Сотні тисяч людей вийшли на мітинги та акції, щоб захистити Україну без зброї під час Революції Гідності. Вони стояли за європейське майбутнє, виступали проти корупції, свавілля правоохоронців та уряду Януковича.
107 із них стали Героями Небесної Сотні – посмертно. Без батьків лишилось 53 дитини.
Нині вони продовжують шлях своїх батьків та борються за Незалежність України. Серед них є й захисники України, які пішли служать попри “імунітет” від держави.
Якими були події на Майдані в Києві 10-річної давності «УП.Життя» розпитали у дітей Героїв, передає Правда.іф.
Даніїлу було 12, а Ірині – 10, коли вони на половину осиротіли. 22-річна Андріана вчилась в університеті, а 24-річний Юрій керував сімейним бізнесом, допоки тато боронив Незалежність без зброї.
Спогади, переосмислення та висновки щодо подій в Україні – далі у прямій мові дітей Героїв.
«Тато зробив собі щит. З ним поїхав, на ньому й повернувся»
46-річнийи Олександр Щербанюк разом з дружиною та двома дітьми жив у Чернівцях. Він поїхав на Майдан, щоб захистити свою країну. Загинув від кулі снайпера на Інститутській зі сторони «Жовтневого палацу» під час розстрілу протестувальників режимом Януковича.
Про батька розповідає молодший син Даніїл. Нині йому 22, він старший солдат, командир відділення управління розвідки 107 бригади.
Тата у моєму дитинстві було не так багато, як хотілося б. Він майже весь час працював, аби забезпечити родину. Звісно, були моменти, коли я залишався з батьком сам на сам – ми колупалися в машині, їздили у справах. Десь за рік до Майдану наші стосунки почали налагоджуватись і ми почали більше часу проводити разом. Ми стали ближчими.
Найтепліший спогад – наша остання з ним поїздка на Дністер. Ми жили в наметі, мали надувного човна, грали в пінг-понг. Ракеток не було, тож грали капцями. Він мене й ними обіграв, це було класно.
Восени 2013-го, коли розпочався Майдан, мені було 12. На початку Революції Гідності, коли побили студентів, тато був вдома. Але одного побачив по телевізору свого знайомого, який там брав участь, і сказав: “Якщо він там, яке я маю право сидіти тут?”.
Ми у сім’ї не підтримували його в цьому прагненні, бо це було небезпечно. Але з іншого боку, всі розуміли, що або так, або ніяк.
Коли врешті-решт він поїхав на Майдан, всі за нього дуже переживали – мама, сестра і решта родичів. Я не можу зараз сказати, що переживав за тата, бо не усвідомлював того, чим це може завершитися.
Я точно пам’ятаю, що батько їздив на Майдан з декількома цілями. Він наголошував, що країна і наш рідний дім не закінчується цими чотирма стінами, де ми живемо. Тому на Майдан їхали різні люди, і нехай кожен стояв за своє, їх об’єднувало прагнення захистити свою Батьківщину.
Тато вважав своїм обов’язком поїхати в Київ та бути з людьми. Оскільки у нас віруюча сім’я, батько також займався на Майдані просвітницькою діяльністю. Він возив із собою кілька екземплярів Тори (основна священна книга в юдаїзмі – ред.). Але він також допомагав самооборонцям – робив коктейлі Молотова.
Вперше батько приїхав додому десь на тиждень, щоб владнати справи по роботі, добрати теплих речей, різного устаткування – ліхтариків, батарейок тощо.
Я ще пам’ятаю, він собі зробив щит з великого листа пластмаси. З ним поїхав, на ньому й повернувся. Тільки через багато років я усвідомив цей символізм.
Події 20 лютого я досі часто прокручую в голові. Ком підступає до горла, якщо десь чую пісню “Плине кача”.
Того дня до мене в школі підійшла завуч і сказала збирати речі та йти додому. Дорогою додому я на планшеті намагався зловити wi-fi на зупинці, бо не було мобільного інтернету. Мені написала якась дівчинка: “Прийми мої співчуття”, а я не зрозумів про що вона, що сталось.
Я приїхав накручений (знервований), і вже вдома близькі сказали, що тато загинув. Я довго не міг в це повірити, все чекав, що він зайде в кімнату або ми побачимось вдома після школи. А тоді ловив на думці, що тата більше немає.
Це була дуже болюча втрата, адже його забрали саме в той період, коли він мені був необхідний найбільше.
Я закрився від світу, втікав від спадщини його вчинку та і від самого себе.
Після Революції хтось підтримував, а дехто обурювався, що загиблі на Майдані отримали статус Героя.
Я максимально від цього абстрагувався – не ходив на заходи, пов’язані з Небесною сотнею. Я хотів, щоб мене в цій історії не існувало: є моя мама, сестра, бабуся.
“Прокинувся” у 2019-му, коли зрозумів, що більше не дитина, а вже маю право голосу, і мені вибирати, в якій країні жити. У мене та моїх друзів включилась громадянська свідомість: я активно почав українізуватися, аналізувати історію, почав більш глибинно розуміти важливість подій на Майдані та героїзм активістів й військових, які почали боронити Україну.
За українським законодавством я звільнений від військової служби як член сім’ї Героя України. І, чесно кажучи, ніколи не бачив себе в армії. Характер у мене доволі важкий і дисципліни дотримуюся тільки тоді, коли цього хочу.
Але з початком вторгнення це змінилося. 24 лютого у мене була температура, тож я ще день дозволив собі побути вдома. А вже 25-го разом з другом пішов у військкомат – і вже 2 роки як доброволець. Під час служби я зустрічав людей, які були на Майдані та знали мого батька.
Під час повномасштабного вторгнення та під час служби я усвідомив глибину вчинку свого тата. Особливо коли перші побратими почали повертатись на щиті. Адже батько в мирний час попрямував у невідомість (на Майдан – ред.), щоб боронити державність без зброї.
Я не впевнений, що на його б місці вчинив би так само і поїхав, залишивши вдома сім’ю, дітей. Дорослим людям такі вчинки вчиняти важче, ніж нам, молодим.
«Синку, спочатку здохну я, якщо треба, а потім – ти»
52-річний Василь Аксенин родом з Тернопільщини. Він мешкав у Чернівцях та працював різноробом. Коли почалася Революція Гідності, чоловік не зміг лишитися осторонь, тому періодично приїздив в Київ, щоб підтримати протест та разом з іншими людьми засвідчити свою громадянську позицію.
Після загострення протистояння 18 лютого Василь купив квиток на потяг до столиці і вже 20-го числа був на барикадах. Він зранку подзвонив дружині та сказав, що йде на штурм. На голові у нього була залізна каска, а тіло прикривав 10-кілограмовий бронежилет. Ці обладунки Василь називав “супербронею”. Але вона не врятувала від кулі снайпера.
“Швидка” доправила чоловіка до однієї з лікарень Києва, а потім його літаком доставили у Жешув. Лікарям вдалось врятувати життя, але процес загоєння рани був дуже повільним. Від виснаження важкими травмами та складними операціями його серце перестало битись 12 березня 2014 року.
Про батька розповідає старший син Юрій. Нині йому 34 роки, він – волонтер та доброволець.
Побиття студентів на Майдані 30 листопада 2013-го обурило усю мою сім’ю. Мені було 24 роки, і я був готовий відстоювати Батьківщину на Майдані. Але тато вмовив лишитись вдома та займатись сімейним бізнесом, а він поїхав як представник сім’ї Аксенинів.
Пам’ятаю, як тато ще був вдома і дивився по телевізору новини, я в нього завжди питав, чому не подивитись щось інше, наприклад, нову кінострічку. Він пояснював: треба розуміти та аналізувати, що відбувається у світі, а зокрема – в рідній країні.
Тому тато бачив проблему глибше. Мене, наприклад, молодого, тоді просто обурювала несправедливість побиття беззахисних студентів, а батько розумів, куди хилить Янукович та його вектор щодо майбутнього України.
Російський режим торкнувся кількох поколінь: татовий батько відбував термін у таборі через погляди, а мамина бабуся за статтею “Колосок” була в Магадані.
Загалом тато мало розповідав про Майдан. Гадаю, не хотів мене підбурювати. Він їздив кілька разів, і 16-го лютого приїжджав на день народження брата. Я образився на тата, що він мені не сказав і поїхав знову.
Але під час однієї з відвертих розмов він сказав: “Синку, спочатку здохну я, якщо треба, а потім – ти”.
Мій батько був серед тих, хто коктейлями, каменюками відганяв цю чорну роту, коли вони вбивали людей. 20 лютого у нього влучив снайпер: тата доставили у столичну лікарню, а потім літаком у Польщу.
Вже наступного дня ми багато говорили: він ділився емоціями, що дуже боляче було йому бачити, як молоді хлопці падали зі щитами. Тато розповідав, як все відбувалось, що в нього стріляв беркутівець чорної роти із жовтою стрічкою. Оскільки куля снайпера зайшла в живіт, а вийшла через стегно, був великий ризик втратити кінцівку, а для життя загрози не було. Але він прожив менш як місяць після поранення.
Якщо чесно, я тільки недавно навчився ділитися татом як Героєм. Тому що для мене він завжди був кумиром. Але не далеким та абстрактним – а дуже важливою людиною в моєму житті, яка завжди поруч.
Коли я був маленький, ми жили на квартирі. Мама якось попросила з балкона на кухню через вікно передати закрутку. Десь в процесі я зачепився, подряпався і заплакав. Мама підбігла і почала дути – швидко, різко. Я заплакав ще дужче, кажу – мама, ти що хочеш моєї смерті? Дуй, як тато.
Коли росіяни вторглися в Україну у 2014-му, я усвідомив, що вислів “Моя хата скраю – я нічого не знаю” – не достовірний. Тому що правильно він звучить: “Моя хата скраю – перший ворога стрічаю”.
Я розумів, що Чернівці доволі далеко від Донецька, але прагнув зробити щось, щоб зупинити їх там, не пускати далі на наші території. Тож став добровольцем від самих п’яток до кінця чуба.
До повномасштабного вторгнення був у корпусі “Правий сектор”. Там були й батькові побратими, з якими зійшлися погляди. Таким чином справа Небесної сотні до сьогодні покращує життя всього українського народу і робить нашу державу більш демократичною.
“Тато дзвонив та давав настанови на життя, які звучали ніби прощання”
Сім’я Андрія Дигдаловича жила у селі Сокільники Львівської області. 40-річний чоловік працював будівельником.
Він перебував на Майдані упродовж трьох місяців, належав до сотні самооборони. Отримав травму ока, з лікарні знову повернувся на Майдан.
20 лютого його вбив снайпер, коли Андрій виносив пораненого. Куля пробила бронежилет наскрізь.
Про батька розповіла старша донька Андріана. Зараз їй 30: вона очолює Музей Героїв Небесної Сотні у Львові.
Я була досить дорослою, мені було 20 повних років, коли почався Майдан. Я тоді вчилася в Академії друкарства у Львові. Це був один із перших навчальних закладів, чиї учні почали виходити на акції протесту і підтримувати студентів у Києві.
Мій батько спершу лиш спостерігав за акцією протесту, бо мав певне розчарування після Помаранчевої революції. Тато був радий, що молодь щось хоче змінити в країні, і було цікаво, до чого це призведе. Після побиття він пішов на осередок Майдану у Львові, подивився і зрозумів, що треба їхати в Київ. Того ж дня ввечері тато повернувся додому, зібрав речі та з друзями відправився в столицю.
За 3 місяці він лише тричі приїжджав додому, а так зазвичай ми спілкувалися телефоном. Були дуже складні ситуації на Майдані, коли тато дзвонив та давав настанови на життя, які звучали ніби прощання.
20 лютого мій світ перевернувся. Тато загинув через кулю снайпера, яку отримав, коли забирав тіло загиблого хлопця.
Зранку того дня я була вдома сама, бо мала йти на пари на 9 ранку. Сестра вже була у школі, коли телефон почав дзеленчати. Трагічну звістку повідомила сестра друга нашої сім’ї. Той друг сім’ї не зміг подзвонити мамі напряму, але охороняв тіло, бо тоді правоохоронці намагались викрасти вбитих з моргів. Ми отримали підтвердження від іншого знайомого про смерть тата.
Було важко, коли всі навколо почали говорити про тата як про героя. Але те, що вони вважали за героїзм, було нашою буденністю та невіддільними рисами татового характеру. Тому для мене він завжди був Героєм.
Те, що він пішов на Майдан захищати наше майбутнє, став на захист побитих студентів – це для мене не є проявом героїзму. Я була переконана, що він так зробить, бо батько завжди робив все, щоб Україна була вільна, незалежна і молодь мала право висловлювати свою думку без насильства зі сторони влади. Тож я знаю, що якби його не вбили на Майдані – він обов’язково пішов би добровольцем у 2014-му чи 2022-му. Тато зробив би все, щоб захистити мене, сестру та маму від несправедливості.
Після завершення Майдану уся наша сім’я почала активно волонтерити та організовувати заходи, щоб вшанувати пам’ять Героїв Небесної Сотні.
Це дуже вплинуло на моє подальше життя та те, чим ми із сестрою Настею вирішили займатись. Я нині очолюю Музей Героїв Небесної Сотні у Львові, а сестра завершує навчання в Києві за спеціальністю публічна історія.
Це насправді досить складно, емоційно через те, що я не просто говорю про речі, які відбулися в країні, я фактично розказую свою історію і переживаю це знову і знову, бо хочу я цього чи ні, ми мусимо про це говорити.
«Новий рік зустрічали усією сім’єю на Майдані»
44-річний Сергій Дідич з Івано-Франківщини мав активну громадсько-політичну позицію, очолював туристичний клуб та був депутатом.
На Євромайдані став сотником Івано-Франківської сотні самооборони Всеукраїнського об’єднання “Свобода”.
Загинув у Києві 18 лютого під час сутичок між мітингувальниками та “беркутівцями”, але що достеменно сталось із ним, не відомо і досі. Тіло виявили у Будинку офіцерів з множинними переломами та ранами.
Про батька розповіла молодша донька Ірина. Нині їй 22, вона навчається на магістратурі на українській філології в КНУ ім. Шевченка.
Ми загалом були дуже близькі з татом: все своє дитинство та вільний час я проводила з ним. Вчила географію, вчилася грати в шахи, малювати, допомагала йому ремонтувати машину, рубати дрова і ремонтувати будинок.
Мої найтепліші спогади завжди пов’язані з нашими походами в ліс і купанням на річці. Останній зимовий похід він був перед Майданом на край села. Снігу було по коліна! Ми виходили на пагорб, розпалювали там вогнище, заварювали там чай з ним і дивилися на село.
Коли розпочався Майдан, мені було 12 років. Тато як раз був у Києві, коли на Майдан вийшли перші учасники на мирну акцію. Розгін став точкою неповернення.
У грудні тато поїхав на Майдан вдруге – вже з мамою. Вони обидвоє були там до 18 грудня. Спочатку батько був в КМДА комендантом, а потім він став сотником в Жовтневому палаці Івано-Франківської сотні.
У ніч на 11 грудня були перші сутички з “беркутівцями”, але далеко вони не просунулись. Тато тоді захищав барикаду на Інститутський і йому розбили ніс. Тої ночі на Майдані була вся сім’я – і мама, і брат, і дядько з дружиною.
Батько повернувся додому з Майдану лише на Різдво, щоб відсвяткувати його вдома. На Новий рік я поїхала до батьків на Майдан. Жила разом з ними в Жовтневому палаці кілька днів, ходила на акції, працювала в наметах, де готували їжу, ніби весь час перебувала з ним.
Це напевно, найяскравіший спогад, бо це було перше святкування поза домом. Опівночі ми стояли на пагорбі біля Жовтневого палацу: Майдан був заповнений тисячами людей. У той момент усі тримали в руках телефони з вогниками, співали гімн України. 12-річна я не дуже розуміла, що таке народ, нація чи держава, але то був для мене дуже сильний емоційний момент єднання.
Майдан під час Нового року був умовно в одній із найбезпечніших фаз. Він був ейфорійним та здавався найбезпечнішим місцем на землі. Бо ніби нічого не могло трапитися на Майдані, де коло тебе тисячі людей, всі один одному допомагають, пригощають чаєм, розмовляють, співають колядки тощо.
Наприкінці січня тато приїхав додому на кілька днів, бо захворів. Наступний раз мав вертатись 17 лютого. Але через акцію-похід до Верховної Ради він залишився там, бо був сотником і він мав вести й організовувати людей.
У вівторок 18 лютого я була у школі. Після уроків верталась до бабусі – мами мого тата. Я жила з нею та зі своєю двоюрідною сестрою і тіткою (татовою сестрою).
Пообіді вдома я дивилась телевізор з бабусею: у новинах показували, що “Беркут” вже брав мітингувальників в кільце та притискав до Майдану, і там всюди горіли шини.
Сестри та тітки чомусь вдома не було – вони кудись постійно ходили, щось говорили між собою, нам нічого не казали. Коли повернулись, то попросили мене почекати у спальні, а бабусю запросили до іншої кімнати.
Я не слухала, що вони їй кажуть, лише почула її дуже сильний крик та плач, як виття. Так зараз плачуть матері на похоронах своїх дітей-військових. Тітка знала про проблеми бабці зі здоров’ям, тому перш ніж повідомляти трагічні новини – викликала “швидку”.
Я вийшла зі спальні, коли почула крик, і в цей момент до нашої квартири забігли медики, щоб заспокоїти бабусю. Сказали мені, що з татом щось трапилося, але без конкретики.
У моїй голові це не могло вкластися: бо це тато, з ним ніколи нічого не трапляється, він дуже міцний, великий, сильний, лідер! Пригадую, я навіть обдумувала, що інформація помилкова, бо людей там багато і, можливо, його з кимось переплутали. Але у маленькому містечку новини поширюються дуже швидко – люди почали говорити про це, висловлювати співчуття.
Я була однією з останніх людей, хто дізнався про смерть тата. Виявилось, що мені в соцмережах вже писали люди, але сестра видаляла повідомляння, щоб я їх не бачила, поки офіційно не підтвердили.
Для мене мій тато був героєм через те, що він поїхав на Майдан, а не тому, що там загинув. Я пишалася ним від початку подій: тим, що він сотник, організовує людей та є прикладом для них; як він захищає мене, маму, державу.
Мій тато ніколи не хотів, щоб Майдан переростав у збройні сутички. У нього в планах не було ідеї гинути за Україну. У батька була ідея жити та працювати за для неї.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, мене осягнула думка, що тепер таких дітей як я будуть сотні тисяч. Ця травма, яка трапилась зі мною, це не лише героїчна сторінка української історії. У багатьох сім’ях вже 10 років чоловіки та жінки обирають захищати Батьківщину, а не тікати.
