Кілька слів гуцульською: звідки походить і в що вірить найзагадковіший народ українських Карпат

Попри свою вiдмiннiсть вiд решти українцiв, навiть найближчих сусiдiв, образ карпатця яскраво символiзує Україну – як і образ козака з пiвденних степів, пише 5 канал.

Завдяки гуцульським мотивам маємо перемогу на “Євробаченні” й хочемо наступних. Усю Велику Україну (а саме так називають на Гуцульщинi решту держави) дедалi частiше репрезентує малесенький здиблений горами край. Які ж вони, гуцули?

ГУЦУЛИ НЕ САМI СЕБЕ НАЗВАЛИ ГУЦУЛАМИ

• За однією з версій, волохи, тобто предки молдован i румунiв, гуцулами називали своїх неспокiйних гірських сусiдiв. “Гоц” або “гуцул” означало “розбiйник”. I рiч не в бажаннi збагатитися за рахунок iнших: горяни по-робiнгудiвськи “забирали в багатих i роздавали бiдним”. “Справедливим розподiлом” промишляли й Олекса Довбуш, й Устим Кармелюк – легендарнi бунтарi. Та й найперша письмова згадка слова “гуцул” – у Язловецьких актах від 1754 р. – пов’язана iз заколотом – буцімто якась “гуцулка” спалила пановi маєток i за те була страчена…
• Інше припущення – від назви турецького коника – “гуцула”. Невеличкий, iз чорною смугою вiд голови до хвоста. I дуже-дуже витривалий: багато тягне, мало їсть. Тiльки такий мiг вижити в суворих умовах Карпат і допомогти вижити людинi. Карпатськi поселення просувалися з долин у гори завдяки таким коникам. I нiбито вiд них вони й дiстали свою назву.
• Але є й такий варiант: “кучул” – кочiвник. Чоловiки-горяни кочували: у теплу пору – на полонини, де трави та випас для “товару” (тобто худоби) файний, а восени – у долини, до хат і сiмей. Є думка, що саме згадані вище волохи навчили гуцулів полонинському ремеслу та багатьом премудрощам життя в горах.
• Самi себе гуцули називали “ирстєни” – схоже на “християни”, а можливо, навiть на староруське “поселяни” – тi, хто заселював гори. Вони казали про себе: “Що ирстеєнин хотiв, то аби пани його не збиткували”. Ирстєни нiколи не знали панщини, і досі залишаються волелюбними.

ГУЦУЛИ-ИРСТЄНИ – ХТО ВОНИ?

• Науковцi припускають, що гуцули – це “мiшанка” половців, печенiгів та iнших кочовиків, слов’ян, румунiв i пiзнiших утiкачiв вiд панщини. Мовляв, так виник у горах своєрiдний етнос.
• Кажуть і про теорiю пасiонарностi (вольових людей, якi не визнають суспiльних обмежень i готовi терпiти незручності заради свободи). Нiбито так пояснюється гарячий темперамент гуцулiв. І думка два “полюси пасiонарностi” в Україні – степове Запорiжжя й Карпати – погодьтеся, цiкава…
• Карпати завжди були прихистком для непокiрних i в’язницею для провинених. Ще римляни засилали сюди через Дакiю (Румунiю) вигнанцiв. Є здогади, що серед них заслали й легендарного мудреця Овiдiя (гора Овiд у Карпатах). Та навряд чи гуцули – нащадки римлян. Скорiше вже правда те, що це кельти, якi осiли в Карпатах у часи великого переселення народiв.
• До речi, паралель Галичина – Галлiя (тепер Францiя) – Галiсiя в Iспанiї – Португалiя простежується в назвах цих країв i країн, у назвах сiл, рiчок… А ще в тому, що на заробiтки гуцули їхали найперше до Францiї. У гуцульських коломийках звучить цiлком кельтське “дана-дана”. Або вiзьмiть “їдальну жабу” – є й така в Карпатах. А ще там живе Лiсовик – викапаний галльський Сатир…
• Є версія і про те, що одне придунайське плем’я – слов’янське чи кельтське, його ще називають рутенами – дуже невдало розташувалось на роздорiжжi iсторiї. Хто куди тими шляхами прямував – постійно нападав на них. Рутени не мали iншої ради, як податися в гори, подалi од напастей, i стали там “гоцами”, “гуцулами”…

ПОВІР’Я Й ЗАБОБОНИ – КУДИ Ж БЕЗ НИХ?

• Кроти – це ті померлі, які при суперечках за землю давали на суді неправдиву присягу. За це їх не приймають ні в раю, ні в пеклі, тож вони розплачуються за свої гріхи, живучи під землею.
• У деяких селах гуцули ніколи не садять цибулю у середу, бо переконані, що тоді вона не виросте круглою.
• Не можна плювати на городі, бо від того зігниє капуста i часник. А ще на городі не можна їсти, інакше весь урожай з’їсть хробак.
• Пастух, який уперше виганяє отару на пасовисько, бере із собою замкнутий замок, щоб паща звірів була замкнута весь рік. Також протягом того дня він не має права нічого їсти, щоб вовки не викрадали тварин.
• Гуцули вірять, що, коли дитині подати хліб над вогнем, вона обов’язково виросте злодієм.
• Якщо плюнути у вогонь, на язиці утвориться міхур. Гріхом також вважається кинути у вогонь волосся.
• Коли вогонь у печі сильно тріщить, гуцул скаже, що до хати прийде розгнівана людина.

• Щоб пожежа не поширювалася, треба роздягненому оббігти довкола хати. Для цього ж сусідки перед домом мають обертати сито у напрямку, протилежному до того, в якому рухається вогонь.
• Побутує серед гуцулів думка, що плаксиву дитину треба вночі помити, а воду вилити у той бік, звідки світиться далека ватра. I тоді дитина перестане плакати.
• Якщо людина захворіла, їй миють руки i ноги водою, яку потім виливають на собаку, щоби шкодило собаці, а не людині.
• Навесні приносять із лісу перший букет сон-трави, одну квітку розжовують i ковтають, щоб цілий рік бути здоровим.
• При першому громі гуцули вважають корисним вдарити головою об камінь i говорити: “Тоді би боліла голова, коли захворіє се каміння”. Коли вперше загримить також добре було б прикусити залізо, щоб зуби не боліли.
• Фатальним днем гуцули вважали середу. Хто того дня захворіє, стверджує повір’я, той неодмінно помре.
• Під час Різдвяних свят, Нового року та Водохреща на Гуцульщині ворожать. У Святвечір ґазда має відібрати у першого колядника посоха i вдарити ним корову, щоб вона стала тільною.
• А ще гуцули вірять, що коли в перший день Різдва поститися i обвести стіл ланцюгом, тримаючи його там до Нового року, то вовки не нападатимуть на маржину.

• Перед настанням Нового року на печі розкладають стільки гарячих вуглинок, скільки осіб є в сiм’ї, зазначивши, яка жаринка кому належить. Гуцули вірять, що члени сім’ї помиратимуть в тому порядку, в якому згасатимуть куски жару.
• У ніч на Водохреща гуцули чекають, що відкриється небо. Кому пощастить це побачити, той отримає те, що просить. Вважається необхідним попросити Бога, щоб душа потрапила в рай.
• А напередодні цього свята гуцули добре годують худобу, щоб вона не нарікала на господарів. Вважається, що в цю ніч може говорити i худоба, i взагалі всі живі істоти й неживі предмети.
• А для прогнозування погоди на наступний рік гуцули ворожать на цибулі. У передвечiр’ї дня заговіння перед великоднім постом посипають сіллю 12 цибулин. Яка з них за рахунком на ранок стане дуже вологою, у відповідному місяці будуть дощі.

КІЛЬКА ФАКТІВ ПРО ГУЦУЛЬСЬКУ ТРЕМБІТУ

• Дослідники вважають, що трембіта – це виключно гуцульський інструмент. Але є факти, що бойки також користувалися трембітами.
• Трембіта – це найдовший музичний інструмент світу, занесена у Книгу рекордів Закарпаття, її довжина від 3 до 8 метрів.
• Вона чоловічий інструмент, бо грати на ньому вкрай важко.
• Вона сповіщала про вихід овець на полонину, відхід на той світ чи народження в сім’ї дитини. Нею запрошували на весілля, з нею колядували.
• Раніше вона була чи не єдиним засобом зв’язку вівчаря з селом.
• Нею ж визначали годину, а найдосвідченіші чабани навіть передбачали погоду. Кажуть: особливо добре інструмент відчуває дощ та грозу.
• Термін виготовлення трембіти становить приблизно 2 роки.
• Вік дерева, з якого роблять трембіту, повинен бути 120-150 років.
• Гуцули кажуть: для виготовлення трембіти треба обрати хорошу смереку, бажано громовицю. Тобто дерево, в яке влучила блискавка.
• При виготовленні трембіти, загартований стовбур одним ударом потрібно розчахнути навпіл і вручну витесати серцевину – це теж може тривати рік.
• Діапазон звучання трембіти сягає 2,5 октав, а звук здатний розходитися більше, як на 10 км.
• Вага триметрової трембіти не перевищує якихось 1,5 кг.

ЯК ПОРОЗУМІТИСЯ З ГУЦУЛОМ

Кілька гуцульських слів, про значення яких здогадатися непросто:

• “Згарда” – жіноча прикраса на шию, зроблена з сороковців, скріплених у три ряди.
• “Силянка” – жіноча прикраса на шию з різнокольорових пацьорок.
• “Байбарак” або “петик” – верхній одяг.
• “Сембрині” – служба у когось.
• “Кріс” – переносний пристрій для стрільби.
• “Сембрилі” – винагорода за службу.
• “А цур на тебе” – ганьба на тебе.
• “Цуратися” – відрікатися.
• “Челідина” (“Челядина”) – не лише звичайна челядь, але й жіноцтво взагалі чи жінка.
• “Заполочь” – різнокольорові нитки для вишивання.
• “Пишний” – ідеал слави.
• “Шалаш ” – помешкання або господарка.
• “Помана” – посмертний дарунок, спадщина худобою. Це від слів “поминати, згадувати”.
• “Проща” – посмертна промова священика.
• “Хороми” – сіни.
• “Кліт” – комора біля спальні, у котрій зберігалося вбрання.
• “Ворині” – межовий пліт.
• “Боришка” – картопля.
• “Боутиці” – жіночі прикраси, що вплітали в коси.
• “Харч” – усіляка їстівна пожива.
• “Харний” – доглянутий.
• “Ой, я бізую” – означало “ой, відчуваю себе в силі”. (А ти “побізуєшси” на ведмедя, бо гуцул – ЙО!).
• “Я фелелюю” – клянуся Богом.
• “Марга” – худоба загалом.
• “Дроб’єта” – вівці і кози, дрібна худоба.
• “Курман” (“Учкур”) – суканий шнурок.
• “Ліжник” – ковдра на ліжко із овечої шерсті.
• “Котюга” – пес.

Киптар залишиться на плечах, бо легкий i добре захищає од вiтру. А ще до нього так личать найсучаснiшi джинси. Авто не замiнить коня, бо той пройде там, де технiка безсила i взагалi недоречна. А гуцульськi музиканти й далi гратимуть по весiллях почергово на електронiцi й на автентицi. Навiть в Америцi можна побачити речi з Карпат, пiдпасованi за останнiми велiннями моди. Та й у Верховинi милують око дiвчата – “сорочечка до колiна, запаска по п’яти”…

Вони в центрi Європи, вiльнi та гарнi!