У родині пані Наталі прядуть вовну і тчуть ліжники понад 100 років. Яворів, де живе сім’я Кіщуків, вважається столицею гуцульського ліжника, бо до цих часів зберегли це ремесло і давні техніки. Проте, не гребують й сучасними технологіями.
Пані Наталя з чоловіком удосконалюют техніку, розширюют перелік речей, які можна зіткати. Так з’явилиси на світ ґуні, безрукавки чи картини, зіткані на старовинних дерев’яних станках.
Для майстрині це не просто робота. Мала бути математиком. Але без своїх верстатів і тепла шерсті в руках не уявляє життя. Жінка вбачає зв’язок з родом у своєму ремеслі. Тому виготовлення ліжників переросло у творення мистецтва. Гуцульського ужиткового мистецтва, пише Місто.
Там, на горбі
Місце, де пройшло дитинство. Там, на горбі. Завжди прийдеш туди і вже повертаєшся зовсім іншов людиною. Хоть просто вийдеш, походиш-походиш і вже радієш.
Наталя прижмурюється. Наче краєчком око намагається сягнути глибини тих карпатських горбів, відтворити у пам’яті весь ландшафт своїх дитячих місць. На голові у неї квітчаста хустка, білі кутики якої акуратно спадають на плечі.
Волосся сховане, лише маленьке темне пасмо прозирає крізь довгу хустку. Зелені очі, з яких промениться світло. Одягнена в традиційний гуцульський стрій. Талія підперезана запаскою й червоним паском. На ногах – коричневі шкіряні постоли. Руки тримає разом на колінах, раз у раз відриваючи одну долоню від іншої. Жестикулює.
Деколи туди приходжу і думаю собі: от би забрати верстат на гору. Там би і лишитися.
Ремесло та мудрість предків
Наталя Кіщук – одна з найвідоміших майстринь гуцульського художнього ткацтва, котра мешкає у Яворі, що на Косівщині. Ткати гуцульські ліжники та автентичний одяг – справа, в якій жінка віднаходить саму себе, вбачає унікальний сенс культури горян, відчуває міцний зв’язок із предками. Та власним минулим.
Традиційне гуцульське ремесло сягає давнього часу, а самі ж гуцули кажуть, що ткали вже тоді, коли з’явились їхні прародичі у Карпатах, а отже точної дати зародження ткатцтва встановити майже неможливо. Можемо лише припускати, що давні знання цієї справи пов’язані із карпатським вівчарством. Сьогодні традиційне гуцульське ліжникарство та вівчарство – невід’ємний елемент культурного коду українців.
У родині Наталі Кіщук ткали та пряли завжди: бабця та мама займались виготовленням гуцульських ліжників все життя, тому і вона нині продовжує родинну традицію. Проте, як каже Наталя, був період, коли мама хотіла для доньки інший шлях: освоїти точні науки – фізику та математику. Дівчина навіть поступила в університет і провчилась там три роки. Згодом вийшла заміж та остаточно зрозуміла, що хоче займатись ліжникарством. Міське, урбаністичне життя трохи віддаляло Наталю від улюбленої справи. Але згодом глибина карпатського простору вдихнула нову видимість наснаги для майбутньої праці.
Для гуцулів слово «ліжник» означає все, що пов’язано зі сном. Лежати, спати, дрімати, перепочивати, відлежуватись. Наталя розповідає, що спершу виготовляла тільки ліжники у традиційній автентичній техніці – як бабця навчила. Згодом, вирішила більше експериментувати – наважилась створювати жіночий та чоловічий одяг, дотримуючись традиційної техніки. Зізнається, що до цього її наштовхнув чоловік Ярослав. Він і сам охоче допомагає дружині у ткацькій родинній справі. У колекції Наталі та Ярослава розмаїта колекція не лише гуцульських ліжників, але і передовсім гуни, пальта, безрукавки унікальних та оригінальних кроїв, форм та фасонів. Гуни – це так званий гуцульський кожух.
Пір’я дикої птахи
Якось я в лісі знайшла пір’я дикої птахи. То було воно таке чотириколірне, знаєте: голубе, світле, темне і чорне. І так ті барви я перенесла на курточку, котру робила.
Інспірація природою та усього живого, що навколо – служать головними елементами для ткацького ремесла родини Кіщук. Створює відбиток магічного світу гуцулів, фіксуючи деталі карпатських земель. Вбирає у себе витоки найбільш глибинних сенсів та змістів цього краю. Відображення рослинного й тваринного, міфічна та сакральна тематики можуть нам у всякий спосіб розповідати про маловідоме, часто таємниче життя українських гуцулів.
Наталя каже, що найдужче з усього черпає силу для своєї роботи із простору, сонця, вітру, гір. Коли говорить про усі свої техніки художнього ткацтва, то м’язи її обличчя напружуються від усмішки. Час від часу жінка приправляє слова лунким сміхом. Позаду нею бовваніють соковиті гірські пейзажі – зіткане плетиво гобеленів та ліжників, створених руками яворівської майстрині. Тут і річка. І ліси. І полонини, що ведуть аж до неба.
Верстат, співи і сонце
В дитинстві ми як жили, то було на горі. Високо так. А зараз ми тут в ямці якби. Рано треба сонце виглядати. Сонце є? Є! Значить всьо добре буде.
Наче зазиває сонце до себе. В дім. Наталя піднімає очі вгору. Прокручує плівку спогадів, а далі сідає за ткацький верстат. Нитку тримає акуратно, щоби не обірвалась. Під ногами крутиться колесо. Жінка ніби вимальовує в уяві власні орнаменти, спиняється. Починає прясти. Звук ткацького верстату гармонійно стукає у такт шерхіту людської ноги.
Мелодію доповнює тихий дівочий спів. Це донька Юлія ледь чутно наспівує. Співи під час ткацтва є особливими та важливими. Своєрідна медитація без якої неможливо налаштуватись на правильний ритм.
Тепер співають обоє. Музика тиха, елегійна. Наче ріка, що змією стелиться та шумить десь у затінку близьких Карпат.
