мене направили в Київську школу сліпих. Тато хотів, щоб я вчилася, бо була досить грамотною дівчинкою, дуже сприймала вірші напам’ять. Але бабуся казала: “Ой, так далеко дитину віддавати…” І так я вчилася вдома”.
Пізніше Параска влаштувалася працювати на підприємство від Снятинського товариства сліпих, де познайомилися з майбутнім чоловіком Іваном Магасом. У 1973 році подружжя перебралося в Івано-Франківськ, у будинок на Гастелло, 13 А, який збудували якраз для УТОСівців.
“Нас поселили у вже готову квартиру на п’ятому поверсі. Ми навіть ремонту не робили ніякого, бо вже все було поставлене так, як треба”, — пригадує Параска Гриньків.
Через три роки у подружжя народилася донечка Тетяна.
“Щось так газом тхне”
2 грудня 1975 року. Полудень. Параска Гриньків готує для свого чоловіка, який невдовзі має повернутися з роботи, його улюблену страву — макарони по-флотськи.
“Я зварила їсти й пішла до подружки. Вона жила на третьому поверсі. Йдучи від неї, зустріла сусіда: “Мішо, щось так газом тхне”. “Е, тобі все щось тхне. То нічого страшного. Хтось, може, неправильно увімкнув газ”, — відповідає. Я думаю: треба подзвонити в аварійну. Але була заклопотана: чоловік прийшов з роботи, я йому їсти давала. Загріла, відкрила помідори та й забула, так і не подзвонила. Пішла малу класти спати”, — пригадує Параска Гриньків.
Доки її донечка Тетянка спить у візку, Параска сидить на дивані поруч і читає польську книжку з рецептами соків для двомісячних дітей. Раптом лунає вибух:
“Я полетіла вниз із диваном. Не те щоб я різко летіла, а так: падали плити, і я посувалася з тими плитами. Мій диван робив посадку, як парашут. Почався страшний тріскіт, крики”.
Чоловік Параски усе ще курить у маленькому коридорчику.
“Він не зрозумів, у чому справа, тому що його заглушило від гуркоту. Він був зовсім сліпий. Каже до мене: “Що ти балкони повідкривала, протяг зробила?” Але потім хлопці вийшли з гуртожитку: “Іване, виходь, будинок наш вибухнув!” “Та як вибухнув? Коридорчик — цілий, — відповідає. — Коридорчик цілий, а твоєї квартири вже немає”, — переповідає Параска Гриньків.
Після приземлення вона ніяк не може зрозуміти, що відбувається: “Думаю: то ще, напевно, не все, то ще моя стеля має бути. Де ж вона є, та стеля? Подивилася ліворуч, а стеля моя стояла навкіс. Місце було немовби для мене призначене: звідси плита, звідти плита — я була дуже сильно затиснута між тими плитами. Намацала свою денну лампу, потім подивилася отак вгору й побачила каламутне хмарне небо, і думаю: що це таке?”
Нарешті Параска чує голос — це солдати, які одними з перших прибігли рятувати людей: “Почекайте, зараз техніка приїде, машини приїдуть і вас визволять, бо руками не відтягнемо ці плити”.
Двомісячна донька Параски загинула уві сні.
“Я не почула ні звуку її, ні плачу — нічого не почула. Я відразу знала, що її немає”, — говорить Параска Гриньків.
“Все просто впало майже до рівня підвалу”
Вибух на Гастелло, 13 А стається між 15:40 і 15:50. Трохи раніше зі школи повертається 13-річний Женя Бойчук. Дорогою до свого будинку він застає за роботою трьох газовиків.
“У квартиру я не зайшов, бо не мав ключів. Брат спав, а мама пішла до тата в лікарню. Я подзвонив, залишив під дверима портфель і вийшов на вулицю. Думаю: раз нікого вдома немає, то що робити? Знаєте, хлопчиську цікаво, що там копають. Пішов дивитися”, — пригадує Євген Бойчук.
Постоявши біля виритої в тротуарі ями й роздивившись газову трубу із засувкою, Женя знову повертається до під’їзду. Обходячи будинок, що обернений до головної дороги, де працювали газовики, тильним боком, він помічає, як із підвальних віконець вириваються язики полум’я. Стається перший несильний вибух.
Очевидець вибуху на Гастелло, 13 А в Івано-Франківську. Суспільне Івано-Франківськ
“Відразу думка в голові: що це за вогонь з підвалу? Коли пролунав другий вибух — мене відкинуло. Стало темно, лише скляні осколки заблистіли. Коли пил осів, дивлюся: ніби все — ціле. Передній бік будинку фактично не обвалився, можна було зайти в під’їзди. Обвалився тильний, ближчий до дороги”, — розповідає Євген.
Після вибухів хлопчик чує дитячий плач і оббігає будинок: “Газовики, які працювали там, остовпіли, коли стався вибух. Вони просто стояли, як вкопані. Гори уламків не було — все просто впало майже до рівня підвалу, ніби провалилося. Багато чого висіло: десь — унітази, ванни, квартири… Як Паша (Параска Гриньків — ред.) вижила, я навіть не знаю. Це — чудо просто”.
Квартира Жені, в якій спав його старший брат, 14-річний Вася Бойчук, уціліла одна з небагатьох. Водночас вибух повністю знищує 20 квартир — цілий п’ятиповерховий під’їзд.
“Я чув, як плаче моя майбутня дружина”
Першим рятувати людей з-під завалів кидається Борис Волошинов — доцент медичного інституту, який на момент катастрофи перебував неподалік. За ним — десятки людей зі всіх найближчих вулиць.
“З боку м’ясокомбінату просто маса людей бігла, мужчини. Вони відразу хотіли розбирати, але все висить, може впасти… Руками багато не розбереш”, — розповідає Євген Бойчук.
За кілька хвилин на допомогу прибігають офіцери й військовослужбовці. Їм вдалося витягти з-під уламків двох дівчаток і ще кількох дорослих.
“Серед тих двох дівчаток, яких забрали, була моя майбутня дружина. Їй було півтора року. Я чув, як вона плаче. Її звати Люда, тоді — Загрейчук. Здається, їй в ногу забився осколок. Друге дівчинку звали Люба Боднар”, — говорить Євген Бойчук.
“Аню! Аню! Аню! Аню!”
“Хмара пилу, розвалені стіни, уламки панелей, людські крики”, — так опише перші миті після вибуху спецкор газети “Прикарпатська правда” Степан Дем’янчук.
Стаття спеціального кореспондента газети “Прикарпатська правда” Степана Дем’янчука присвячена трагедії на Гастелло, 13 А у випуску за 10 грудня 1975. Фото: Степан Пенкалюк/Івано-Франківська обласна універсальна наукова бібліотека імені Івана Франка
Приблизно о 15:55 до місця катастрофи прибігає працівник підприємства УТОС Євгеній Кучміль. Він мав прийти додому раніше, але затримався на роботі — майстер попросив допомогти завантажити в автомобіль коробки для Тисменицької хутрової фабрики.
“Чую — вибух. Він дуже потужний був, але ми ніколи уваги на таке не звертали, бо тих вибухів не раз було чути, там же — військова частина, льотна частина. Потім прибігають люди, кажуть: “Ідіть, бо будинок ваш вибухнув”. Я не зрозумів. Одним словом, як був у спецовці, так і побіг”, — пригадує Євгеній Кучміль.
Від вулиці Льотчиків, де розташоване підприємство УТОС, до будинку — дві хвилини пішки. У квартирі на другому поверсі залишилася сім’я Євгенія: дружина Анна й однорічна донечка Наталка.
“Сходи залишилися. Я забіг до хати — двері вивалені. Спальня була зруйнована повністю. Коляска дитяча зачепилася колесом за арматуру і так висіла. Я покричав — нема нікого. Я і до підвалу йшов, а то все засипано. Кликав: Аню, Аню, Аню, Аню — ніхто не відповідав. Мене звідти чоловік хапнув і відтягнув, а на те місце, де я стояв, упала ванна”, — розповідає Євгеній Кучміль.
Наступні три доби він проведе на вулиці в робочому одязі, намагаючись знайти свою сім’ю: “Я цілу ніч проволочився у тій спецовці. Всі лікарні, які були у місті, я не об’їздив, а обходив, бо не мав ні документів, ні грошей біля себе. Я пішки цілий Франківськ обійшов”.
На третій день Євгенію подзвонили з обласної лікарні й сказали, що його дружина Анна й донька Наталка загинули. Їхні тіла витягли з-під уламків у підвалі.
Рятувальні роботи
16:00. На Гастелло прибувають пожежні автомобілі й фургони швидкої допомоги. Рятувальники розгортають драбини й починають спускати людей з верхніх поверхів уцілілого під’їзду. На допомогу також прибігають працівники найближчого заводу.
“Дуже багато людей було кинуто на розчистку. Що характерно: всі були екіпіровані, мали лопати — не просто так. Це була цивільна оборона фурнітурного заводу”, — пригадує міліціонер Владислав Ливинець.
Згодом до місця катастрофи приїжджають представники місцевої влади, прибуває урядова комісія на чолі із заступником голови Ради міністрів УРСР Володимиром Семичастним. Керівництво формує штаб з організації рятувальних робіт, мобілізує всі служби, команди цивільної оборони підприємств і техніку — бульдозери, екскаватори, крани. Біля рятувальників чергують лікарі. Місце вибуху оточують.
Владислав Ливинець. У 1975 році — оперуповноважений карного розшуку міського відділу міліції. Суспільне Івано-Франківськ
Біля будинку досі залишається 13-річний Женя Бойчук. У темряві він намагається знайти своїх маму й тата.
“Солдати розбирали завали, людей не допускали. Я почув, що з-за стрічки плаче моя мама. Мене не пускають. Кажу: пустіть, там — моя мама. Я їй сказав, що я живий, що брат Вася живий, аби вона заспокоїлася. Вона ж не знала, думала, що ми загинули”, — пригадує Євген Бойчук.
Паралельно з ліквідацією наслідків катастрофи управління КДБ, міліція й обласна прокуратура розпочинають розслідування причин вибуху.
“Ми залишаємося, тому що до нас везуть людей. Будинок вибухнув”
Тим часом в обласній лікарні на Дзержинського вже готові приймати постраждалих.
“Ми всі були на своїх робочих місцях. Нас зібрали, й завідуюча каже: “Тут зараз ніхто нікуди не йде. Ми залишаємося, тому що до нас везуть людей. Ми не знаємо, скільки — багатьох. Будинок вибухнув”, — пригадує Людмила Андріїшин.
У 1975 році вона працювала старшою медичною сестрою й анестезіологинею в реанімаційному відділенні.
Людмила Андріїшин. У 1975 році — старша медична сестра й анестезіологиня в реанімаційному відділенні Івано-Франківської обласної лікарні. Суспільне Івано-Франківськ
Ранок 2 грудня для Людмили та її колег почався звично: після п’ятихвилинки медики розійшлися по своїх операційних, черговий персонал здав зміну в палатах реанімації.
“Я, як старша медсестра, бігаю, щоб медикаменти отримати для відділу — забезпечення киснем і таке інше.Роботи в реанімації в анестезіологів, як завжди, багато, тому що це — забезпечення у всіх операційних хірургічного процесу, плюс реанімація”, — розповідає Людмила Андріїшин.
Про вибух завідуючу відділення повідомили ближче до 16:00:
“Жах, тривога, що це сталося взагалі. Найважче було якраз оце переживати, розуміти, що вибухнув будинок, що там загинули люди”, — каже Людмила Андріїшин.
За кілька хвилин прибувають перші автомобілі швидкої допомоги. Усіх пацієнтів заносять у лікарню на ношах:
“Ніхто не знає, чи є проблеми, травми, переломи, синдром стискання чи тривалого здавлення. І тому все — на ношах”, — пояснює лікарка.
Івано-Франківська обласна клінічна лікарня на вулиці Дзержинського, 114 (сьогодні — центральна міська клінічна лікарня на вул. Мазепи, 114). Фото з архіву Степана Назаренка
Найперше медики проводять огляд, за потреби призначають рентген.
“Людей привезли з такого попелища, де дим, кіптява, всі чорні. Декількох людей помили, прибрали, й виявляється, що нічого більше немає, крім бруду. А були такі, яких, наприклад, витягнули з-під плити, з-під завалу, то наче і не чорний, і без кіптяви, а найважчий. Пам’ятаю, що надзвичайно важку жінку привезли, в якої були важкі переломи тазу, кісток, ноги”, — розповідає Людмила Андріїшин.
Медикам у реанімації допомагають медсестри з інших відділень:
“Всім було складно працювати, тому що була потреба знайти багато чого, дістати терміново: якісь ліки, розчини, щоб капати внутрішньовенно, інфузії. Ніхто вже не йшов додому. Ми не знали, скількох людей привезуть. “Швидка” приїжджала щоразу, знову десь знаходили когось, десь виймали з-під якихось завалів і знов привозили до нас”.
Пізнього вечора 2 грудня в лікарню привозять найважчих травмованих.
“Ми працювали до самого ранку. Відпускали додому тільки тих, в кого діти маленькі. В мене був робочий час, як у старшої медсестри, тільки до певної години. Але я залишилася аж до ранку, як і інші, хто міг залишитися, щоб були руки, щоб можна було допомагати”, — пригадує Людмила Андріїшин.
Мапа основних локацій, пов’язаних із вибухом на Гастелло, 13 А. Інфографіка: Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
“Мені здавалося, що тільки я одна залишилася живою”
Приблизно о 20:00 солдати звільняють Параску Гриньків з-під завалів, де вона пробула чотири години.
“Одні відсували плити, а другі тягнули. Спочатку чи то з переляку, чи так задеревіло все, що я не чула, як мене нога болить. Я думала, що можу встати на ноги, бо не відчувала болю”, — пригадує Параска.
Спочатку вона намагалася сама дійти до автомобіля “швидкої”, але весь час падала, тому солдати взяли її на ноші.
Параску привезли в обласну лікарню на Дзержинського й помістили в травматологічне відділення.
“Мене накололи всякою всячиною, заспокійливими, бо я дуже плакала. Запитали: “Хто у вас є?” Я кажу: тепер вже нікого немає. Була дитина, був чоловік, а тепер, напевно, нікого. Бо думала, що ніхто не залишився, бо я ж ніякого звуку не чула. Мені здавалося, що тільки я одна залишилася живою”, — ділиться Параска Гриньків.
Згодом до неї в палату прийшла подруга й розповіла, хто із сусідів залишився живий.
“Я питаю: а про Тетянку (доньку) нічого не знаєте? Вона знала, але нічого мені не хотіла казати: “Про Тетянку нічого не знаю, а Ваня твій є”, — переповідає Параска Гриньків.
Параска Гриньків. Колишня жителька будинку на Гастелло, 13 А. У катастрофі втратила двомісячну доньку. Суспільне Івано-Франківськ
Лікарі виявили в жінки серйозні тріщини в тазу й нозі, які виникли через стиснення плитами: “Нога була в гіпсі. З тазом — лікарі казали лежати й не рухатися, й воно зростеться само, бо було без зміщень”.
Наступного дня в обід Параску перевели в реанімаційне відділення — в неї почався травматичний шок.
“Я пам’ятаю, що була така медсестричка Леся. Якось був сильний вітер на вулиці, а Леся якраз тоді чергувала. Кажу: Лесю, тікай, бо цей вітер може будинок завалити. У мене такий шок був. Мені здавалося, що я кудись провалююся, коли засинаю.Мені часто капали заспокійливі, поки це все пройшло”, — розповідає Параска Гриньків.
У реанімації вона проведе один тиждень.
“Небажаних ексцесів не було. Обстановка в місті нормальна”
На момент вибуху в будинку на вулиці Гастелло, 13 А проживали 163 людини. Станом на 8:00 3 грудня з-під завалів дістали шістьох людей мертвими й 13 із травмами різного ступеня тяжкості.
Останнім живим витягли Ігоря Прокопіва, друга Євгена Бойчука. Під час вибуху загинула Ігорева матір.
“Його затиснуло між плитами так, що одна нога була вивернута назад, а інша — вперед. Ігор пробув під завалами досить довго, не міг нормально дихати, але подавав ознаки життя. Йому опускали воду через якусь дірку. Він казав, що мав шматок цегли в руці й бив себе по голові, щоб не мучитися. Але не міг взяти розмах…” — переповідає Євген Бойчук.
Того ж 3 грудня про вибух в Івано-Франківську негайно докладають першому секретарю ЦК КПУ Володимиру Щербицькому.
4 грудня кількість загиблих зростає до 10. Стає відомо, що троє з 13 травмованих перебувають у важкому стані.
Обласна прокуратура відкриває кримінальне провадження.
5 грудня газета “Прикарпатська правда” публікує коротку замітку про катастрофу у правому нижньому кутку сторінки.
6 грудня ліквідатори завершують розбір завалів. Остаточна кількість загиблих — 19. Суспільному вдалося встановити імена всіх померлих. Семеро з них — діти.
Люди, які загинули внаслідок вибуху будинку на Гастелло, 13 А. Інфографіка: Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
“4 і 6 грудня проведені похорони 17 загиблих, на яких було приблизно 250 людей. Тіла двох загиблих на прохання родичів відправлені на захоронення в Сумську область. Небажаних ексцесів не було. Обстановка в місті нормальна. Розслідування причин вибуху продовжується”, — йшлося у секретній доповіді КДБ від 7 грудня 1975 року.
Загалом трагедія на Гастелло завдала місту збитків на суму майже 312 тисяч карбованців, що становить приблизно 40 мільйонів гривень в сучасному еквіваленті. Зважаючи на кількість жертв і травмованих, вона є однією з наймасштабніших газових катастроф такого типу в історії України.
Чому вибухнув будинок
Після вибуху будинку на вулиці Гастелло містом поширювалися різні версії причин катастрофи. Звинувачували й незрячих мешканців будинку — нібито вони неуважно поводилися з газом. І танкістів військової частини, які регулярно проїжджали ділянкою дороги над газопроводом, через що тріснула труба. Також припускали, що хтось тримав у підвалі будинку балон з пропан-бутановою сумішшю, з якого стався витік. Причиною називали й розгерметизацію ацетиленового балона під час зварювальних робіт у підвалі.
Офіційна ж попередня версія причин вибуху, яку висунули спеціалісти, вказана в секретній доповіді КДБ від 3 грудня 1975 року — на перший ранок після катастрофи.
“Газ у підвал потрапив через колодці телефонної мережі з газової магістралі, що проходить за 50 метрів від будинку, де за годину до вибуху бригада робочих контори “Міськгаз” проводила врізку газопроводу на хлібзавод”.
У наступній доповіді цю версію підтвердять і доповнять: “Скупчення газу в підвальному приміщенні будинку до вибухонебезпечної концентрації відбулося в результаті грубого порушення правил виробництва ремонтно-будівельних робіт на газовій магістралі, що проходила поруч”.
Матеріали кримінальної справи, яку вели за фактом вибуху, знищили у 2013 році як такі, що “не мають науково-історичної цінності та втратили практичне значення”. Тож про деталі розслідування довідуємося з текстів вироку Івано-Франківського народного суду від 18 травня 1976 року й ухвали Івано-Франківського обласного суду від 29 липня 1976, що зберігаються в архіві установи.
СУ-531
Будівництво й монтаж газопроводу середнього тиску на вулиці Гастелло почали у 1974 році на замовлення “Міського побутового комбінату № 2”. Виконання робіт доручили працівникам Івано-Франківського спеціального управління 531 (СУ-531):
- головному інженеру Василю Шкуниді;
- старшому виконробу Івану Медведю;
- майстру Валентину Смолі;
- електрозварнику Івану Критовичу.
У 1970-х газові мережі середнього тиску будували зі сталевих труб завдовжки 12 метрів кожна.
Труби з’єднували між собою за допомогою газо- чи електрозварювання, яке ще називають ручним дуговим зварюванням, розповідає завідувач кафедри транспортування та зберігання носіїв Івано-Франківського національного технічного університету нафти й газу Василь Запухляк.
“Найперше зварник, який виконує роботи з монтажу й зварювання трубопроводу, повинен пройти відповідну атестацію.Він має скласти теоретичний іспит, а пізніше заварити контрольний стик, який перевіряють механічними способами, рентгено- чи гамаграфією. Тоді зварнику надають допуск до виконання робіт”, — пояснює науковець.
Завідувач кафедри транспортування та зберігання носіїв Івано-Франківського національного університету нафти і газу Василь Запухляк. Суспільне Івано-Франківськ
Після атестації зварникові видають наряд-допуск, де прописані нормативи, яких він має дотримуватися під час робіт, а також технологічна карта зварювання.
Для електрозварника Івана Критовича, спеціаліста п’ятого розряду з восьмирічним стажем роботи, трубопровід середнього тиску на Гастелло був уже другим об’єктом такого типу. Поклавшись на досвід колеги, майстер Валентин Смола, сантехнік за освітою, який керував зварювальними роботами, не вимагав від зварника проварити пробний стик, щоб перевірити шов на міцність. Це — перша критична помилка, якої припускаються працівники СУ-531.
Отож Іван Критович береться до роботи, не пройшовши атестації. Під час зварювання шва він допускає значне зміщення країв труб одна відносно одної — 5,5 міліметра на половину окружності стику за допустимої норми у 2 міліметри на чверть окружності. Про це засвідчили висновки технічної експертизи, яку невдовзі після катастрофи провели фахівці Інституту електрозварювання імені Патона.
“В середньому для таких труб [у газопроводах середнього тиску] товщина стінки мала б складати 8-10 міліметрів. 5,5 міліметра — це на пів кромки, на пів товщини стінки приблизно. Це — досить багато”, — каже науковець Василь Запухляк.
Експерти з Інституту Патона виявили також численні перекоси, щілини між трубами завтовшки від 0,5 до 5,5 міліметра замість допустимих 3 міліметрів, і загалом 8 неякісно зварених стиків.
Підроблені підписи й документи заднім числом
Зі свого боку, майстер Валентин Смола не вів жодної технічної документації під час проведення робіт. Він сфальсифікував журнал контролю зварювання, інформацію про зварника і згодом поставив за Івана Критовича 15 підписів, які мали б засвідчити, що майстер перевірив кожен зварений шов, хоч насправді не перевірив жодного.
Крім того, Валентин Смола не підготував заявку в СУ-531 про виклик на об’єкт спеціалістів зварювальних лабораторій. Це означає, що стик труб не перевірили ні механічним, ні фізичним методами.
Монтаж газопроводу завершили у березні 1975 року, 11 травня того ж року — засипали.
28 листопада 1975 року Валентин Смола надав старшому виконробу Іванові Медведю документи на газопровід, оформлені заднім числом. Однак серед не них було ні актів на ізоляцію стиків чи їх просвічування, ні сертифікатів на труби. У суді Іван Медвідь сказав, що “навіть і не міг подумати, що газопровід засипали, не перевіривши лабораторно”. Але, як ідеться в тексті судового вироку, за період від травня до грудня 1975, коли газопровід прийняли в експлуатацію, виконроб точно мав витребувати від майстра документи про якість стиків.
Контроль за тим, аби в СУ-531 велися формуляри на зварників й належна технічна документація, мав забезпечити головний інженер Іван Шкунида. Як визначив суд, саме його недбалість призвела до того, що майстер Смола й старший виконроб Медвідь фальсифікували документи й підписували їх заднім числом.
1 грудня 1975 року виконувач обов’язків начальника служби підземних газопроводів виробничого об’єднання “Івано-Франківськгаз” Василь Лукач підписав акт прийому в експлуатацію газопроводу на вулиці Гастелло від СУ-531. Акт не містив документів, що підтверджували б якість зварених стиків, але, як ідеться у вироку, Василь Лукач “повірив старшому виконробові Іванові Медведю, що такі документи є”. Крім того, Лукач прийняв газопровід без скликання спеціальної комісії, представника замовника [Міського побутового комбінату № 2] й облгазтехінспекції.
2 грудня 1975 року о 12:45 без необхідних документів та перевірок газопровід під’єднали до вже робочого.
Як газ потрапив у підвал
За висновками експертизи, ще задовго до введення газопроводу в експлуатацію неякісно заварений стик між трубами не витримав навантаження, і шов тріснув. Так утворилася тріщина на 34 сантиметри довжини окружності труби й завширшки у 2 міліметри.
“Якщо трубопровід тільки побудований, присипаний ґрунтом і якщо ґрунт був рихлим, то він міг просідати під навантаженнями важкої техніки, і впливи на трубу могли бути більшими. Тож це могла бути суперпозиція кількох випадкових ситуацій: і навантаження, і неякісно виконане зварне з’єднання, і відстань між комунікаціями — газопроводом і трубопроводами ліній зв’язку”, — пояснює завідувач кафедри транспортування та зберігання носіїв Івано-Франківського національного технічного університету нафти й газу Василь Запухляк.
Через тріщину з труби метан потрапив у телефонну каналізацію і впродовж трьох годин наповнював підвал. У будинку на Гастелло, 13 А він був збудований на всю довжину будівлі. Поруч із підвалом розміщувалося технічне підпілля — простір, спроєктований спеціально для інженерних комунікацій, зокрема телефонних кабелів.
Заходити у підвал потрібно було знадвору — вхід розташовувався між двома під’їздами. Відразу за головними дверима — невеликий коридорчик і пара дверей — зліва й справа, що вели безпосередньо до підвальних кімнаток мешканців першого й другого під’їздів, пригадує колишній житель будинку Богдан Скицько.
Підвальні віконця, яких було щонайменше два, були засклені й ніхто ніколи їх не відчиняв — вони слугували тільки для пропуску світла.
“Газ завжди буде рухатися у зону меншого опору, адже є легшим за повітря, і теоретично мав би через ґрунт підніматися на денну поверхню і в атмосферу. Але, напевно, завдяки щільності ґрунту він не піднімався на поверхню, а рухався тією мережею й таким чином потрапив до будинку”, — говорить Василь Запухляк.
Те, що підвал у будинку фактично був герметичним, і призвело до накопичення в ньому метану до вибухонебезпечної концентрації.
“Є нижня й верхня межа вибуховості газу. Нижня складає 5% від загального об’єму. Немає значення, чи це — кубометри, чи ціле приміщення. Верхня межа — 15%. У цьому діапазоні, якщо є джерело вогню, газ може запалюватися і вибухати. Достатньо увімкнути світло в приміщенні, якщо вимикач без іскрозахисту”, — пояснює Василь Запухляк.
Жінку, яка ввімкнула світло у підвалі, звали Марія Шевчук. Вибух забрав життя її маленького сина Ярослава.
Кого засудили
Розслідування обставин катастрофи на Гастелло тривало з грудня 1975 до травня 1976 року — менш ніж пів року. За його результатами Народний суд Івано-Франківська визнав винними у трагедії п’ятьох людей. Виконувач начальника служби підземних газопроводів виробничого об’єднання “Івано-Франківськгаз” Василь Лукач отримав п’ять років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму із забороною обіймати посаду начальника служби підземних газопроводів упродовж п’яти років. Ймовірно, таку сувору міру покарання суд обрав через те, що в 1948 році Василь Лукач уже був засуджений за статтею про так звану контрреволюційну діяльність.
Майстру Івано-Франківського СУ-531 Валентину Смолі так само присудили п’ять років позбавлення волі, але вже у виправно-трудовій колонії загального режиму із забороною обіймати посаду майстра на такий самий термін.
До ув’язнення у колонії такого ж типу засудили працівників СУ-531:
- старшого виконроба Івана Медведя — на чотири роки;
- електрозварника Івана Критовича — на три роки;
- головного інженера Володимира Шкуниду — на два роки.
“Вина засуджених доведена частково показаннями самих засуджених, частково показаннями свідків, висновками експертиз, речовими доказами [фрагмент труби з тріщиною і електровимикач] та іншими матеріалами справи”, — йдеться у тексті вироку.
У касаційних скаргах засуджені визнавали себе винними частково. До прикладу, Іван Критович стверджував, що шов тріснув не через неякісне зварювання, а через динамічні навантаження на трубопровід, що виникали через проїзд вулицею Гастелло вантажних автомобілів. Крім того, як свідчив Критович, у траншею для трубопроводу не підсипали пісок. Втім експертиза спростувала ці аргументи.
Виконроб Медвідь заявляв, що газопровід повинна була приймати комісія, створена замовником — Міським побутовим комбінатом № 2. Натомість акт прийому в експлуатацію, крім нього й Василя Лукача, підписав ще представник хлібокомбінату, який замовником робіт не був.
Головний інженер Володимир Шкунида у свій захист стверджував, що контролювати якість робіт, зокрема й засипки газопроводу, мав найперше замовник — Міськбуткомбінат № 2. Шкунида вважав винними у вибуху на Гастелло, 13 А не лише “Івано-Франківськгаз” і СУ-531, а й Міськбуткомбінат № 2, “Діпромісто” й “Прикарпатбуд”.
Однак жодну касаційну скаргу суд не задовольнив.
Чи справедливими були вироки
На прохання Суспільного професор кафедри політики у сфері боротьби зі злочинністю та кримінального права Прикарпатського університету, доктор юридичних наук Ігор Медицький проаналізував тексти вироку й ухвали суду.
За його словами, резонанс справи вплинув на строки розслідування, і його провели без зайвих затягувань.
“Не можемо однозначно стверджувати, що цього часу було замало для проведення якісного розслідування, адже з матеріалів вироку випливає, що були опитані всі причетні до справи, виконана технічна експертиза, а також наукові дослідження у інституті імені Патона. Докази, що лягли в основу обвинувачення й були оцінені судом під час постановлення вироку, дають можливість вказувати на те, що протиправна поведінка підсудних перебувала у причинно-наслідковому зв’язку з катастрофою”, — пояснює Ігор Медицький.
У вироку не зазначили обставин, що пом’якшують відповідальність обвинувачених. На думку професора, або таких обставин не було, або ж це — недопрацювання сторони захисту.
Вид та розмір покарання суд обрав відповідно до санкцій інкримінованих статей Кримінального кодексу УРСР.
Наслідки й компенсації
Попри те, що один під’їзд уцілів, будинок вирішують знести. 40 сім’ям, які мешкали в ньому, надають нові квартири у будинку на вулиці Бойчука, 18 (нині — вулиця Целевича — ред.) Ще 14 одиноких людей поселяють на Дзержинського, 167/5 (нині — вулиця Мазепи — ред.)
30 людей, які постраждали найбільше, отримали компенсації з обласного бюджету, загалом — 23 тисячі 430 карбованців (3 мільйони гривень в сучасному перерахунку — ред.) Місцева влада також оплатила похорони загиблих.
Грамотами й преміями у 25 карбованців нагородили 34 учасників рятувальних робіт. Серед них — військовослужбовці, працівники заводів і фабрик, медики й міліціонери.
З рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 18 грудня 1975 року також стає відомо, що крім мешканців будинку, травми отримали й учасники першої рятувальної команди.
Разом із тим, що вибух на вулиці Гастелло призвів до численних жертв і завдав величезних матеріальних збитків, він також суттєво змінив підхід до будівництва й герметизації газових мереж у Івано-Франківську.
Церква на місці трагедії
Незадовго після трагедії на місці, де стояв будинок, висадили 19 дерев у пам’ять про загиблих, однак росли вони дуже погано, пригадує колишня мешканка будинку Параска Гриньків.
В 1995 році вулицю перейменували на честь січового стрільця й художника Осипа Сорохтея, чиє ім’я вона має донині. Приблизно за рік почалася підготовка до спорудження храму на ділянці, де сталася катастрофа.
Храм Архистратига Михаїла, збудований на місці зруйнованого вибухом будинку на вулиці Сорохтея. Суспільне Івано-Франківськ
“Я тоді служив у кафедральному соборі. Не знав, що на цьому місці була така катастрофа. Про це мені оповів декан, світлої пам’яті отець Микола Сімкайло. Він вивіз мене на цю територію, показав це місце. У той час він так само рятував людей. Він сказав: “Я попросив би тебе, щоб ти тут будував Божий храм. Щоб це місце прославилося і завжди було в молитві”, — пригадує настоятель храму Архистратига Михаїла, отець Михайло Білінський.
Настоятель храму Архистратига Михаїла, що зведений на місці трагедії на вулиці Сорохтея, отець Михайло Білінський. Суспільне Івано-Франківськ
Спочатку місцева влада планувала звести нову багатоповерхівку, але потім переглянула своє рішення й заборонила будівництво. Тоді отець Михайло почав готувати ділянку до спорудження храму. Найперше потрібно було розчистити її від сміття, яке люди з найближчих вулиць звозили туди впродовж 15 років. А вже під землею робітники не раз знаходили рештки знищеного будинку.
“Коли ми копали каналізацію, воду підводили, то дуже багато всього витягали: блоки, плити, різні предмети, і одяг був. Бо вони так поверхнево прибрали, а потім то все зверху зарівняли”, — розповідає отець Михайло Білінський.
Будівництво церкви почали 8 лютого 2001 року. У 2015 році храм освятили.
“Молюся за упокій людей, які тут загинули. Кожної служби Божої завжди згадую їх”, — каже отець Михайло Білінський.
Про церкву на місці будинку, зруйнованого вибухом газу, написав краєзнавець і військовослужбовець Іван Бондарев у своїй книзі “Легенди і бувальщини Івано-Франківська”.
Повна хронологія подій на Гастелло, 13 А. Інфографіка: Суспільне Івано-Франківськ/Діана Яців
Життя після
Параску Гриньків виписали з лікарні у березні 1976 року. З лікування вона повернулася вже у нову квартиру — на Бойчука, 18 (нині — Целевича, 18 — ред.) Спочатку Параска з чоловіком Іваном часто згадували про трагедію:
“Люди ніколи не сподівалися, що в мирний час може трапитися така страшна катастрофа. Це була сенсація. То навіть з Москви приїжджали в лікарню, де ми лежали. Це була надзвичайна подія. Але з часом не те що забувається, але якось притуплюється. Час лікує, як кажуть люди, час лікує все”.
У 1977 році в Параски й Івана народився син Андрій, у 1983 — донька Лариса.
Параска Гриньків біля будинку на Целевича, 18, куди її переселили після трагедії на Гастелло. Суспільне Івано-Франківськ
Євгенію Кучмілю через деякий час після втрати доньки й дружини вдалося створити нову сім’ю. З другою дружиною Марією він познайомився на весіллі у рідного брата.
Подружжя Євгенія і Марії Кучміль. Суспільне Івано-Франківськ
“Дуже мені було шкода його дитини [Наталки], жінки [Ганни]. Коли я побачила фотографії похорону — дитина була з побитим обличчям. Жінка набрякла повністю. Якщо їх знайшли на третю добу, хтозна, може, вона ще була живою, задушилася від того газу…” — говорить Марія Кучміль.
Вдома, на Целевича, 18, Марія і Євгеній досі бережуть повзунки загиблої донечки Наталки й сукню, в якій Ганну знайшли мертвою:
“Річ у тому, що я все уявляла себе на тому місці: як би то було. Я була молодою, мені так само було 20 років, мені було дуже страшно. Як можна забути? Це ніколи не забувається”, — ділиться Марія Кучміль.
Ганна й Наталя Кучміль поховані на цвинтарі в селі Підбереж Долинської громади.
“Ми їздимо щороку [на могилу]. І Марія мені допомагає, і могилку допомогла облаштувати — все. Ми постійно з нею. Вона багато мені допомогла, і я за те їй дуже вдячний”, — каже Євгеній Кучміль.
Через сильний стрес після трагедії Євгеній захворів на псоріаз. Він і досі згадує про катастрофу, що сталася 50 років тому. У ці моменти Марія — завжди поруч: “Дуже довго він плакав, дуже. От на похороні він був, як кам’яний, розповідали мені сусіди, знайомі його. А потім він довго плакав. Багато років. І я з ним”.
