Ця історія почалася з домашнього насилля, коли жінка наважилася більше не терпіти: зібрала речі й пішла в нікуди з маленькою донькою і великим табуном кіз.
“BGA-Cервіс” пропонує ремонт зарядних станцій та інверторів. Відновлюємо плати, балансує батареї, збираємо устаткування для домів та квартир.
Тепер у Тенетники, що в Бурштинській ТГ, частенько приїжджають туристи, аби глянути на ту особливу козину ферму, що під самим лісом. Там, де кіз щодня обіймають і пестять, доять лише руками і майже нічого їм не боронять, пише Галицький кореспондент.
Село Тенетники належить до зеленого маршруту «Легенди Опілля», і саме тут чи не найбільше атракцій: подвір’я з казковими фігурами, майстер-класи від талановитого коваля і козина ферма під самісіньким лісом, яку розвивають двоє відчайдухів, або, як їх називають у селі, диваків. Чому диваки? Бо не бояться ризикувати, йти проти стереотипів і вперто торують шлях до своєї мрії.
Із хмар на землю
Ця історія почалася два роки тому, коли Уляна Семенчук наважилася не терпіти насилля від чоловіка і пішла геть з маленькою донькою і своїми 70 козами.
Взагалі ця дівчина – дуже творча, талановита й амбітна. Свого часу вивчилась на вишивальницю, кравчиню, художницю і дизайнерку одягу. Шила весільні сукні. Згодом відкрила ательє у Галичі, але через важку вагітність змушена була його закрити. Словом, професій має багато, але обрала кіз.
Першу козу, Люську, їй подарувала мама. Уляна одразу навчилася робити свій улюблений сир – з великими дірками і горіховим смаком. Потім купила ще одну козу, і ще одну… Так народилася мрія – мати власну козину ферму. Але з тієї мрії усі чомусь сміялися і радили спуститися з хмар на землю.
Після того, як Уляна пішла від чоловіка, вона не впала у відчай і не опустила рук. Знайшла місцевого фермера Назара Пендерецького, який уже давно хотів відродити родинну справу – розведення худоби і птиці, виробництво молочних продуктів. Так обоє почали розвивати спільну козину ферму: роблять крафтові сири і розводять породистих кіз. Збувають продукцію через соцмережі.
«Кожна жінка має право на самовираження, – говорить Уляна. – Якщо вийшла заміж і народила дитину, то це не вирок лиш сидіти у хаті і пильнувати чоловіка. Так, дуже важко вирватись з лап соціальних стереотипів, особливо в селі: б’є – отже, заслужила. І мама, і баба все життя терпіли, і ти терпи. Але це ненормально. Не треба терпіти насилля, образи, знущання. Бо минуть роки і ти зрозумієш, що так і не встигла пожити, бути щасливою жінкою. І навіть у глухому селі, де все здається безнадійним, можна мати власну справу, розвиватись, головне – повірити в себе».
Нині Уляна з донечкою живуть коло самого лісу, на окраїні Тенетників, у старенькій хатині, поруч – ферма. В щасті і спокої. Більше ніхто не кричить на них і не лупцює.
У перші дні було трохи страшно і незвично. За вікном уночі щось тріскотіло, гупало, гавкали собаки, і здавалось, що наступають бандити. Але приходив ранок, і на душі ставало легко-легко. А ще, живучи майже посеред лісу, починаєш помічати спів птахів і шелест листя.
Аби було веселіше, Уляна розмалювала стіни хати знадвору і піч всередині, зробила перестановку. Зараз чекає весни, щоб навколо дому висадити мальви, чорнобривці, бабусині айстри і бузок.
Вечорами любить вийти на поріг і вслухатись у вечірню тишу. Любить вечори в хатинці, коли тріскотять дрова, тоді жінка береться вишивати при лампі.
Коли приходить у сільський магазин, до якого йти два кілометри, продавець щоразу питає те саме: «А ти що, живеш там у лісі? А там нема світла?» Тепер Уляна більше не встидається і відповідає: «Так, живу в лісі. А світло є від акумулятора».
Мають волю
Кози – душа цієї ферми. Загалом їх майже сотня. Тут вони – люблені особистості з власними іменами. Господарі пам’ятають, як звати майже всіх: Лате, Марта, Моцик, Граф, Ненсі, Лаура, Ніка, Мальва, Дарій… Кожна – з характером. Неля – дуже добра. Дарій так гонорово походжає, як цар. Хоча ватажок – Франц. Чистокровний породистий цап, який прибув аж із Франції. Нуба – найгрубша і найкрасивіша, а Бася під час доїння любить класти голову на коліна.
Деяких кіз узяли, аби ті просто спокійно дожили свого віку. «У житті не все за гроші робиться», – каже Назар.
«Кози для мене – як діти, – додає Уляна. – Туляться, ластяться. У нас вони мають волю, тому всі спокійні. Гуляють у лісі. Не губляться, бо спрацьовує стадний інстинкт. Якось навіть вивели мене додому, коли я мало не заблукала в лісі».
А ще на подвір’ї багато котів. «Люди думають, якщо у нас козина ферма, отже маємо повно молока, тому й підкидають хвостатих, – каже Назар. – Однак молока тут не є багато, тим паче цього року ми більше працювали над селекцією».
Гостей тут ніколи не бракує. Приїжджають цілими автобусами. Гуляють лісовими стежками, які кози протоптують щодня, а ще господарі навіть дозволяють подоїти своїх кізочок. До речі, доять лише вручну – аби не травмувати. І, звісно ж, дегустують сири. Козячий сир містить велику кількість поживних речовин, має бактерицидні властивості, нормалізує роботу шлунка, засвоюється майже на сто відсотків.
Господарі люблять розповідати історію, як колись у Швейцарії селяни, здаючи коров’яче молоко на сироварні, тихцем додавали у нього козяче. Хіба вони знали, що їхні підступи прославлять швейцарські сири на весь світ!
Бась, бась
Кожен ранок на фермі – однаковий. Підйом удосвіта. Уляна йде по молоко до кіз, щоб на сніданок зварити кашу і присмачити каву. Потім велике годування. Спершу козам дають зерно, тоді – сіно, далі випускають у ліс. А там самі ласощі – хто що собі знайде: жолуді, листя, навіть папороть вишпортують…
«Бась, бась!» – так господарі кличуть своїх кіз. До речі, ті дуже хочуть, аби коло них хтось сторожував весь час.
«Багато місцевих досі засуджують затію з фермою, бо не розуміють, навіщо, – каже Назар. – У селі майже ніхто не тримає кіз. Люди чогось собі вбили в голову, що козяче молоко має смердіти. Може, й так, якщо утримувати кіз у поганих умовах, годувати всілякими відходами».
Поки що на фермі справи йдуть непогано. Назар каже, дідусь би точно пишався. Та плани у фермерів – масштабні: аби кіз було втричі більше, аби туристи не переставали їздити в Тенетники.
