Житель Івано-Франківщини Ігор Двояк — ветеран двох воєн. У 18 років його призвали до радянської армії, а менш ніж за рік військовослужбовець воював в Афганістані. Там служив з 1987 по 1989 рік. Пізніше працював у міліції й у 2014 році вийшов на пенсію. У перший день повномасштабного вторгнення РФ в Україну Ігор Двояк знову повернувся до війська. Тоді йому було 55 років.
Військовий на позивний Михайлович обіймав посаду головного сержанта 79 батальйону 102 бригади ТрО. Спершу займався відбором і навчанням бійців, а з травня 2022 року у складі сформованого батальйону виконував завдання на Запорізькому напрямку поблизу Гуляйполя. Чоловік боронив країну до липня 2025.
Про бойову роботу батальйону, російські методи ведення війни, труднощі служби після 50 років і адаптацію до цивільного життя ветерана, пише Суспільне.
Далі — пряма мова.
Служба в Афганістані
Я пройшов дві війни: спочатку Афганську, потім — повномасштабну війну з росіянами. Служив з першого дня: з 24 лютого 2022 року і до червня 2025. Мене демобілізували за станом здоров’я.
Людина приходить на війну перший раз “з великими очима”. Але я вже мав досвід, знав, як себе поводити, де ставати, де не ставати, як проходити ту чи іншу територію. Це — як інстинкт. Воно все забувається, але коли знадобилося, то швидко згадуєш. Ще у 18 років, коли тобі це “забивають”, воно залишається з тобою на все життя.
В Афганістані я служив командиром бронемашини і одночасно виконував обов’язки водія, бо тоді людей не вистачало.
Нашим завданням було переведення колон. Ми робили прикриття, бронеприкриття. І потім зустрічали колони, які йшли з Радянського Союзу з товарами, з боєприпасами, з особовим складом, супроводжували тих, які не мали прикриття, до території Кабула.
Мене мобілізували 1986 року, а вже 11 травня 1987 я потрапив на війну. Мав звільнитися восени 1988 року. Проте не вдалося.
Перший етап виводу радянських військ з Афганістану відбувався до Кабула. А от під час другого етапу афганські моджахеди вийшли на перевал і не дали нам провести його. Треба було супроводжувати колони, бо вони вже впритул підійшли до наших. І тоді майже кожен тиждень тривали обстріли колон, напади. Довелося відбиватися, прикривати колони. В нас тоді і людей більше загинуло. Тяжкі спогади.
Додому я приїхав 2 лютого 1989 року.
Як Ігор Двояк долучився до формування 79 батальйону 102 бригади Сил ТрО
Далі я працював у правоохоронних органах до 2014 року. Закінчив службу заступником начальника Галицького райвідділу міліції зі званням підполковника.
Після 2014 року я пішов з міліції на пенсію. Ми знали, що буде повномасштабна війна. Тривала антитерористична операція, ми готувалися. Мій товариш Ігор Ємець, який в Афганістані зі мною служив, був першим комбатом 79 батальйону. І він якось мені подзвонив, то ще був 2018 рік. Каже: “Ми проводимо стрілецькі дні, збираємо людей, формуємо батальйон. Ти б не хотів до мене піти?” І я в 2018 році підписав контракт у резерві. Ми підбирали з ним людей і готували їх.
У 2022 році я ще працював у охороні відеонагляду цементно-шиферного заводу. Вже на заводі я дізнався про вибухи, обстріл аеропорту. Повідомив керівництву, що звільняюся. Зібрався, приїхав у частину і почали формувати батальйон.
Коли створювали батальйон, у ньому були різні верстви населення: від професорів, бізнесменів і до людей з кримінальним минулим. Яке суспільство — такий і батальйон. Треба було зробити так, щоб люди з різними життєвими цінностями зійшлися. У той час усі були вмотивовані. Мета була у всіх одна — оборонити Україну. Але такі приходили, що не вміли зброю в руках тримати.
Дякувати Богу, що ми ще два місяці мали можливість постійно навчати людей, і у нас в батальйоні були також досвідчені бійці. Ще в Калуші ми залучали багатьох людей, які могли поділитися досвідом, який знадобиться в боях.
Виїзд у Запорізьку область
27 квітня 2022 року було бойове розпорядження і вся 102 бригада разом із нашим Калуським 79 батальйоном виїхала в Запорізьку область. З 1 травня 2022 бригада заступила на бойове чергування на лінії зіткнення. Це були окуповані села з боку Гуляйполя — Зелене, Зелений Гай, Малинівка, Червоне. 82 бригада відбила ці території, це — штурмові війська, а ми зайняли позицію оборони у цих селах. Наш батальйон розташовувався на лівому боці Гуляйполя.
Я був на посаді головного сержанта батальйону. Регулярно перебував з людьми на “нулі”. Військовий заходить на одну позицію, а ти до різних бійців повинен декілька позицій пройти. В одному взводно-опорному пункті бути, звідти перейти до другого, в одну-другу роти. Постійно було спілкування з людьми, бо якщо вони перебувають на передньому краї і до них не приходить керівництво, то бійці думають, що про них забули й нікому вони не потрібні — віддані самі собі.
“Ударний дрон летить в один бік, й вони просто використовують його, куди бачать”. Як російські військові вбивають цивільних українців
Якщо у 2022 році я міг іти й просто слухати, щоб не потрапити під мінометний або артилерійський обстріл, то 2025 рік — це FPV-дрони на оптоволокні, їхні “Молнії”, які залітають на понад 20 кілометрів. Він залітає і летить в один бік. Ми перехоплювали їхні зображення, відеонагляд їхніх дронів, бо на кожному безпілотнику є камера. І так уже знали, куди він летить, тому могли особовий склад попереджати, щоб вони не виходили з укриття. Але ж там ще місцеві жили — з ними звʼязку не було. Дрон залітає і шукає мішень, куди влучити. Якщо він не знаходить бойову мішень, він попадає у цивільну людину.
Я пам’ятаю такий епізод навесні, то був березень 2025 року. Місцевий розбирав вулики — бджоляр у масці, в костюмі спеціальному. Після зими розконсервовував вулики. Дрон крутився, крутився — не знайшов. Той пілот точно бачив, що це — цивільна людина, що це — бджоляр. Вони прекрасно все бачили, але розвернули дрон і просто туди влетіли, бо він не знайшов іншу ціль — бойову, щоб вразити. Ці нелюди не розбирають, чи це є військовий, чи цивільний. Вони бʼють, щоб БпЛА не впав, бо назад він уже не полетить. Ударний дрон летить в один бік, й вони просто використовують його, куди бачать.
“Коли втрачаєш побратимів — це найгірше на війні”
Коли втрачаєш побратимів — це найбільша біда, і запам’ятовується на все життя. Ти кожну ніч бачиш їхні обличчя, вони тобі сняться. Ти вже знаєш наперед, яке це горе для родини, для близьких. Дуже-дуже важко втрачати своїх товаришів.
Це — найгірше на війні, що є. Навіть гірше, ніж постійна небезпека. Бо ти ідеш на позицію, попадаєш під обстріл, ховаєшся, атака пройшла — ти залишився цілий. Подякував Богу і далі пішов виконувати роботу. Наступного дня воно забувається, бо там уже нові пригоди, і так — по колу. Страх за власне життя — це емоції в моменті, а втрата друзів тримає довго і постійно.
“Люди ходили виснажені”. Як у 102 бригаді відбувалася ротація
Я вважаю, що 102 бригада гідно виконала бойове завдання, зважаючи на її сили і можливості, тому що це — бригада ТрО. В нас ні одної бронетехніки не було. Загалом усі — стрілецькі підрозділи, підсилені мінометами. Там були придані підрозділи, час від часу заходили, “арта” була там, що нам допомагала, але здебільшого всю оборону бригада тримала стрілецькою зброєю: кулеметами, гранатометами. І так відбивали атаки ворога.
Ротацію у бригаді проходили комбриги. Їх міняли кожні пів року. Вони вже після того приходили і міняли комбатів, ставили тих, які були їм вигідні, своїх. Ось така ротація. А особовий склад як зайшов у травні 2022 року, так і у 2025 році восени вийшов.
Люди ходили виснажені. Молодші ще більш-менш, а старші… От я чого звільнився. Я мав можливість раніше демобілізуватися, бо були підстави, але вже чекав до останнього. Розумієте, війна — це дуже пекельний, тяжкий труд. І в тебе загострюються всі хронічні хвороби, про які ти знаєш і не знаєш. Усе починає вилазити від тієї втоми, від нервової системи. Я ж коли мобілізувався, мав 55 років, а зараз — 58. Я вже не міг. Кажуть: “Коли ти серед молодих, ти сам стаєш молодим”. Ніколи. На війні ти ніколи не виконаєш завдання так, як виконує молодший за віком, якщо тобі понад 50. А якщо і виконаєш, то молодий може за добу відновитися, а тобі треба дві-три. І все, ти починаєш “розвалюватися”. Там на собі носиш по 30 кілограмів: хребет, суглоби — все стирається, сиплеться. Недарма колись сказали, що війна — це справа молодих. Вони — рухливіші, реакція швидша. А коли людина ще й не встигає відновлюватися, заступає на бойове чергування, вона ходить, як зомбі: не має такої реакції, може забути, що щось летить.
Звільнення зі служби
Коли я вже звільнився, нервова система була нікудишня. Трохи лікувався, бо на війні так не відчуваєш, а коли повертаєшся, організм розслабляється, і починають усі болячки “вилазити”.
Я довго вживав заспокійливі. Було, що коли лягав спати, так щелепу стискало мені, що я думав, що втрачу зуби. Організм не міг розслабитися навіть уві сні. Я був заціплений. Вставав рано і мене боліла щелепа від того напруження.
І ти починаєш в лікарні від одного кабінету до другого ходити. І то в тебе не так, і то не так. Треба просто адаптуватися — знайти роботу, щоб бути в суспільстві, і не сидіти вдома.
У перші дні я 24/7 був з хлопцями на телефоні. То до одного, до другого, то до третього дзвонив. Війна не відпускає так одразу. А коли ти вже йдеш на якусь роботу, в соціумі крутишся серед людей, ти забуваєшся, бо в тебе інші завдання поставлені, інший функціонал. І ти потрохи відходиш від цього. І ще дуже важливо, щоб сім’я, родина підтримувала тебе завжди.
Деколи в суспільстві складно — те, як воно ділиться і ставиться до військових. То одразу видно, де сім’ї, в яких хтось служить, і де сім’ї, які не мають дотичності до цієї війни. Це помітно по тому, як вони ставляться до тебе.
Стараюся зустрічатися з ветеранами, тому що ми розуміємо один одного. Ми на одній хвилі. Десь-колись мене кличуть в компанії, але я відмовляюся. Я раз пішов, зрозумів, що люди мене не розуміють, а я — їх. Вони говорять про своє: як “відкосити”, як уникнути мобілізації. Я не можу цього сприймати. А коли ти зі своїми побратимами, то ти зовсім інший, у нас інша розмова. І ми знаємо, хто чого вартує в цьому житті. Як-то кажуть: “Україну зараз мало любити — Україну треба зараз захищати”.
