“Я не кажу, що я країні не потрібен, бо нас три роки не міняли. Перебуваючи там, я, навпаки, розумів: якщо я ще в полоні, значить війна продовжується, значить наша країна не здається, ми продовжуємо воювати, відстоювати. Я розумів, що ми залишилися живими”, — говорить військовослужбовець 109 бригади Сил територіальної оборони ЗСУ Микола Смирнов на позивний Фінік.
Колишній депутат селищної ради, економіст за освітою він доєднався до війська за місяць до повномасштабної війни — став бухгалтером фінансово-економічної служби бригади. Підрозділ “Фініка” воював у Маріуполі, зайнявши оборону на “Азовсталі”, доки не надійшов наказ виходити в полон.
Микола Смирнов пробув у російській неволі з травня 2022 року до червня 2025 — більш як три роки. Пройшов бараки й СІЗО в Оленівці, Таганрозі, Каменську-Шахтинському й Глазові. Пережив “коридори” й допити з побиттям, регулярні удари кийками, нагноєння в нозі. Витримав недоїдання, втрату ваги й зневоднення, повну відсутність зв’язку із сім’єю і світом. Не раз ставав свідком тортур.
Попри все Миколі з побратимами вдавалося налагоджувати побут, по крихтах збирати яку-небудь інформацію, читати книги, писати листи й, що найважливіше, не занепадати духом.
Микола Смирнов повернувся додому 20 червня 2025 року в межах 66 обміну військовополоненими. 18 грудня вперше за чотири роки відсвяткував свій день народження. Йому виповнилося 43.
Про війну, полон, реабілітацію і повернення до життя військовий розповів Суспільному.
“На канікулах спілкувалися українською”
Микола Смирнов родом із козацького селища Микільське неподалік Маріуполя. Він — єдиний син у сім’ї економіста-аграрія і вчительки української мови та літератури.
“Усі в селищі розмовляли російською, але ж мама — вчителька української мови. Тож влітку, на канікулах, спілкувалися українською”, — пригадує Микола.
Учнем грав у футбол і баскетбол, займався карате й тхеквондо, ходив у тренажерний зал. Після закінчення школи вступив у Донецький державний університет економіки і торгівлі, вивчився на магістра-економіста.
У 2010 році Миколу Смирнова обрали депутатом у селищну раду. Впродовж 10 років на посаді він працював у фінансово-економічному й адміністративному відділах, очолював комунальне підприємство, що відповідало за благоустрій.
У рідному Микільському Микола Смирнов був депутатом селищної ради. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
“Збирали людей, щоб їхали на антимайдан”
З початком Євромайдану в Микільському, яке тоді ще мало радянську назву Володарське, активізувалися проросійські сили.
“Наші на Майдан не їздили. Але були розмови, збирали людей, щоб їхали на антимайдан. Деякі представники “Партії регіонів” теж своїх збирали. Ну, кого збирали — босоту”, — розповідає Микола Смирнов.
У середині квітня 2014 року через Микільське у бік Донецька проїжджала колона українських військових із важким озброєнням. Місцеві тоді не відразу зрозуміли, що відбувається.
“Мабуть, 70 одиниць техніки їхало — “Гради”, “гусянки”. І люди вийшли, щоб зупинити війська. Перегородили, бо тоді ніхто нічого не розумів: навіщо таке важке озброєння, що відбувається. Я якраз повертався з риболовлі. Під’їхав у кінець колони — молоді хлопці. Запитав: що, як? Нічого не відповіли — вони не знали, куди їх привезли. Потім здивувалися: “Донецька область?” Це були хлопці з Київщини”, — пригадує Микола.
Згодом у Микільському облаштували другу лінію оборони. Селищна рада допомагала українським військовим: “То я поїду окопи, траншеї покопаю, то ми розбирали старі будівлі й хлопцям віддавали шлакоблоки на лазню. Постійно співпрацювали з усіма підрозділами”.
Простріляний дорожній вказівник за декілька десятків кілометрів від Донецька, 2014 рік. Deutsche Welle
Психічнохвора “денеерівка”
У 2014 році, каже Микола Смирнов, “розпочався патріотизм” — люди глибше усвідомили себе українцями.
“До цього жили й працювали собі, та й усе. А після вже, бувало, збираємося з хлопцями: “Так, сьогодні українською спілкуємося”. Бекаємо, мекаємо, але спілкуємося. І День вишиванки почали відзначати вже після 2014 року”, — пригадує чоловік.
Військовослужбовець Микола Смирнов. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
Утім, додає, в Микільському траплялися й люди, які підтримували російську армію, однак здебільшого — розумово відсталі.
“30 квітня 2014 року до нас приїхали декілька бусіків “денеерівських” у цивільному, без зброї. Вони зайшли в будівлю РДА, почепили “прапор”, попили каву з головою адміністрації, який був із банди Януковича. 9 травня проходив парад, і поряд з головами РДА, районної і селищної рад стояла представниця “днр”. Але вона була психічнохвора, перебувала на обліку відповідних структур. Я поспілкувався з хлопцями з СБУ, сказав адресу тієї жінки, й наступного дня побачив у новинах, що її в полі з кукурудзою зловили”, — розповідає Микола Смирнов.
11 травня 2014 у Микільському відбувся так званий референдум. Але згодом у селище приїхав Семен Семенченко. Військові його підрозділу зняли “прапор” і звільнили Микільське.
Командир батальйону “Донбас” Семен Семенченко (у балаклаві), серпень 2014 року. Лівий берег
“З військкоматом не товаришував”
Строкову службу в армії Микола Смирнов не проходив і загалом, каже, з військкоматом “не товаришував”. Спочатку мав відстрочку, бо навчався в університеті, а в період призову в 2014 році доглядав за батьками-пенсіонерами. До лав Сил оборони доєднався у вересні 2021.
“Я міняв місце роботи, й мені потрібно було стати на облік. Знайомий у військкоматі сказав: “Допоможу тобі з цим, а ти поїдь з нами на збори тероборони”, — розповідає Микола Смирнов.
Збори тривали 10 діб. Вони проходили в селі Урзуф біля Маріуполя, неподалік колишньої дачі Януковича. Під час вишколу Микола потрапив у саперний загін, з яким їздив на навчання в Охтирку. Там склав присягу й познайомився з бійцями Сил територіальної оборони 109 бригади.
“Вони сказали, що будуть набирати людей. А я за освітою — економіст, тому пішов у фінансово-економічний відділ бухгалтером. Я займався грошовим забезпеченням особового складу бригади. Контракт підписав 30 грудня 2021 року, а з 6 січня 2022 вступив у ЗСУ”, — говорить Микола Смирнов.
Микола Смирнов мобілізувався до лав ЗСУ незадовго до повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Фото надав Суспільному Микола Смирнов
Велика війна
Повномасштабну війну Микола зустрів, коли разом з побратимами змінював місце дислокації — переїжджали зі старої школи в центрі Маріуполя в покинутий інтернат на лівому березі.
“Зі собою мали форму, взуття для резервістів, каримати, спальні мішки. Зброя зберігалася в іншому місці. Увечері міська рада надала нам вантажівки. Ми поїхали, завантажилися зброєю, патронами, взяли декілька ящиків “одноразок”. Харчів у нас не було. Ночували то там, то там”, — пригадує військовий.
У ніч з 24 на 25 лютого 2022 року росіяни обстріляли будівлю, де розташовувався підрозділ: “Ми відійшли до центру міста, у військову частину, де базувався “Азов”. Дві ночі там переночували, потім переїхали на комбінат “Азовсталь”.
Наслідки обстрілів Маріуполя на початку березня 2022 року. Маріупольська міська рада
“Ти — один фінансист, а мені потрібно, щоб я своєчасно отримував зарплату”
З 27 лютого Микола Смирнов (уже з позивним Фінік) їздив з “Азовсталі” до військової частини на проспекті Нахімова, щоб мобілізувати добровольців. Там вони складали присягу, отримували форму, звідти їх везли на завод і розподіляли по блокпостах. Крім того, підрозділ Миколи співпрацював з “Азовом”, який керував обороною Маріуполя.
“Азов” звертався до нас: “Треба 20 людей, щоб щось перевезти, щось викопати. “Азову” потрібні були люди — ми їм давали”, — розповідає Фінік.
У бойових завданнях військовий участі не брав: “9 березня біля нас “лягло” декілька мін. Було четверо поранених, один — важкий. Пошкодилися ще деякі автівки, й я вийшов радіатор поміняти. Комбриг це побачив і каже жартома: “Ти — один фінансист, а мені потрібно, щоб я своєчасно отримував зарплату. Тому давай, у підвал”.
Микола Смирнов на позивний Фінік. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
“Ми розуміли, що місто закривається”
До середини березня, пригадує Микола, військові ще могли пересуватися містом, щоб набирати людей у підрозділ й допомагати цивільним.
“4-5 березня росіяни вже окупували моє селище. Ми розуміли, що місто закривається. Світло було до 4 березня. Коли Маріуполь знеструмили, ми ще допомагали цивільним”, — розповідає військовий.
На початку повномасштабного вторгнення у місті працював волонтерський центр “Халабуда”, куди привозили продукти для місцевих.
“Якось до нас звернувся власник оптової бази, щоб ми забрали харчі, перевезли. Ми мали стежити, щоб не було мародерів. Ці продукти перевозили декілька днів”, — пригадує Микола Смирнов.
Український військовий у Маріуполі у березні 2022 року. AP
У березні люди вже жили в підвалах, готували їжу на клумбах, спалюючи меблі й дерева. Росіяни скидали на місто важкі ФАБи, потужністю від пів тонни до трьох. Вони залишали вирви діаметром 8 і завглибшки 5-6 метрів.
“Заїжджаєш у житловий квартал — з усіх дір, підвалів вилізають люди перелякані. Бачать, що військові свої. Питають: “Що робити?” А я не знаю, що підказати: чи залишатися, чи спробувати виїхати… Але якщо виїжджати, то й обстріляти можуть. Було таке, що мама випустила дитинку в двір погуляти — дитинку вбило”, — пригадує Микола Смирнов.
Росіяни заходили в місто важкою технікою: “Заїжджає танчик, розбирає дев’ятиповерхівку, відкочується. Заїжджає новий — “складає” інший будинок. Так вони потроху-потроху просувалися”.
Дівчинка сидить у бомбосховищі в Маріуполі, Україна, 7 березня 2022 року. Євген Малолєтка/АР
“Щоб отримати “так” чи “ні”, треба було пробігти 2,5 кілометра”
Для роботи з документами, зв’язку зі своїми рідними й сім’ями побратимів Миколі Смирнову потрібен був інтернет. Доступ до нього мали тільки на позиції “Бастіон”, де розміщувався штаб “Азову”.
“Азовсталь” — це 11 квадратних кілометрів, шоста частина Івано-Франківська. Позиції були в різних його частинах. Я майже щодня “мотався” у “Бастіон”, щоб тримати зв’язок з керівництвом своєї бригади: грошове забезпечення, звіти, документи”, — розповідає “Фінік”.
Спочатку їздив на позицію автомобілем, потім довелося добиратися підземними тунелями, ангарами. Часто — вночі, щоб не засікли ворожі “орлани”.
“Я брав з десяток телефонів, біг, відправляв свої звіти, зв’язувався з керівництвом. Ні в кого з наших хлопців не було зв’язку з рідними. Вони давали мені телефони, щоб я оновив стрічки, надіслав сповіщення сім’ям. Увечері відправлю SMS, наступного дня відпишуть, я знову біжу й тільки через добу отримую відповідь. Щоб отримати “так” чи “ні”, треба було пробігти 2,5 кілометра в один бік”, — розповідає Микола Смирнов.
Дим над заводом “Азовсталь” у Маріуполі, квітень 2022 року. Getty Images
З дружиною Олею, яка з 11-річним сином Єгором опинилася в окупації, зв’язатися Миколі вдавалося зрідка: у березні Микільське залишилося і без газу, і без світла, тому зв’язок ловив сяк-так. Але до 6 травня ще листувалися.
“Наше селище — за 20 кілометрів від Маріуполя. Вони чули всі вибухи, як нас бомблять. Оля залишалася там, але відмовилася працювати на роботі. З 14 співробітниць двоє не пішли працювати під російським прапором. Її директорка в перший день окупації “здала”, що я — військовий. Але вони наче нічого не зробили. Дружина просто перестала виходити на роботу, і все”, — розповідає Микола.
Відстань від рідного для Миколи Смирнова Микільського до Маріуполя становила 20 кілометрів. Інфографіка: Суспільне Івано-Франківськ
“Все перемішалося із землею”
Українські військові не пускали росіян у місто до середини квітня. Опісля воїни зайняли оборону на “Азовсталі”. Підрозділ “Фініка” розмістився у триповерховому приміщенні біля доменної: спершу — на останньому поверсі, згодом, після декількох “прильотів”, спустилися у підвал.
“З харчами спочатку було більш-менш, а потім, кінець квітня чи початок травня, у склади “лягли” три ФАБи, й усе перемішалося із землею. Ми ходили, викопували то картоплю, то “рафаелку”, то ще щось. Потім дійшло до того, що в нас на добу був один пластиковий стаканчик каші-пшенички й півторалітрова пляшка води на вісьмох”, — пригадує військовий.
Микола Смирнов на “Азовсталі” у квітні 2022 року. Фото надав Суспільному Микола Смирнов
“Наша справа — протриматися”
Військовим на “Азовсталі” не раз говорили, що “їх ідуть визволяти зі Запорізького напрямку”.
“Ми розуміли, що наша справа — протриматися, не пустити росіян, відтягнути сили на себе. Їх налічувалося біля 40 батальйонно-тактичних груп. Ми були в міцному оточенні. До наших найближчих було, мабуть, кілометрів 80. Хтось із хлопців намагався виходити, але з ними я перетнувся в полоні”, — розповідає Микола Смирнов.
В неволі він зустріне й декого зі спецпризначенців, яких гелікоптерами доставляли на “Азовсталь” для підмоги.
Плакат Нікіти Тітова, присвячений Маріупольському гарнізону. Нікіта Тітов
“Два-три місяці фільтрації”
У ніч з 14 на 15 квітня біля “Бастіону” впала російська ФАБ-500. Вибух понищив фундамент будівлі, пробив стіну, загинуло багато військових. Штаб переїхав у новий “Бастіон”.
У травні, коли Микола прибіг на нову позицію у своїх питаннях, застав нараду. На ній ішлося про те, що потрібно зібрати керівників усіх підрозділів.
“Мені довелося повернутися, щоб сказати комбригу, що його чекають. Потрібно було узгодити списки: скільки, що, куди виходити”, — розповідає Микола Смирнов.
Микола Смирнов на “Азовсталі” незадовго до полону, травень 2022 року. Фото надав Суспільному Микола Смирнов
У травні, перед виходом у полон, командир 109 бригади Сил територіальної оборони зібрав своїх військових і сказав, що їх повезуть в Оленівку на “два-три місяці фільтрації”.
“Зняти обручки, телефон “скинути” до заводських — наче можна буде передати речі через “Червоний хрест”. А в мене ж були ноутбуки, наша інформація. Я все заархівував, запаролив і відправив на “велику землю”. Ми знищили всю техніку”, — каже “Фінік”.
“Ви — молодці, добре трималися, але сьогодні ми перемогли”
В полон бійці Маріупольського гарнізону здавалися з 16 по 22 травня, з них — 136 воїнів зі 109 бригади, зокрема Микола Смирнов. Він виходив у другий день у складі групи з 70 людей.
“Ми вийшли. Перед нами став офіцер, сказав: “Ви — молодці, добре трималися, але сьогодні ми перемогли”. Ставлення було нормальне. Не аплодували, але з повагою поставилися. Можливо, через те, що були камери, все знімалося”, — говорить Микола.
Зі своєї позиції військові вийшли поголені, стрижені, у новій формі, без броні й касок, але зі зброєю й одним магазином: “Ми здали зброю, вони нас обшукали. У нас були деякі речі зі собою, але вони шукали “наркоту”, знеболювальні для себе, “Налбуфін”. Знеболювальні позабирали”.
Автобус з українськими військовими, які боронили Маріуполь, 17 травня 2022. АР
“Один з наших офіцерів просто йшов і плакав”
Від центральних прохідних воріт “Азовсталі” військові пройшли через весь завод до східних, де вже затемна їх розсадили по автобусах, що приїхали з Ростова.
“Коли ми йшли по території “Азовсталі”, один з наших офіцерів просто йшов і плакав. Він дивився на “Азовсталь” — все зруйноване. Все життя в Маріуполі прожив, а тут таке…” — пригадує Микола Смирнов.
Начпрод підрозділу видав хлопцям у дорогу по скляній банці тушкованки. Сигарети давно скінчилися.
“Хто курить, то ми й чай курили, бігали по смітниках, шукали “бички” якісь. Я попросив цигарку в одного з російських військових, то він з пів пачки дав, а я роздав хлопцям. На початку все було нормально. Вони не починали нічого, щоб ми теж не збунтувалися”, — розповідає “Фінік”.
Звільнений з полону військовий Микола Смирнов. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
“Ні в кого не виникло запитань, звідки рублі”
Від Маріуполя до Оленівки полонених везли об’їзною дорогою, тому на місце автобус прибув о 3-4 ночі. Група, з якою приїхав Микола Смирнов, чекала своєї черги на прийом ще до вечора.
“Я сидів на передньому місці. З нами було двоє їхніх солдатів з автоматами. Біля мене сидів офіцер, у якого я ще просив ніж, аби відкрити консерви. Вночі ми попросили дозволу дістати якийсь одяг із сумок, аби зігрітися — питань нема, вдягнулися. Вони чекали з нами, пускали до вбиралень”, — говорить Микола Смирнов.
У декого з українських військових знайшлися російські рублі.
“Самі можете зрозуміти, звідки. Вони давали солдатам гроші, щоб ті збігали, щось купили перекусити, цигарки. Росіяни, звісно, собі щось забирали, але ні в кого не виникло запитань, звідки рублі”.
18 травня полонених розподілили у бараки.
Оленівська колонія. AP
Оленівка. 18.05.22 — 25.05.22
Колонія в Оленівці вже давно була непридатною для утримання людей. Її двоповерхові бараки потрапляли під обстріли ще у 2014 році. Умовно кожен — ділився на дві частини: коридор з кімнатами зліва й справа, на зразок шкільних класів, у першій половині та спальна казарма — у другій. Класи — порожні приміщення з брудними матрацами й умивальниками без води. У казармах — двоярусні спарені “шконки”. Жоден барак не опалювався.
“На два поверхи нас було майже 600. Хто де зайняв місця. На першому поверсі в декількох кімнатах на одноярусних ліжках лежали поранені. На верхніх “шконках” у казармах спали по троє, один на одному чи по черзі. Потім вони підвезли ще матраци і розкидали по підлозі, кімнатах, туалетах”, — розповідає Микола Смирнов.
На момент приїзду його групи в Оленівці вже утримувалися морпіхи з 36 бригади, які ще у квітні потрапили в полон з комбінату Ілліча.
“У них надзирателями були “денеерівці”, й траплялося, що до смерті забивали хлопців. А коли приїхали ми, то вже висів російський прапор, уже працював полковник федеральної служби виконання покарань. Говорив із кацапським акцентом. Їх із центральної Росії привезли до нас. Ніхто вже нікого не чіпав. Тільки форму сказали перевдягти навиворіт”, — згадує “Фінік”.
Між бараками розташовувався двір: “Можна було вийти, на сонечку погрітися, бо ми на “Азовсталі” сонця не бачили, а там хоч…”
Миколу Смирнова під час перебування у російській неволі утримували зокрема й в Оленівській колонії. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
500 літрів на 600 людей
Розпорядок простий: підйом, шикування, перерахунок, сніданок. Іноді забирали на відбитки пальців і, як каже Микола Смирнов, “опитування”.
Питну воду полонені могли набрати з бочок, які щодоби наповнювали пожежним автомобілем — 500 літрів на 600 людей.
“Треба було зранку піти, трохи для себе встигнути набрати. Комбат нашого 107 батальйону, який потрапив у полон раніше, уже мав зеківський кип’ятильник. Хлопці зі “столовки” передавали чай. Ще ми пообривали шпалери й намалювали гральні карти”, — розповідає Микола.
Упродовж тижня, з 18 до 25 травня, в Оленівку довозили нових полонених. Так у колонії, розрахованій щонайбільше на 1 тисячу людей, опинилися приблизно 3 тисячі. Миколу з побратимами підготували до етапування, збрехавши, що повезуть на обмін.
За два місяці, у ніч проти 29 липня 2022 року, росіяни завдали удару по Оленівській колонії і вбили понад 50 українських військовополонених.
Зруйноване приміщення Оленівської колонії, 29 липня 2022 року. AP
Таганрог. 26.05.22 — 24.09.2022
Перед етапом з Оленівки Миколу обшукали, заліпили очі клейкою стрічкою, зв’язали хомутом руки й “ялинкою” по 35-40 людей розсадили у військові КамАЗи. Через Донецьк вантажівки повезли чоловіків у місто Таганрог Ростовської області. Там Микола проведе майже чотири місяці. Більшість строку припаде на літо.
На місці полонених уже чекав “коридор”.
“По обидва боки стоять співробітники, лупцюють тебе чим завгодно. Потрібно пробігати через це все, але падати не можна, бо впав — заб’ють”, — говорить Микола Смирнов.
Після “коридору” бранців “забили по обезьянниках” — камерах для тимчасового утримання. Далі забирали по одному: відправляли в душ, стригли, видавали форму, брали відбитки пальців і допитували.
“В кожній кімнаті хтось повинен “по горбу навернути” то дубиною, то кийком”, — каже Микола Смирнов.
Полонені українські військові в автобусі в Ростовській області РФ. Медійна ініціатива за права людини
“Да у тебя тут безупречный послужной список, б**ть”
Аби не виникало зайвих питань і звинувачень у службі на бойовій посаді, “Фінік” взяв із собою особову справу.
“Думаю: скажу, що бухгалтер, то не повірять. А так — дої**тись ні до чого. Гортає, гортає. А в мене в шкільному атестаті — все п’ятірки. Каже: “Ти — натовский шпион! Где тебя завербовали?” Я кажу: та який я “натовський шпіон?” А він: “Да у тебя тут безупречный послужной список, б**ть”. Я кажу: “Какой список — школьный атестат”. Словом, “вихватив” за шкільний атестат”, — пригадує Микола Смирнов.
Читати ще
Після “прийомки”, кажучи жаргоном полонених, чоловіків розвезли по камерах. Спершу сиділи вдев’ятьох. Ліжок не вистачало — спали на матрацах. Удень, попри спеку, сиділи у формі й кепці. Можливості випрати одяг не було.
“Раз на тиждень нас виводили в баню… Звідти можна було взяти трохи мила собі в камеру. Рушники й простирадла за чотири місяці нам поміняли тільки раз. Ми по місяцеві не стриглися й не голилися”, — розповідає Микола Смирнов.
“Ми втрачали багато здоров’я на перевірках”
Підйом — о 6:00. Після туалету й сніданку — ранкова перевірка.
“Нас виводять в коридор, ми стаємо рачки, руки — за спиною й так, щоб долоні були відкритими. Обличчям — до стіни, ноги — якнайширше, бо якщо ні, то вони на шпагат тебе саджають. Перерахували, могли поставити якісь питання: де служив, який підрозділ. У перші місяці ми постійно “вихватували”. Ми втрачали багато здоров’я на цих перевірках”, — розповідає Микола Смирнов.
Перевірки проводили поліцейські обов’язково зі спецназівцями, без яких не мали права відчиняти камери. Перших полонені називали “синіми” або “синівцями”, других — “зеленими” (за кольорами форм).
“Щомісяця вони мінялися, щомісяця треба було знайомитися. Нові приїжджають — черговий пез**ль. Хоча це було регулярно”, — каже “Фінік”.
Микола Смирнов у російському полоні. Скриншот з відео з російських інтернет-ресурсів
Дубини, кийки, труби й шокери
Після ранкової перевірки полонені поверталися в камери — приміщення 5 на 6 метрів з відгородженими санвузлами й “шконками”.
“Весь день можна сидіти за столом, але спиною до нього, щоб не спиратися на лікті. Або сидіти на лавці, або ходити між ліжками по квадрату 2 на 3 метри. Вони перевіряли через “глазок”. Ми могли потай позайматися спортом, але щоб ніхто не бачив, бо це було б дуже боляче”, — розповідає Фінік.
Щодня постові заходили в камери, усе перевертали, обшукували: “Кийками стукали по ліжках, по нарах, чи вони не пошкоджені. І цими ж кийками по нас проходилися. Ще були дубини, пластикові труби. Шокери не дуже часто”.
Годинників у камерах не було, тож час перевірки чи обідній визначали за тінню, що падала від сонця.
СІЗО № 2 у Таганрозі Російської Федерації, де утримують полонених українців. Медійна ініціатива за права людини
“Крапля на стіл падала — фарбу роз’їдала”
Харчування — триразове. Переважно полонених годували лавровим супом — гарячою водою з лавровим листком на дні, пшеничною кашею (іноді по шість днів поспіль) і капустою.
“Капусту давали кислючу-кислючу, що з неї крапля на стіл падала — фарбу роз’їдала. Хліба спочатку на добу давали одну білу буханку на п’ятьох, сіру — на чотирьох. З кожним місяцем збільшували порції. На вечерю — пів смаженого карася і якась каша”, — пригадує Микола Смирнов.
Постовий призначав чергового в камері, який, крім вологого прибирання, мав приймати їжу й здавати посуд.
“Коли “кормушка” відчиняється, ми повинні вже “раком” стати, жо**ю до них, і доповісти: “Гражданин начальник, камера такая-то, содержится столько-то людей, фамилия, имя, отчество, дата рождения каждого”. Були такі хлопці перелякані, що не могли доповісти, бо його трусить… Після цього що він отримував, що всі інші”, — розповідає військовий.
Військовий Микола Смирнов провів у російському полоні три роки. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
“Бачили тільки їхнє взуття. І нюхали перегар”
Умови полонених залежали від того, який з чотирьох постових перебував на зміні. Працювали вони добу через три й мали різні підходи. Один зранку організовував зарядку, другий змушував співати гімн Росії, завчати історію державних символів і російські пісні з роздруківок, третій вимикав світло на ніч, четвертий забороняв розмовляти.
“Треба сидіти з опущеною головою. Ми пошепки спілкувалися, але в будь-який момент могли подивитися в “глазок”. Деякі нормально ставилися, розуміли, що все одно будемо розмовляти. А дехто підходив: “Шо там, болтаете?” Ми: “Да розговариваем за такое, такое”. Він: “Не, встать. Упор лежа!” Були покарання. Залежить від того, скільки він випив і який у нього настрій”, — каже Микола Смирнов.
Облич таганрозьких постових полонені не бачили, бо за межами камери пересувалися лише під кутом 90 градусів з опущеною головою.
“Бачили тільки їхнє взуття. І нюхали перегар. Якщо постовий один на ніч залишається, “піднажреться”… Він камеру не відчиняв, але можна було попасти на щось: поприсідати, повіджиматися чи в упорі лежачи постояти годинку, чи просто від ранку до вечора постояти. У нас так дні часто проходили”, — розповідає “Фінік”.
Акція на підтримку військовополонених в Івано-Франківську. Суспільне Івано-Франківськ
“До кісток вигнивало”
Під час допитів у полонених розпитували про підрозділ і завдання, які ставили командири, намагалися знайти артилеристів і “пришити” їм обстріли житлових кварталів Маріуполя, затаврувавши “військовими злочинцями”.
“На допитах треба було на підлогу лягти. Двоє тебе дубинами лупцюють, один б’є шокером. Мені трохи ноги повідбивали. Ноги розпухли, потім загноювалися — до кісток вигнивало”, — каже Микола Смирнов.
Через травму він не міг вчасно вибігати на ранкові перевірки й розставляти ноги достатньо широко.
“Вони носаком по гомілці б’ють, щоб я розставив. З’явилася гематома. Вона ще не зажила, а вони знову й знову по тих самих гематомах били. В мене вигнила ця гематома, вийшов гній, і була така дірка, як половина кульки для пінг-понгу. Гомілка — як стегно, “слоняча нога”. І я не один такий був. Я тримався, розумів, що це — ще не найгірший варіант, що треба просто чекати, що від мене нічого не залежить”, — говорить “Фінік”.
Проти більшого нагноєння, яке могло початися через антисанітарію, медики виписали Миколі антибіотики на щодень: в обід — укол, увечері — таблетки: “Я два тижні приймав, потім — дисбактеріоз, діарея більше двох місяців. Я там третину ваги втратив від зневоднення”.
Відбій — о 22:00. Перед тим пів години — на вмивання, прання у тазику.
“Боліло з ранку до вечора все. Але з 22:00 до 6:00 нас ніхто не чіпав. Спали нормально, але світло не вимикали. Ми не мали змоги його виключити, бо вимикач був у коридорі. Лише один з чотирьох надзирателів виключав світло на зміні”, — розповідає Микола Смирнов.
Каменськ-Шахтинський. 24.09.22 — 14.08.2024
24 вересня Миколу етапували в Каменськ-Шахтинський Ростовської області, у виправну колонію № 12. “Прийомка” така сама, як і в Таганрозі — “коридор”.
“Якщо хтось упав, вони стоять, ржуть. Ми пробігли, потім — на коліна, голова — в підлогу, руки за спиною — “черепашкою”. Чекаємо”, — пригадує Микола Смирнов.
Полоненим видали роби й на тиждень помістили в двоповерховий барак із суворими умовами утримання. “Фініка” з побратимами зачинили на першому поверсі й видали декілька лавок. Стояли від ранку до вечора. Трохи посидіти дозволяли тільки тим, хто мав серйозні травми.
“На ніч нас перекидали на другий поверх, де все заставлене ліжками. Коли ми піднімалися, теж проходили через “коридор”: “Ниже! Руки за спиной!” — розповідає військовий.
Через те що перед етапом із Таганрога полонених нагодували хлібом із зіпсованого борошна, третина бранців весь тиждень мучилася від діареї.
У російському полоні Микола Смирнов провів понад три роки. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
“Отряди” й “локалка”
За тиждень, 1 жовтня 2023 року, Миколу й ще 115 військовополонених перевели в постійний барак на третій поверх, розрахований щонайбільше на 80 людей. Перші поверхи вже були зайняті. Кожен “отряд” мав старшину, який за потреби “доводив якусь інформацію” від надзирателів.
В бараці, як і в Оленівському, стояли двоярусні спарені “шконки”, щоправда — щільніше: по вісім штук від стінки. На коридорах — туалети й умивальники. Також працював телефон, через який чергові повідомляли, наприклад, про шикування.
Між бараками розташовувалася “локалка” — внутрішній двір. Бігати між “отрядами” чи виходити в “локалку” забороняли.
“Ми намагалися так, щоб вони не знали. Хлопці, які були на першому поверсі, виставляли одного спостерігати, щоб він давав сигнал, коли співробітники заходять у “локалку”. За цей час можна було по кабінетах поспати, зайнятися своїми речами. Але постові старалися зайти нечутно, перевірити, чи ми не заспані”, — розповідає Микола Смирнов.
Виправна колонія у Каменську-Шахтинському Російської Федерації, де утримують полонених українців. Медійна ініціатива за права людини
“Ти їси, а в тебе з піднебіння шкіра злазить”
Вискочили на плац, пошикувалися, поспівали пісеньку — так починався підйом на шикування вдосвіта в Каменську-Шахтинському. Опісля три “отряди” по черзі заходили в “столову”, в якій годували значно краще, ніж в Оленівці й Таганрозі. На кухні у дві зміни працювала “робочка” — самі ж полонені хлопці готували для своїх.
“Маленькі порції, але більш-менш смачне, сіль навіть була. Якщо пшеничка — нормально, а якщо гречка чи рис, то співробітники собі розп**дять. Нас було 360, то на сніданок було 12 кілограмів гречки. Хліба — більш-менш”, — пригадує Микола Смирнов.
Взимку, зайшовши в їдальню, полонені залишали куртки на вішаках, шапки тримали при собі.
“Команди: “Сели! Приступить к приему пищи!” Їжа дуже гаряча, а нам дається дві хвилини на прийом. Ти їси, а в тебе з піднебіння шкіра злазить. На обід давали три хвилини. Команда: “Закончить прием пищи! Встать!” Встали, здаємо “рознос”, змійкою повертаємося, вдягаємося”, — розповідає “Фінік”.
Кожну команду потрібно було виконувати якнайшвидше, вдягатися на ходу, аби не отримати дубиною по спині: “Вони для приколу могли куртки одну з іншою ґудзиками рукавів пристебнути. От перший, хто біжить, зняв — “гірлянда” курток. Починаєш їх роз’єднувати — зверху щось “прилітає”. Вони ще так розважалися”.
“Зливали з батарей гарячу воду”
В Каменську-Шахтинському полонені могли помитися раз на тиждень.
“Баня, декілька душів. Забігли, хвилина-дві намокли, вискочили, постояли, померзли й пішли. На першому поверсі взимку ми зливали з батарей гарячу воду — можна було ноги попарити, покупатися ввечері”, — пригадує Микола Смирнов.
Перед кожним відбоєм у барак заходила група “синіх” і “зелених” із собакою, аби порахувати полонених і звірити за схемою їхнього розміщення на ліжках.
Під час полону РФ Миколу Смирнова етапували у чотири місця несвободи. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
“Все нормально, все добре”
У Каменську-Шахтинському вже не забирали полонених на допити, хіба що для опитування чи запису відео. Але почали частіше застосовувати шокери.
“Хоча переважно це — звичайні “мусорські” ґумові палки. Вони часто ламалися об нас”, — говорить “Фінік”.
Час від часу до полонених приходили працівники військової прокуратури й запитували про умови утримання.
“Звісно, всі казали: “Все нормально, все добре”. Хто там скаже, що щось не так… Вище керівництво наче приглядало, щоб не було знущань, але ж ці покидьки, якщо треба, відвели за кут, відлупцювали…” — каже Микола Смирнов.
Не раз на полонених натравлювали молодих собак. Пси рвали одяг, кусали.
Виправна колонія у Каменську-Шахтинському Російської Федерації, де утримують полонених українців. Медійна ініціатива за права людини
“Давай, пару дней отдохни, с понедельника продолжим”
У бараці з Миколою Смирновим відбував полон військовий, якого доставили на “Азовсталь” гелікоптером. Він мав татуювання і спільні фото з воїнами “Азову” у Facebook. Ці фото знайши росіяни.
“Його зранку забирали, лупцювали. Казав, що і в голову шокером. На обід приводять, пообідав, забирають і — до вечора. Отак декілька днів. Він уже хотів розбити дзеркало і “вскритися”. Потім його били ще декілька днів. Медики хлопця “відкачали”, виписали знеболювальне, постільний режим. Ті кажуть: “Ну давай, пару дней отдохни, с понедельника продолжим”, — розповідає Микола.
Невдовзі цього військового і ще одного полоненого з татуюваннями кудись забрали.
Також із Миколою Смирновим у полоні сидів Герой України.
“Вони про це дізналися. Регулярні пез**лі. Хлопець, мабуть, за два тижні теж помер. В них там “развлєкухи” свої були”, — каже “Фінік”.
Шеврон бригади НГУ “Азов”. Суспільне Івано-Франківськ
Голки для шиття — з голочок від мітли
Щоб не нарватися на побиття чи суворіші обмеження, з усім потрібно було погоджуватися, відповідати на запитання коротко й чітко: “Так точно, гражданин начальник, никак нет, больше такого не повторится!” Інакше — “зальот”.
“Ми мали ручки для письма й голки, аби підшивати шкарпетки, які нам, як і зубну щітку, видавали раз на рік. Деякі хлопці понабивали собі наколки, а ті побачили. Могло початися нагноєння. Їх сильно покарали. Вони “вихватували”, мабуть, більше місяця”, — розповідає Микола Смирнов.
Після цього випадку у полонених забрали й голки, й нитки, тож довелося “винайти” свої. Для цього з мітли висмикували пластикові голочки. Щипчиками для нігтів з одного краю лишали скіс. Інший край сплющували й проколювали. Нитки витягували з розпореного шва канта майки.
“Лікували зеленкою, йодом”
У медпункт можна було звернутися в понеділок, середу чи п’ятницю після сніданку.
“Виходиш в “локалку”, стоїш хвилин 40, хоч спека, хоч холод, хоч у тебе висока температура. Після обшуку заходиш у медпункт на другий поверх. Дві “медички” через ґрати давали, що кому… Лікували зеленкою, йодом”, — розповідає Микола Смирнов.
Читати ще
Він пригадує, як в одного з полонених через неналежне лікування почалася гангрена на великому пальці ноги: “Вони потроху шкіру відрізали, відрізали — одна кістка залишилася”.
Іншого чоловіка, в якого стався інсульт, перевели в штрафний ізолятор і приставили полоненого з медичною освітою. Через деякий час чоловік помер.
“На заході України вже польські поліцаї ходять”
Полонені не мали жодного зв’язку із зовнішнім світом. Єдина доступна інформація — брехня від співробітників колонії: “казали, що України вже немає, що на заході України вже польські поліцаї ходять”.
Випитати щось вдавалося тільки в нових співробітників, яких відряджали до постійних.
“Хлопці могли якусь інформацію розпитати: як справи з футболом, якого числа Великдень чи щось таке. Не завжди ця інформація була правдивою, тому треба було фільтрувати”, — каже військовий.
Нове вивідували і в щойно етапованих бранців.
“Могли дізнатися курс долара, ціни на бензин. У лютому-березні 2024 приїхали хлопці, серед яких був прикордонник із Сумщини. Він розповів нам, наприклад, про ціни на продукти. Хоч сам уже перебував у полоні пів року, але для нас, які більше двох років нічого не знали, це вже було щось таке новеньке”, — розповідає “Фінік”.
Військовослужбовець Микола Смирнов. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
“Я не писав, бо не думав, що вони дійдуть”
Попри те, що під час виходу в полон до військових приїжджав “Червоний хрест” і збирав номери телефонів для сповіщення сімей, дружина Миколи Смирнова дізналася про його утримання в полоні з російських ресурсів. Зв’язку з рідним ні в нього, ні в решти не було.
“Приходила якась організація, але, як я зрозумів, їхня внутрішня. Деяким хлопцям сказали, що можуть написати листи своїм рідним. Буквально за дві хвилини щось треба було написати. Я не писав, бо не думав, що вони дійдуть. Я й не знав адреси, бо рідні були на окупованій території, і я знав, що вони мають виїхати”, — розповідає Микола Смирнов.
Лише раз, у лютому 2024 року, в колонію передали посилку на декількох людей: термобілизну, футболки, шкарпетки, сигарети (їх забрали наглядачі).
“Дещо пороздавали на “отряди” поштучно: трохи цукерок, горішки. Курагу залишили на їдальню, й хлопці на Великдень наче пекли якісь паски з курагою. Було ще по кілограму кави на декілька днів, ми її на сніданок пили. Розбавлену, але хоч якось”, — пригадує військовий.
“Я вдень прочитував 200-250 сторінок”
Найважчими були перші місяці в Каменську-Шахтинському. Потім, у період перед етапуванням, поліпшилося харчування, режим пом’якшився. Крім того, почали видавати промарковані, тобто дозволені книжки. Переважно — “патріотичні”.
“Хоча був співробітник, який давав і заборонені — світову літературу. Ми читали Александра Дюма, Марка Твена, Теодора Драйзера, “Сталкера” хлопці добували. Завдяки книжкам ти міг займатися хоч чимось. Я вдень прочитував 200-250 сторінок”, — розповідає Микола Смирнов.
14 серпня 2024 року розпочалося етапування з Каменська-Шахтинського. У колонії залишилися тільки хлопці з “робочки”, зокрема кухарі. За декілька місяців їх перевезли у місто Кізіл, де вони відбувають полон досі.
“Синівці” приходили й питали, чи є, наприклад, каменярі. Хлопці бігли в “робочку”, бо їм за це трохи більше випадало. Але вони досі в обміни не потрапляють…”, — каже “Фінік”.
Глазов. Останній етап. 16.08.24 — 19.06.25
Миколу Смирнова з групою полонених повезли в Ростов. Звідти “столипінським вагоном” поїзда Анапа — Іжевськ — до Іжевська й автозаками у місто Глазов Удмуртської республіки, що за 2 тисячі 833 кілометри від Івано-Франківська.
Маршрут Миколи Смирнова у полоні й після звільнення: Маріуполь — Оленівка — Таганрог — Каменськ-Шахтинський — Глазов — Івано-Франківськ. Колаж: Суспільне Івано-Франківськ
У Глазові полоненим також організували “прийомку”, але ставлення й умови перебування значно покращилися. Чоловіків розсадили в камери по двоє-троє. На дверях зі внутрішнього боку стояв домофон, через який за потреби можна було зв’язатися зі співробітником. За полоненими стежили через відеокамери. Гіршою відмінністю було те, що в СІЗО не дозволяли ходити.
“Не було такої ненависті до нас. Коли ми виходили, то ті спецпризначенці могли й пожартувати”, — пригадує Микола Смирнов.
Перший лист від дружини
У тюрмі в Глазові вже видавали зубну пасту, душове й пральне мило, книжки й шашки. Раз на тиждень виводили на прогулянку. Непогано годували, але все ще малими порціями. 31 грудня 2024 року навіть увімкнули новорічну музику.
“З мінусів — було прохолодно. Вікна були відчинені на провітрювання, й на одній з перевірок 24 вересня я попросив, аби їх зачинили. Вони пройшлися коридором і позакривали. Питали, чи не холодно. Потім вмикали витяжки для вентиляції, щоб туберкульозу не було. Але через витяжку також були протяги. Ми її туалетним папером закривали, хоч за це можна було понести покарання”, — розповідає Микола Смирнов.
Згодом його перевели в іншу камеру. З неї Микола виходив на прибирання чи інші роботи, за що додатково годували.
“Я за декілька місяців там кілограмів шість набрав, до 80”, — говорить військовий.
20 листопада 2024 року, майже на тисячний день війни, Микола Смирнов отримав перший лист від дружини. Пізніше, з одного з таких листів, він дізнається, де живе його сім’я.
Микола Смирнов одразу після полону. Надав Суспільному Микола Смирнов
“Смирнов, готовь все вещи!”
Те, що готується обмін, “Фінік” зрозумів 19 червня 2025 року на ранковій перевірці.
“Заходять у камеру й кажуть: “Смирнов, готовь все вещи!” Я такий: “Все вещи?” Він додає: “Все вещи!” Думаю: всі… Ну добре. Нас вивели. Я взяв листи від дружини, здав матрац, постіль, горня. З нас іще взяли розписки, що ми не будемо брати участь у збройних формуваннях після обміну. Тоді вже взагалі стало зрозуміло, що ми додому їдемо”, — розповідає військовий.
У групу на обмін з Миколою потрапили ще 15 людей. Чоловікам перев’язали очі, зав’язали руки й повезли на аеродром в Іжевськ. Звідти — у Волгоград, де довелося перечекати одну ніч, доки не прилетів ІЛ-76.
“Ми приземлилися в Гомелі. З нас зрізали скотч, перерахували. Сіли по автобусах. Отримали пакетики від “бацька” — щось перекусити. З Гомеля поїхали до кордону. З нашого боку чекали чотири автобуси і шість “швидких”, — пригадує Микола Смирнов.
Микола Смирнов (по центру) у день обміну, 19 червня 2025 року. Фото надав Суспільному Микола Смирнов
“На кожному перехресті стояли люди з прапорами”
На кордоні звільнених військових зустріли побратими. Там Микола вперше за три роки почув голос дружини по телефону: “Я сказав: я — на місці, будь “на телефоні”, трохи пізніше зателефоную. Дружина розмовляти не могла — плакала. Я розумів, що дуже не поговоримо”.
Спочатку, ділиться військовий, хоч і розумів, що їде додому, але великої радості не відчував — емоції з’явилися пізніше.
“Коли ми вже від кордону їхали в Чернігівську обласну лікарню, на кожному перехресті стояли люди з прапорами. Якщо машини їхали назустріч, то зупинялися, всі виходили, вітали. Тоді вже були перші відчуття, що ми — на Батьківщині, що нас тут чекають”, — розповідає Микола Смирнов.
Під лікарнею стояли сім’ї зниклих безвісти з фотографіями. Вони сподівалися довідатися щось про своїх рідних, але Микола нікого не впізнавав. Уже пізніше, під час реабілітації в Трускавці, зв’язувався із сім’ями своїх побратимів, які залишилися в полоні.
“Розповідав, хто де, в якому стан, позаспокоював їх. Для родин — це важливо хоч якусь звісточку отримати, дізнатися, що живий. От зараз підтримуємо хлопців, які повиходили, допомагаємо з документами”, — говорить чоловік.
Українці зустрічають звільнених з полону військових, 19 червня 2025. Дмитро Лубінець
“Я не знав, що таке “шахед”
Після трьох років полону, без доступу до будь-якої актуальної інформації, світ довелося вивчати наново.
“Я не знав, що таке “шахед”. Однокласник мені пояснив, що війна вже зовсім інша, не така, коли ми були. Ми, наприклад, лише чули про дрони-камікадзе. Дізнався про операцію “Павутина”. Дізнався, що наші в Курськ заходили… Приємно було”, — ділиться Микола Смирнов.
“Щодо “тарганів у голові” — у мене все нормально”
У перші два тижні реабілітації Микола адаптовувався до звичного ритму життя й раціону.
“Я був стомлений. Ми сиділи в камері 10 місяців, й для мене якісь фізичні навантаження… Трохи пройшовся — вже втомився. Ми почали з хлопцями від`їдатися. Спочатку — дієтичне харчування, щоб потроху звикати. Потім — згущене молоко, “приколи” різні. Потім — стоп: всього спробували й нормально”, — розповідає чоловік.
У Трускавець до військових приїжджали волонтери, організовували концерти, возили кататися на конях. Зі звільненими також працювали психологи, утім досвід спілкування з ними виявився невдалим, каже Микола: “То був мій перший і останній психолог. Вона каже: “Ви вийшли — то ще нічого, вас ще попереду таке чекає!” Я думаю: о-о-о, дякую, “підтримали”.
Разом із тим, додає, важливо самому вчитися опановувати себе.
“У кожного з хлопців, які виходять, є свої проблеми індивідуальні: когось дружина не дочекалася, хтось без домівки залишився. Але хтось каже: “Купа всього, а ніхто не допомагає”. Треба трохи самому. Я от у частину телефоную, раджуся. Щодо “тарганів у голові” — у мене все нормально”, — говорить військовий.
Військовослужбовець Микола Смирнов. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
“Син уже зростом майже як я”
З дружиною Ольгою й сином Єгором Микола Смирнов уперше побачився на третій тиждень після звільнення. Каже: хотів спершу трохи відгодуватися. Сім’я приїхала автомобілем, яким Ольга виїжджала з окупації у серпні 2022 року.
“Коли я їхав, синові тільки 11 виповнилося, а зараз уже — 14 із половиною. Він уже зростом майже як я. Ми в Трускавці покаталися, посиділи в піцерії, поговорили про плани на майбутнє”, — розповідає Микола.
Загалом він провів на реабілітації 40 днів і міг продовжити лікування в інших центрах. Але, каже, найліпша реабілітація — вдома: “Мені було цікавіше з родиною. Серпень, син на канікулах, дружина не працювала. Ми мали змогу побути разом”.
Микола Смирнов з дружиною та сином. Фото надав Суспільному Микола Смирнов
“Тут — рай для ветеранів”
Зараз Микола Смирнов — військовослужбовець на стадії звільнення. Він їздить у гори, бачиться з друзями, шукає нову роботу. Потроху звикає до Івано-Франківська і, каже, усім задоволений.
“Тут — рай для ветеранів. Деколи говорять: “О, а ви що, військовий? А можна вас обійняти? Дякую!” Як сьогодні ваша колега Діана: “О, дякую!” Така підтримка відчувається”, — ділиться чоловік.
Нещодавно Миколу Смирнова нагородили хрестом Петра Калнишевського “За гідність у полоні”, а 10 грудня 2025 йому вручили відзнаку “За честь і звитягу”. Про нагороди говорить так: “Наче полон — це не те що на “передку” провоював. І в мене ж було своє — грошове забезпечення. Тому приємно, що піклуються, нехай і медаллю. Приємно, що не забувають. Не дарма…”
