Історія прикарпатської лікарки Ірени Матейчук, яка допомагає “укушеним війною”

Вона бачить більше, ніж симптоми хвороби. І знає: найважче – те, що душевні травми не можливо вилікувати.

У терапевтичному відділенні Коломийської центральної районної лікарні лікують людей з різними хворобами. Щодня  витягують десятки людей з пітьми болю й страждань . Тут знають, як підібрати  потрібні слова, діагнози та медикаменти. Саме там працює Ірена Матейчук – лікарка, чий професійний шлях пройшов крізь реформи, пандемію і війну. Але сьогодні її робота – це не лише про медицину, а також про людей, які “укушені”  війною, яка каже сама героїня.

Від мрії до реальності

Ірена народилася в Коломиї, але професійно сформувалася у Вінниці. Саме там вона навчалася в університеті, там почала працювати: спершу в сімейній медицині, згодом у районній лікарні як лікар невідкладної допомоги й терапевт.

Її кар’єра – це постійний рух. Вона працювала  терапевтом під час пандемії COVID-19, паралельно здобуваючи фах інфекціоніста. Далі етап завідування інфекційним відділенням обласного Центру інфекційних хвороб. Згодом масштаби пандемії змусили здобути ще й спеціалізацію реаніматолога. Це був  час, який вимагав не лише знань, а й витривалості. 

Але у 2022 році все змінилося. З початком повномасштабного вторгнення вона повернулася до рідної Коломиї разом із дітьми. Рішення було складним та безвихідним. Перед нею постав вибір між безпекою дітей та кар’єрою.

«Тут значно спокійніше: школи та садки працюють, тривог та вибухів майже немає. Тож діти не мають страху війни», – каже вона.

Війна, яка не закінчується в лікарні

У Коломиї вона продовжила працювати лікарем-терапевтом у центральній районній лікарні. Тут, як і у Вінниці ставало все більше пацієнтів з хворобами, які виникли, загострилися чи безпосередньо були спричинені бойовими діями.

Її другий чоловік –  доброволець ЗСУ. Вони познайомилися у лікарні після його поранення на Донеччині. Цей досвід змінив не лише її особисте життя, а й професійне бачення. 

«Навіть якщо зовнішні рани загоюються – внутрішні залишаються назавжди», – пояснює Ірена.

Вона говорить про те, що основна увага приділяється лікуванню фізичних травм, тоді як  почуття, страхи і душевний біль залишаються знеціненими. Система та люди знецінюють біль, який не має чіткої форми та дивні реакції тіла, які складно пояснити цивільним. І зараз ми маємо суспільство, яке не хоче вчитися допомагати й підтримувати своїх захисників, наголошує Ірена Матейчук.

«Я розділяю цінності свого чоловіка. Пройшовши з ним увесь шлях лікування та реабілітації після важкого поранення я дуже болюче сприймаю хамство, несправедливість, байдужість по відношенню до людей, що зазнали травм війни. Постійно намагаюся приділити їм більше уваги в лікарні, бо бачу як їм важко. Завдяки гіркому досвіду дружини ветерана війни, я краще відчуваю, потреби таких пацієнтів під час реабілітації чи соціалізації  в цивільному житті», – зізнається пані Ірена.

“Тапочні воїни”, “диванні критики” і справжні тригери

У лікарні, де працює Ірена Романівна, є правило: військових намагаються розміщувати разом та окремо від цивільних, причиною цьому є не лише комфорт.

«Коли вони потрапляють у загальні палати, де поруч люди, які не розуміють їхнього досвіду – це завжди є тригером», – каже вона.

Вона згадує про ситуації, коли навіть звичайна поведінка інших пацієнтів – жарти, гучні звуки, телефонні розмови, вибагливість – можуть ранити:

«Там до когось дзвонять рідні, і розказують, що ТЦК зловили знайомого, а він ж не для війни, або хтось жаліється на ледь теплий суп. Люди зовсім не думають, як їхні слова можуть раптово погіршити стан  військових поруч»».

Волонтерство, яке почалося задовго до того, як це стало популярним

Ще у Вінниці, на початку повномасштабної війни, Ірена разом із колегами почала допомагати пораненим військовим.

«Тоді не було спеціальних програм. Не було  організацій, які працювали саме з пораненими, і ми почали самоорганізовуватися» – пригадує пані Ірена. 

Медики приносили домашню їжу, створювали домашню атмосферу в лікарняних палатах, допомагали у вирішенні побутових проблем, шукали контакти юристів, потрібних спеціалістів чи протезистів. Це була неформальна, але дуже жива і справжня  підтримка.

З часом ця діяльність переросла у системну.

Саме тому нині вона приєдналася до ГО «Захист держави» в Коломиї, адже тут якраз працюють з ветеранами, пораненими військовими та їхніми родинами.

Допомога, яка виглядає дуже просто

Іноді, говорить Ірена Матейчук, військовим потрібно зовсім трохи.

Не хитромудрі програми і не мільйонні бюджети, а просто можливість побути у тиші й спокої, тобто розслабитися серед своїх.

«Хлопці хочуть поїхати на природу, посидіти біля ставка з вудочкою, пограти разом в шахи чи доміно, взяти участь у якомусь майстер-класі, щоб відволіктися. Просто відчути, що вони потрібні людям за яких боролися на війні» – каже жінка. 

Особливо це важливо для тих, хто приїхав на лікування з інших регіонів, а також з окупованих територій, оскільки вони позбавлені підтримки близьких і друзів.

“Ми повинні вчитись жити з ними”

Ірена Матейчук говорить про те, що після нашої перемоги у війні ситуація значно погіршиться.

«Ми повинні вчитись і підлаштовуватися під реалії життя людей “укушених” війною. Вони повинні бути оточені нашою турботою та вдячністю. А це означає, що треба  вчитися емпатії, доброзичливості, бути уважнішими. Треба постійно пам’ятати, що серед оточуючих все більше травмованих війною. І це не лише  військові, а також їхні родини, матері, дружини, діти, вдови, родини загиблих чи зниклих безвісті та велика частина людей, які є вимушено переміщеними особами.  Тому ми маємо навчитися бути поруч допомагаючи, а не ранячи їх», – каже вона.