Історія незламності: як франківець Максим Веприк втратив на війні три кінцівки, але не жагу до життя

Історія незламності 30-річного прикарпатця Максима Веприка.

Сила духу – сильніша за тіло. Саме це доводить історія 30-річного прикарпатця Максима Веприка, який у перший день повномасштабної війни добровільно доєднався до захисників України, пише Західний курʼєр.

Журналіст у цивільному житті, на фронті став командиром одного з мінометних розрахунків 109 окремого гірсько-штурмового батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».

У січні 2023 року Максим отримав тяжкі поранення – йому ампутували дві ноги та домінуючу ліву руку. Попри тяжкі поранення, військовий не втратив силу духу і навіть опанував вміння керувати FPV-дронами однією рукою. Проходити тернистий шлях після поранення захисникові допомагає його наречена. Зараз Максим навчається ходити на протезах та спільно з коханою будують плани на майбутнє.   

Про пережите на війні та після поранення, про неймовірну силу любові та підтримки близьких людей, про те, як вдається адаптуватись до життя з певними обмеженнями та яким має бути ставлення цивільних до військових з інвалідністю Максим Веприк на позивний Журналіст поділився із «Західним кур’єром».

Із тележурналістики – у мінометники  

Дитинство та юність Максима Веприка пройшли у рідному селищі Богородчани, згодом разом з нареченою Наталею він переїхав жити до обласного центру Прикарпаття. За освітою – політолог, за покликом душі – журналіст. Перший журналістський досвід здобув, будучи ще студентом третього курсу Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. У 2013 році разом з одногрупником створили інформаційний портал Franko Times, на якому студенти створювали новини про життя Івано-Франківська та області. У 2014-2015 роках мав творчу паузу, згодом продовжив журналістську діяльність у газеті «Галицький кореспондент». Восени 2016 року перейшов працювати на франківський «Канал 402». Спочатку працював тележурналістом, згодом освоїв практично весь виробничий ланцюжок тележурналістики – і операторську роботу, і вміння звукорежисера та режисера монтажу. Фактично став «людиною-оркестром»: сам шукав теми та героїв для сюжетів, сам знімав, записував стендапи та коментарі, монтував відео тощо.

Будучи постійно у курсі інформаційних подій у країні та світі, Максим зізнається, що початок повномасштабної війни для нього не став несподіванкою. Хлопець завчасу зібрав мобілізаційний рюкзак, планував записатись у територіальну оборону, однак не встиг… Прокинувшись вранці 24 лютого від вибухів на аеродромі в Івано-Франківську, Максим Веприк того ж дня вирушив до місцевого ТЦК та СП.

Певний військовий досвід журналіст здобув під час строкової служби у армії, яку він проходив у 2017-2018 роках. Служив у Повітряних військах у Вінниці – у бригаді транспортної авіації на посаді метеоспостерігача групи метеорологічного забезпечення польотів. У 2019 році пройшов навчальні збори на Яворівському полігоні, де освоїв спеціальність мінометника 82-мм калібру. Саме це вміння стало вирішальним під час мобілізації – Максима розприділили у мінометну батарею 109 батальйону прикарпатської «десятки».

Перший бій прийняв на Київщині 

У ніч на 25 лютого 109 батальйон відправився на Волинь, де понад два тижні охороняв кордон з Білоруссю. На початку березня підрозділ був передислокований на Житомирщину.

«5 березня нам нарешті видали бронежилети. Касок не було. Волонтери привезли якісь старі, потрощені – хто яку встиг вхопити, з такою і воював», – пригадує Максим.

7 березня 2022 року – трагічна сторінка у бойовому шляху «едельвейсів» та історії російсько-української війни. При під’їзді у село Кухарі піхота 109 батальйону потрапила в облогу російських морпіхів. Ще не встигнувши вступити у прямий бій, «едельвейси» зазнали великих втрат особового складу та техніки.

В той день Максим разом з десятьма мобілізованими побратимами їхав у складі мінометного розрахунку в якості охорони периметру.

«Ми знаходились приблизно за 3 км від Кухарів. За ті дві години бою наші п’ять мінометів вистрелили практично все БК, які ми привезли. «Насипали» туди, як тільки могли – вистрелили до триста 120-мм мін», – пригадує Максим.

Згодом мінометна батарея 109-го відтягнулась у село Заруддя і вже звідти мінометні розрахунки виїжджали на бойові позиції. Після місяця запеклих боїв окупанти були витіснені за кордон України.

Максим пригадує:

«Остання наша зупинка була в Обуховичах. Зайшли у Будинок культури, в якому певний час жили російські солдати. Те, що я там побачив, перевернуло мою свідомість: все розкрадено, поламано, довкола купи сміття, а посеред кімнати хтось справив нужду… «Кайдашевою сім’єю» вони користувались замість туалетного паперу… З ким ми воюємо, подумав ще тоді я».

Після звільнення Житомирщини та Київщини, нетривалого відновлення та доукомплектування, вкінці травня 2022 року 109 батальйон разом з іншими підрозділами «десятки» були передислоковані на Донбас.

Залишився живий – і це велика перевага 

На Донбасі спочатку Максим воював у мінометному розрахунку на посаді навідника міномета 82-мм калібру.  На черговій новій позиції Максима поставили командиром 82-мм мінометного розрахунку, адже на той час він вже опанував спецпрограму «Кропива» та освоїв бусоль – прилад для орієнтування артилерії на місцевості.

«Зібрав команду з чотирьох побратимів. У нас були чітко розписані обов’язки: я займався зв’язком і обчисленням координат, траєкторії, поправок. Навідником у нашому розрахунку був молодий мобілізований боєць Андрій. Номером обслуги та помічником навідника був досвідчений боєць Олег. Водієм, а по сумісництву ще й споряджаючим-заряджаючим, був Олександр – досить педантичний чоловік, краще доглянутих мін, як у мого розрахунку, не було ні в кого», – розповідає про свою бойову команду Журналіст.

Вперше у такому складі мінометний розрахунок Максима виїхав на позиції 14 серпня 2022 року в село Яковлівка на Донеччині. Тут мінометники пробули безвиїзно два місяці, прикриваючи піхоту. Працювали на радянському протипіхотному мінометі «Піднос», який стріляє тими ж снарядами, що й «Васильок».

«Ми на цих позиціях вже так обжились, як вдома. З села поприносили цеглу, знайшли глину і Олег, який у цивільному житті був будівельником, вимурував пічки у наших лежаках-копанках. Вже навіть почав будувати баню, аби було де помитись», – з усмішкою пригадує Максим.

Потім два тижні відновлення – і знову на передову. Й так кілька разів. У листопаді 2022 року Максим підвернув ногу, травмував сухожилля.  На місяць довелось вибути зі строю.  У середині грудня він знову повернувся на бойові позиції, однак довго повоювати йому не судилось.

21 січня 2023 року на позиціях в н.п. Переїзне міномет Журналіста був обстріляний ворожою артилерією.

«Нам надійшла команда: «Вогонь!». Ми вибігли з бліндажа до міномета, тільки почув: «бах» і впав…  Я був найближче, то мені й дісталося найбільше. Лежу, ліва рука якось неприродно «дивиться» на мене, ноги ще на місці, але я ними поворушити не можу, страшна біль. Побратиму Олегу, який біг одразу за мною, теж дісталось, ногу потім довелося ампутувати. Також осколок пробив йому легеню, інший влучив у живіт. Андрюха біг позаду і відбувся кількома уламками у м’які частини тіла. Він буквально через місяць повернувся вже у стрій», – розповідає Максим.

Пораненим надали першу допомогу й відвезли у стабілізаційний пункт у Краматорськ. Практично весь час Максим був при тямі і не втрачав свідомість, поки його не поклали на операційний стіл. Хлопців оперували паралельно.

«Мені повезло, що голова і тулуб залишились цілі і неушкоджені, всі осколки пішли по кінцівках. Єдине – пройшлися дуже добре: права нога була розтрощена від середини стегна і до стопи, ліва рука майже відірвана, трималась на шкірі та сухожиллях, ліва нога розбита до коліна», – ділиться тяжкими спогадами боєць.

Ліву руку до ліктя Максиму ампутували відразу, ноги медики намагались врятувати. У лікарні в Дніпрі лікарі стабілізували бійця, адже він втратив багато крові, отримав зараження. Через кілька днів воїна перевезли в госпіталь у столицю.

«У Києві мені ноги ампутували, бо вже почалась гангрена і відмирання. Праву ногу ампутували вище коліна. Ліву теж хотіли відрізати разом з коліном, але я випросив у хірургів залишити його. Тепер у мене є хоча б мінімальна опора. Хоча це коліно не є зовсім робочим, бо прямо на згині під коліном у артерії встановлений стенд і лікарі заборонили згинати його більше, ніж на 90 градусів, щоб цей стенд не пошкодити», – розповідає захисник.

Просто трохи «некомплектний»   

Згодом Максима перевезли у госпіталь у Львів, де медики провели ще кілька операцій з видалення осколків. На початку березня 2023 року до Львова приїжджав президент Володимир Зеленський. У рамках візиту були відвідини поранених у госпіталі та вручення бійцям бойових нагород, серед них отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня і молодший сержант ЗСУ Максим Веприк. Його фото з Володимиром Зеленським того дня було, напевно, в усіх українських ЗМІ. Максим каже, уваги аж забагато, хоч і приємно.

Загалом Максиму Веприку довелось перенести понад 30 оперативних втручань. Водночас, захисник не жаліється. Навпаки, каже, що йому навіть пощастило.

«Я не служив у піхоті під безперестанним ворожим вогнем, не бачив страшних картин поранень та смертей. Дякувати Богу, у мене не має серйозної контузії, зараз я повністю адекватний і свідомий. Біля мене постійно прекрасна жінка. Єдине – трохи «некомплектний», – іронізує захисник. – Однак, втрата кінцівок – це не кінець життя. Я працював головою, а вона у мене залишилась на плечах».

10 березня 2023 року Максима Веприка направили у реабілітаційний центр «Галичина», що на Львівщині, де він рік проходив реабілітацію та готувався до протезування. Нещодавно йому встановили протези руки та ніг і зараз боєць опановує їх в цьому ж реабілітаційному центрі.

Максим наголошує, що з підбором протезної фірми треба бути дуже пильним, бо в Україні з’явилось багато компаній, які виготовляють протези, але, на жаль, не всі роблять це добросовісно.

«Є випадки, коли хлопці отримали протези, на яких вони не можуть ходити. Знаю, що по деяких протезних фірмах вже навіть відкрито кримінальні провадження. Основне у протезі – це куксоприймальна гільза, яка одягається на кінцівку. Якщо вона зроблена неякісно, то ходити у такому протезі буде важко».

Варто зазначити, що державна програма протезування для військових передбачає більше фінансування, ніж для цивільних. Розрахунок залежить від рівня та кількості ампутацій. Тобто, за кожну втрачену кінцівку виділяється сума, в яку входить вартість виготовлення протеза, обслуговування та його ремонт. Поранений спочатку отримує простий механічний протез, на якому вчиться ходити, опановує всі навички, а далі отримує вторинне протезування – біонічну руку чи електронне коліно.

«Насправді, це досить складна тема і тут є чимало нюансів. За понад рік реабілітації та підготовки до протезування я багато чого побачив, усвідомив і пережив, тому можу розповідати про це багато. У найближчому часі планую створити власний канал на YouTube, де буду ділитися своїм досвідом реабілітації та протезування», – говорить Максим.

За рішенням МСЕК, у воїна 95% втрати працездатності. Однак, попри складність травм та обмеження, з якими доводиться стикатись молодому прикарпатцю, він не падає духом, не втрачає жаги до життя та почуття гумору.

«Тепер мушу стежити, аби тільки «не розрядитись». Перш, ніж вийти з дому, треба зарядити не лише гаджети, а й ногу та руку», – усміхається Максим.

Наразі Максим ще не може вийти з дому самостійно, в більшості випадків для пересування використовує візок. Зізнається, що навчитись ходити з однією рукою, без міцної опори, дуже важко.

«Якщо я похитнусь, то за паличку не втримаюсь. Тим більше, я вже кілька разів падав. І кожне падіння є для мене психологічною травмою, бо сам встати я не можу. Якби були дві руки, було б простіше», – додає оборонець.

Водночас, попри ампутацію домінуючої лівої руки, проходячи реабілітацію, Максим опанував вміння управляти FPV-дронами однією рукою і зараз вчить цього інших побратимів, які проходять з ним відновлення у реабілітаційному центрі. Каже, це заняття стало для нього свого роду психотерапією, дозволяє відволіктись від тяжких думок та боротись з фантомними болями.

Допомога не має бути нав’язливою  

Водночас, захисник поділився тим, як тепер його сприймають перехожі на вулиці та як би хотів, щоб суспільство реагувало на військових з інвалідністю.

«Є люди, які йдуть і ніби тебе не бачать або відвертаються. Є такі, що, навпаки, витріщаються на тебе, як на «побите цуценя». Були оказії, коли до мене підходили і пропонували гроші. Я відмовлявся, а вони сунули їх силоміць. Це зовсім неправильно. Я розумію, що люди стараються цим виразити свою допомогу… Але, перш ніж нав’язувати її, краще спитайте у людини, якої саме допомоги вона потребує і чи потребує у даний момент взагалі», – наголошує військовий.

І додає, що найправильнішим способом проявити свою повагу до військового з інвалідністю є так званий жест подяки – прикласти руку до серця, легенько кивнувши головою: «Дякую». Цього буде достатньо.

«Не робіть висновків, що людина у візку – це той, хто потребує вашої допомоги. Були випадки, коли перехожі без дозволу хапались за візок і штовхали його, коли я десь застрягав на вулиці. Це все одно, як вхопити дівчину за сідниці. Візок – це наразі продовження мене, це частина мене. І мені неприємно, коли його торкаються незнайомі люди. Якщо ж людина відмовилась від допомоги, поважайте її вибір, особиста свобода важлива для кожного. І головне: ніколи не витріщайтесь на військових з ампутаціями та на протезах зі співчуттям та жалістю. Мені співчувати не треба! Коли я йшов, то знав, на що я йду і прекрасно усвідомлював всі ризики», – акцентує Максим.

Надійною опорою та підтримкою стала наречена Наталія 

За словами Максима, велику роль в адаптації після поранення відіграють люди, які поряд. Так, весь нелегкий шлях – від поранення до протезування з Максимом пройшла його наречена Наталія.  Адекватно сприйняла новину про складність травм і його мати. «Головне, що живий!», – підбадьорювала себе і сина.

«Наталя – це моя надійна підтримка і опора. Не знаю, чи справився б без неї… Думаю, мені завидують чимало хлопців», – усміхається Максим.

Буквально через два дні після поранення Наталя вже була у лікарні в Дніпрі. Для неї навіть зробили виняток і дозволили бути поряд з коханим у реанімаційному відділенні. Потім Київ, Львів.  Дівчина винаймала житло поряд з госпіталями, аби бути завжди поруч з коханим. Наталя стала другою половинкою Максима – у прямому і переносному значенні слова. Годувала, брила, витирала, допомагала піднятись, помитись, переодягнутись, сходити в туалет, перестеляла постіль, ставила градусник, подавала таблетки… Стерегла кожен його рух і подих. Жартувала з ним… І жодного разу не сказала, що втомилась.

Планів у Максима Веприка на майбутнє чимало: запустити власний YouTube-канал про реабілітацію та протезування військових, повернутись на телебачення і записувати історії з військовослужбовцями, навчати охочих умінню керувати FPV-дронами. Але найбільше бажання – самостійно стати на весільний рушничок з коханою. У день народження Наталії захисник зробив їй пропозицію руки і серця, і дівчина, не задумуючись, сказала: «Так!».