Кажуть, що центр міста – це його лице. Але й сам центр теж має багато облич, у Франківську вони кам’яні. Йдеться про маскарони або маски, якими прикрашали будинки Станиславова періоду сецесії – австрійського модерну.
За словами архітектора-реставратора Ігоря Панчишина, колишнього начальника міського відділу з питань охорони культурної спадщини, варто розрізняти міську архітектуру до Мармулядової пожежі 1868 року та після неї, пише Репортер.
Косметологія FineLine пропонує лазерну епіляцію на новому 3000w апараті. Спробуйте перший сеанс на ділянку пахв безкоштовно. Переконайтесь у ефективності!
Мовляв, після тої катастрофи у забудовників було обмаль часу й велика територія, яку треба було відновити. Тому архітектура міста стала дещо еклектичною (поєднання кількох стилів), що у мистецьких колах часто вважають відсутністю смаку та зайвими витребеньками.
«Сецесія вже відгуляла усюди в Європі, а потім аж почала доходити до нас, – розповідає Панчишин. – За кордоном вона була більш виразною, а тут – провінційним відголоском, можливо, навіть несвідомим. Маскарони у Станиславові з’явилися як декоративне прикрашання окремих функціональних елементів – кронштейнів, які тримають балкони, карнизів, пілястрів тощо».
Отже, виявляється, маскаронами називають не лише людські обличчя. А сама межа, що вважати маскароном, а що вже скульптурою – досить розмита.
«Специфіка стилю сецесії давала можливість бавитися з тваринами, химерами, – продовжує Ігор Панчишин. – Жіночі й чоловічі зображення не мусили бути портретними та мати пряму символіку, щоб було складно визначити – це Артеміда, чи якась інша богиня. Це навіть не обов’язково були персонажі з міфів чи казок, могли бути просто стилістичні зображення».
Є версія, що першою функцією маскаронів було відлякування від будинків злих духів, але навряд архітектори Станиславова вкладали в них саме такий сенс.
«Флоріанка»

Дуже часто кам’яні обличчя робили химерними та страхітливими, як на будинку колишнього страхового товариства, так званій «Флоріанці», 1903 року. Але там в задумі не було налякати перехожих. Просто так робити було модно, і кожен дизайнер вправлявся, як хотів. Крім того, у отворах, чи то викривлених ротах, була суто практична потреба.
«Мала бути дірка, щоб стікала вода, або сходив сніг. Саме за рахунок цього вони й виглядають моторошно», – каже Панчишин.
Жіночі маскарони

Персонажі, як в архітектурі, так і в живописі цього періоду були подібними. Тому часто підсвідомо починають шукати зв’язок з історичними чи міфічними відповідниками, а насправді – це просто типові образи.
«Сецесія довела типажі до досконалості, – говорить Ігор Панчишин. – Наприклад, жінок зображають круглолицими, з пишними вустами, глибокими, глибоко посадженими очима, словом дуже гарненькими. Але якщо мені говорять, що це якийсь реальний персонаж – я не вірю, хіба це було записано у документах, але такого я не зустрічав».
Каже, якось знайшов жіночий маскарон просто на вулиці – біля зруйнованого будинку.
«Я приніс цю кобіту додому і взявся відчищати від набілів і порохів, – із захопленням розповідає архітектор. – Обличчя гладеньке, все так ідеально! Це показник, що саму форму робили дуже якісно. В одній такій могли відливати по кілька за раз, бо на одному будинку вони здебільшого стандартні, однакові. І це не скульптура, тут не надто важлива персоналія. Якщо поставити поряд дванадцять Афродіт, то вони втрачають свій сенс, бо лиш одна важлива. А маскарони – просто частина декору».
«Меркурій»

Та бувають випадки, коли суголосся з конкретним персонажем можна простежити. На куполі та стінах залізничного вокзалу Франківська живе маскарон, схожий на римського бога торгівлі – Меркурія.
«Але це знову ж таки стилізація, – каже Панчишин. – Бо у Меркурія крильця на мештах, а тут, оскільки ніг немає, то прикріпили до голови».
Рицарі Потоцьких

На в’їзних воротах палацу стоять на сторожі два рицарі, які насправді ніякі не люди, а просто набір обладунків.
«Це об’ємна скульптура, задня частина якої повністю плоска, – пояснює Ігор Панчишин. – Коли прийшла Австрія, вони майже усі військові частини чи шпиталі обрамляли такими зображеннями. У них немає нічого персоніфікованого, хоч всі й називають їх рицарями. Це повністю одностороннє зображення, тому коли довелося писати про них у проєкті реставрації брами, їх назвали маскаронами».
Цей випадок ще раз підтвердив розмитість терміну – маскарон.
Чоловіки, жінки, химери, тварини, путто (хлопчики з крилами), рицарі – майже всіх їх у Франківську об’єднує занедбаність елементів. Звісно, деякі «турботливо» зовсім забілили, що майже не видно рельєфу, а деякі досі не внесені до списку пам’яток.
Кам’яні обличчя Франківська поступово вмирають, а ми навіть не помічаємо їхніх сліз.
Авторка:Тетяна Скоропляс