Василь Стефурак акліматизував європейських овець і вивів власну породу для проживання в українських Карпатах. Пан Василь – Голова ГО «Асоціація вівчарів», переможець бізнесово-розважального реаліті «Громада на мільйон» в рідному краї Коломиї, досягає великих успіхів селекціонуючи овець. Та є єдиний в Україні хто робить хамон з баранини. Про свої досягнення, плани, проблеми та перспективи у газузі вівчарства фермер поділився з інформаційним агентством «АgroNews.ua».
Коли мова йде про вівці, трембіту, ліжники та інші вироби з вовни, завжди виникають асоціації з Карпатами. Власне, що символізують вівці для корінних гуцулів?
Для гуцулів вівці є сакральними тваринами. Які супроводжують нас все життя, коли дитина народжується стелять овечий ліжник, коли випроводжають в інший світ – у домовину стелять ліжник. Також існує повір’я, що під молоду стелять ліжник, для тих хто бажає хлопчика. Тому вівці це наша основа. Звісно у нас є корови, кози, коні, інші тварини, але гуцули споконвіку займалися вівчарством, оскільки рослинництва в горах нема, то багато не посадиш. Овець можна врятувати, перегнати, а ще в них пасивний захист у природі. Велика користь і від овечого молока та бринзи, які багаті на кальцій і мікроелементи. Якщо врахувати, що тварин випасають високо в горах, де ростуть лікарські рослини.
Коли Ви розпочали займатися вівчарством?
Я від народження займаюся вівчарством. Були часи, коли я працював у знаменитих західних корпораціях, які відомі харчовими брендами. Найбільше знань мені дала робота у корпорації «The Coca-Cola Company», саме в контексті продажів, бізнес-ідей. Коли я повернувся в Україну успішною людиною, я відкрив кафе ресторанного типу і в мене виникли проблеми з м’ясом (період 2010-2012 років). Справа в тому, що в Україні великі проблеми з м’ясом, оскільки ми закуповуємо якісну баранину у Новій Зеландії, вартість якої 1000 грн/кг, а у нас в той час вівця коштувала 300 – 400 грн.
Україна має власний бренд – «Карпатську овечу бринзу». Ви також причетні до створення цього харчового бренду?
Спільними зусиллями українців та іноземних інвесторів за грантові кошти запатентовано сертифікат про походження овечо-карпатської бринзи, який визнаний в усьому світі. Я допоміг виробникам бренду з породами овець, оскільки від породи залежить якість молока, і відповідно якість бринзи. Зараз працюємо над коров’ячою бринзою, але там будуть інші вимоги. Щодо овечої бринзи обов’язкова вимога – не нижче 700 метрів над рівнем моря.
Пане Василю, Ваш прорив у селекціонуванні овець визнали науковці світу. Деталізуйте формулу Вашого успіху?
Я умудрився акліматизувати європейських тварин для проживання в українських горах. Люди привозили тварин, але вівці не витримували клімату і помирали. Формула мого успіху дуже проста – 5 років просидів у гною з вівцями, тому що треба було ці вівці перепустити через руки. Потрібно досліджувати кожну тварину і допомогти тим вівцям, які зможуть жити в наших умовах та вибракувати тих, хто не зможе жити в карпатських умовах.
Я закріпив породні якості тварин по показникам на одну вівцематку: скільки вона дає вовни, молока та м’яса. Та закріпив з найкращих європейських порід, в цьому плані в мене є унікальний досвід і досягнення. Це прорив у вівчарсті! Люди, які дотичні до вівчарства визнають це. Наразі в мене є експериментальна отара.
Три роки тому я продав барана туркам. І до мене приїхали науковці та консул з пропозицією вивести таких самих баранів у Туреччині. Мені запропонували грант в рамках держпрограми Туреччини. Я міг би стати мільйонером, якби поїхав у Туреччину. Але залишився в Україні, щоб результати моєї роботи були національним досягненням та щоб розвивався український бренд, розвивався мій край!
5 років я безкоштовно роздаю українським фермерам цих племінних тварин по горах. Минулого року роздав більше 30 цапків і більше 50 баранчиків, тому що в мене основний акцент – це гори та важкі умови, адже я впевнений, що ці тварини витримають будь-які умови.
Ці барани які я роздаю – вони тонкорунні, а не грубошерстні та з ними можна вже щось робити. Я допрацюю, щоб усі були тонкорунні! Це вже буде не тільки м’ясо, а легка промисловість та ремісники будуть задіяні.
Вівця це унікальна тварина, оскільки вона дає і шерсть, і молоко, і м’ясо, і шкіру. Наша цифрова цивілізація ще не здатна відтворювати природну вовну. Не має такої можливості, аби відтворити ті самі характеристики.
Вівця інших гуцулів дає 200 – 600 грам молока, моя ж вівця дає 1-2 літри молока. Баран інших фермерів важить 30-40 кг, мій баран важить 100-150 кг. При однакових затратах коефіцієнт корисної дії виростає в рази. Треба дати зелене світло вівчарям, щоб вони наростили поголів’я, тоді буде молоко, вовна та м’ясо!
Які є проблеми у галузі вівчарства в Україні?
За століття у нашому карпатському регіоні було чотири інститути, при інститутах була дослідна станція, де тримали племінних баранів. Восени злучували, віддавали баранів і велася селекція.
Тому у мене і виникла ідея згуртувати колег в ГО «Асоціація вівчарів» та за підтримки держави створити Центр відродження вівчарства. Попервах Центр міг би працювати в масштабах чотирьох областей карпатського регіону, а згодом поширити свій досвід на всю країну. Центр має бути і стане рентабельним, окупиться і згодом сам себе утримуватиме.
Центр має постійно займатися покращенням, адаптацією та акліматизацією кращих порід овець. Також Центр має сприяти виготовленню м’ясних, сирних та інших виробів з продуктів вівчарства. Ця продукція має продаватися під одним брендом, якому довірятимуть і в Україні, і у світі.
Я написав пропозицію і мій проєкт потрапив до проєкту Державної програми розвитку регіону українських Карпат на 2020-2022 роки. Загальна сума його фінансування – 43 млн грн, з державного бюджету – 31 млн грн.
Це перший раз нас включили у державні дотації. Зараз дають дотації на закупку племінного поголів’я. Нині в нашої країни багато проблем таких як COVID-19 та повінь і грошей зайвих нема, але ця інвестиція піде на розвиток країни. Я не беру собі як власник, а прошу на розвиток асоціації. Держава допомагає з фермою та обладнанням, ми ж вступаємо з своїми тваринами.
Чи є проблеми з територіями для випасання овець?
Я зараз звертаюся до наших держслужбовців, щоб вони дозволили нам випас на землях категорії чагарники та охоронні зони, тому що зараз по факту це закинуті території і вони не обробляються. Я розумію, що на товарні землі с/г виробництва зараз нас ніхто не пустить.
Європа зараз доплачує вівчарям, які випасають на таких землях, щоб зберегти власну екосистему. Це справді дуже виграшний варіант, оскільки вівці пасуться і трави не випалюють, і трави не вимирають. Австрія платить 70 євро за випас однієї вівці, а Німеччина 50 євро.
Якщо нам дозволять на чагарниках з нульовою ставкою випасати овець, ми з бур’яну зробимо додану вартість, а саме елітний продукт баранину!
Які найголовніші переваги від випасу овець на чагарниках?
1. Здорове харчування – здорова держава.
2. Додана вартість до держави.
3. На території чагарників стихійні сміттєзвалища – пастухи прибрали б ці території.
4. Вівці харчуються борщівником, який є отруйною багаторічною рослиною. Згідно з досліджень, якщо вівці будуть 3 роки їсти борщівник на певній території, то ця небезпечна рослина не відновиться.
5. Вівці не знищують землю копитами і не риють на відміну від інших тварин, адже це легкі тварини та після них трава відновлюється.
Славнозвісні англійські газони і гольф поля – це колишні овечі пасовища!
Вівці так акуратно випасались, що не руйнували землю і залишали після свого харчування ту висоту трави, яка згодом стала одним із брендів Англії. Це вже зараз стрижуть траву косарками, щоб мати англійський газон. Взагалі, Англія дуже сильна у вівчарстві.
І гольф придумали пастухи, адже потрібно було чимось займатися під час випасу овець. Спершу м’яч для гольфу був зроблений з овечої шерсті. Вівці підстригали траву до такого рівня що м’яч вільно котився.
Пане Василю, всі Ваші території, де випасаються вівці, захищені електропастухами, наскільки це дієво?
Я привчаю гуцулів до цієї інновації. Електропастух – це елементарний дріт, яким загороджується територія. Коли тварина підходить відбувається розряд електричного імпульсу –звіра б’є током і він відскакує. Електропастух не вбиває хижаків, просто працюють імпульси. Це дуже інтенсивно, менше використовую людський ресурс. Пастухи в мене працюють ранньою весною та пізно восени.
Чи є етнічна гуцульська порода овець, яка, власне, притаманна гуцульському краю?
Останнім часом кажуть, що це Українська гірськокарпатська порода. Насправді, до етнічної гуцульської породи належать схрещені вівці порід Цуркан Румунської селекції і Венгерський Цигай. На даний момент це дуже занедбано, оскільки не велася селекція.
Якими породами Ви займаєтесь?
Основні породи овець я виводив з представників Романівської породи, названої в честь Романових. Її найлегше було взяти і ця порода цінна за багатоплідність. Адже ці овечки народжують 2 рази на рік і вигідні також для м’ясного утримання. Романівська порода чудова, але потрібні м’ясні барани, яких в Україні зараз нема.
Але в Романівській породі не вистачає молочності. Із молочністю мені допомогла австрійська порода Ост Фріз. Коли я виграв «Громаду на мільйон» і поїхав в Австрію на навчання, то придбав саме цю породу. Ост Фріз дуже капризні, нам потрібно цей момент враховувати та адаптувати її до наших широт.
Загалом я тримаю кілька десятків порід. Та зокрема найекзотичніших. Бував в інших країнах, вивчав їхню специфіку…
Після 10 років експерементів дійшов до простого висновку, що у світі існує 2 породи овець: м’ясо-молочна і молочно-м’ясна.
Якщо це м’ясна вівця, то вона мусить мати трохи молока, щоб було чим плекати ягнят. Якщо ж це молочна вівця, то барани цієї породи мають мати м’ясо, (при народженні родиться 50% ягничок і 50% баранчиків). Якщо ці барани матимуть шкіру та кості, куди їх подіти? Шерсть в наших кліматичних умовах має бути, і якщо вона є, то повинна бути тонкорунна і давати додану вартість.
Є моменти над якими я зараз працюю – це статевий диморфізм. Я хочу, щоб вівці були середнього розміру (до 100 кг молочного напрямку), а барани великі і м’ясні – під 200 кг.
В одних породах статі суттєво різняться за розмірами, в деяких вівці з баранами однакові за розмірами.
Питання яке я закріплюю генетично – це материнство і батьківство. Оскільки різні породи по-різному відносяться до ягнят.
Це дуже важливо, саме у великих отар, коли вівця віддаляє від себе ягня – воно пропадає. Є овечки, які будуть битися за свою дитину, а є такі, що відкидають. Ніхто не викормить те ягня так, як це зробить вівцематка.
І також не кожний баран може бути гарним татом: є барани, які б’ються за ягняток та оберігають отару, а є барани, які можуть бити ягнят і бити вівцематку. Я генетично закріплю такі важливі моменти, як материнство, батьківство та формую ідеальну українську вівцю, пристосовану до наших умов.
Чи практикуєте штучні запліднення?
Штучні запліднення не проводжу, усе має відбуватися природнім шляхом і важливо не вмішуватись, бо у племінній роботі я несу відповідальність за тих тварин, яких я даю людям. У будь-який час у нас в Карпатах може випасти сніг і тварина захворіє в таких умовах та не виживе. Я ж впевнений, що мої тварини витримають будь-які умови.
Пане Василю, Ви єдиний в Україні робите хамон з баранини, охарактеризуйте хамон Вашого виробництва?
Власне, самим рецептом зі мною люб’язно поділився австрійський фермер під час навчання в Австрії. Це фамільний рецепт, якому сотні років.
Відкрию деякий секрет, на приготування хамону потрібно 3 місяці, додаючи тільки натуральні інгрідієнти.
Пару сотень років тому хімії не було. І мої вівці харчуються тільки травою, отже мій хамон відповідає старовинному австрійському рецепту. Зараз я розпочинаю роботу з молоком та сиром, а до цього займався тільки м’ясом.
Які перспективи галузі вівчарства в Україні?
В масштабах економіки вівці дуже важливі тварини. Свинину не всі їдять з релігійних поглядів, а от баранину їсть весь світ. Овече м’ясо та молочні продукти є дуже корисні. Я роздаю більше сотні баранчиків в рік. Один баранчик на 100 овець – маємо цифру, яка покращує поголів’я.
Я зробив прототип ідеального барана, але потрібне додаткове фінансування на розвиток. Дуже надіюся, що держава нас підтримає. Закордонні інвестори диктують свої умови. Я не проти іноземців, але я за українців. Я хочу щоб ми конкурували на світовому ринку, маючи такий потенціал!
За невеликі гроші ми можемо показати результат у масштабах країни, тому потрібний Центр відродження вівчарства.
Маленька ремарка: у штаті Nebraska є племінний інститут імені Івана Груші. Українець приїхав в Америку і вивів знамениту Абердино-ангуську породу, яка дає мармурову яловичину. Зробив 5 видів на різну кліматичну зону. Навчив американців як займатися бичками.
В Австрії туризм побудований біля фермерських господарств. Ми так само можемо зробити і в Українськи Карпатах. Це підтримка місцевих людей і прямий розвиток краю.
Я хочу, щоб локомотив розвитку вівчарства йшов з Карпат, адже у нас є величезний потенціал.
На останок хочу наголосити, що харчування – це теж складова національної безпеки.
