Людмила Драголовська щодня приходить до міського озера. Сумує за своїм морем. Каже, ніби відтяли половину серця.
Все життя пропрацювала в маріупольському порту, а для душі – займалася парусним спортом. Там і загартувала характер.
«У морі ти покладаєшся лише на себе і на стихію, – говорить жінка. – Море або приймає тебе, або – ні. Море забирає все зайве і показує тебе справжнього».
Лише ліки і ковбаса
«Розкажіть про Маріуполь 24 лютого», – каже журналістка “Галицького кореспондента”. «Не хочу», – відводить погляд пані Людмила.
Трохи мовчить. Тоді починає:
«А що розказувати? Бомбити почали. Ми жили якраз у тій частині Маріуполя, яку лупили найбільше. Вночі в сусідній будинок прилетів «град», і ми з чоловіком втекли в інший мікрорайон. Хапнули тільки ліки і дві палиці ковбаси – те, що було в холодильнику».
Вчасно втекли – квартиру таки розбомбили. Півтори місяці прожили в знайомої. Їли її запаси. Завдяки тому і вижили.
Ні води, ні газу, ні світла. Люди збиралися групками, бо так легше вижити. По технічну воду ходили до балки за 2 км. Готували на вогнищі коло будинку. Здебільшого смажили палянички. А ще суп варили – з усього, що було: консерви, картоплина, цибуля… Аби хоч трохи гарячого посьорбати.
Магазини ще в перші дні розграбували місцеві. Під’їжджали «бугаї» на великих машинах, двері – ломом, вигрібали з полиць усе, і їхали геть. А що лишалося, люди тягнули собі на візочки.
«У критичних ситуаціях у кожного виповзає його істинне нутро, – каже жінка. – Знаєте, особисто мене війна не знищила морально, бо за роки роботи в морі звикла до складних ситуацій. Уявіть: ніч, на морі шторм, а я на вахті. Навчилася не панікувати, не боятися і не падати духом. Ніколи. Навіть під обстрілами. Чого даремно трястися? Якщо чуєш, що пролетіло, отже це не твоє – вижив. А якщо твоє, то вже й не дізнаєшся».
Пані Людмила у підвалі не ховалася під час обстрілів, як усі решта – каже, не хотіла загинути в братській могилі. Вона в цей час сідала за піаніно і грала класику. А коли поруч вибухнула міна і в квартирі посипалися вікна, стало так холодно, що й грати вже було неможливо – пальці замерзали.
Йшли і молилися
«Коли росіяни почали «прасувати» і наш район, стали вибиратися з міста. Та й їжі вже не лишалося, – розповідає Людмила Миколаївна. – Пішки до фільтраційного табору в Мангуші – 40 км. Під постійними обстрілами. Йшли і молилися».
Каже, окупанти на них не звертали увагу – лиш перевірили документи. «Кому треба старі пенсіонери?» – усміхається жінка.
У Мангуші добрі люди пустили переночувати в квартиру, де вже прихистили 15 людей. Спали на підлозі на куфайці.
Кілька днів вишукували автобус, який би довіз до Бердянська. Але пропонували тільки «на росію». Зрештою поміг якийсь дідусь, котрий віз своїх родичів до Бердянська. Заплатили 3000 грн за двох. За відстань 30 км.
«Місцеві заробляли хто як міг… Але я їх не засуджую, – каже Людмила Миколаївна. – Там же не дорога, а пекло: мінні поля, блокпости…».
У Бердянську теж довго шукали перевізника, аби добратися до Запоріжжя. Машина, яку знайшли, ледве «дихала»: побита, прострілена, замість вікон – поліетилен. Але доправила куди треба.
«Ми вижили, бо нам повсюди траплялися, та й досі трапляються, добрі люди, – каже жінка. – Звичайні добрі люди».
Довчити Шопена
Спершу пані Людмила з чоловіком жили в Бурштині, а тоді переїхали до Івано-Франківська. Оренду квартири сплачують пенсією. Їжу і одяг отримують як гуманітарну допомогу.
«Лиш складно з взуттям, – усміхається жінка. – На мій 40-й розмір важко щось знайти. А лахи – то взагалі не важливо. Що знайду, те й буду вбирати. Аби лиш в студінь не мерзнути. В крайньому разі три кофтини на себе натягну, та й нормально. Я за модою не ганяюся. Не до моди тепер».
Найважчим для пані Людмили стало те, що вона не могла малювати. Не мала за що купити фарби і до фарбів.
Всі її картини «полягли» в маріупольській розбомбленій квартирі. Найбільше любила малювати море. Також видала книгу – про свої пригоди в морі і парусний спорт. Сама написала й проілюструвала.
У Франківську волонтери перейнялися історією пані Людмили. Назбирали грошей і купили їй усе для творчості.
«Ви напишіть, будь ласка, що я можу віддячити цим добрим людям – намалювати щось для них», – каже жінка.
До речі, всі фотографії Людмили Миколаївни теж «полягли» в Маріуполі. Світлини, які наскладалися за все життя. Нічого не лишилося – самі спогади.
«Я більше нічого не планую. Живу – і добре, – усміхається вона. – Тут і зараз. Тепер маю час робити те, на що завжди бракувало часу. Наприклад, нарешті довчити Шопена».
