18-річний військовослужбовець з Івано-Франківська Тарас Стахів загинув 15 січня при обороні селища Опитне поблизу Бахмута. Боєць не дожив три дні до свого 19-річчя.
Хлопець з перших днів повномасштабної війни волонтерив, а згодом вступив у добровольче формування “Хартія”, щоб захищати країну зі зброєю в руках. Друзі, побратими та вчителі розповіли Суспільному, яким запам’ятався їм воїн.
До теми: У ФРАНКІВСЬКУ ПОПРОЩАЛИСЬ ІЗ ЗАГИБЛИМ НА ВІЙНІ 18-РІЧНИМ ГЕРОЄМ
Тарас Стахів на позивний Стах з жовтня 2022 року брав участь у боях на Харківщині та Донеччині. Він був помічником гранатометника, розповідає побратим Олександр Данилюк.
“З першого дня війни він, як і дуже багато з нас, рвався на фронт. З часом це бажання ще більше зростало”, — говорить Олександр Данилюк.
В середині січня 2023 року, розповідає побратим Тараса на позивний Шомпол, підрозділ хлопця приїхав у селище Опитне, поблизу Бахмута. Востаннє, пригадує, вони переписувалися в день загибелі Тараса.
“Він відповідав на позитиві, ніби нічого не відбувалося. Ніби він не в Бахмуті, а на курорті. Відкриваю діалог за 15 січня вранці, а він пише: “Вже доїжджаю до Бахмута” і смайлик. “Обстрілюють постійно”. Їхню позицію з міномета крили”, — каже Шомпол.
Під час наступної ротації, розповідає побратим, планували разом відзначити свої дні народження.
З Тарасом Шомпол познайомився ще під час вступу до Чернівецького національного університету, де вони навчалися на факультеті іноземних мов. Згодом обоє поміняли студентські аудиторії на окопи. Їхня подруга Наталія Драганова, пригадує як у перші дні повномасштабного вторгнення серед студентів була розгубленість.
“Пам’ятаю, як 24 лютого всі метушилися, хотіли виїхати з Чернівців. Він тоді зміг якось все це спинити — ту паніку, — каже Наталія Драганова. — Тарас завжди казав, що він — інтроверт. А ми завжди з цього сміялися, бо він насправді дуже тягнувся до людей. І люди відповідали йому взаємністю. Мабуть, у гуртожитку не було жодної людини, яка б не знала Тараса”.
З 24 лютого Тарас працював у “Штабі оборони Прикарпаття”. Він, розповідає побратим Олександр Данилюк, спершу пройшов вишкіл, а пізніше й сам навчав. Часто ходив на патрулювання, а також спілкувався з іноземними журналістами.
Із семи років хлопець захоплювався зендокай карате та був старанним учнем, каже тренер Іван Хмелівський.
“Він, коли прийшов до мене, був таким веселим хлопцем, але бунтарем. Пригадую, ми з дітьми їздили в табори, то Тарас завжди був активним і вмів біля себе зібрати дітей. Він навіть, можна сказати, їх повчав. Раніше іноді були російськомовні тренери, то він мав сміливість їх виправляти, щоб вони говорили українською мовою”, — розповідає Іван Хмелівський.
Кмітливий та завжди усміхнений — так згадують Тараса у рідній школі. Він навчався у ліцеї № 1.
“Важко повірити донині. Дивишся на ті всі фотографії, у нього нема світлин, де він сумний. Важко прийняти втрату. Єдине, що ми маємо пам’ятати його таким, яким він був. А був він хорошою, світлою дитиною”, — каже вчителька англійської мови Наталія Олєйнікова.
Хлопець дуже любив історію України та англійську мову, ЗНО з якої склав на 196 балів.
“Він настільки був багатогранний. Завжди біля нього зграйками крутилися діти. А коли були якісь конкурси, то завжди хотіли потрапити в його команду, бо Тарас завжди міг знайти вихід”, — пригадує вчителька історії Галина Смолій.
Саме відчуття несправедливості та прагнення захистити країну спонукали Тараса вирушити на фронт, вважає вчителька англійської мови Інна Черних.
“Він не міг змиритися, мабуть, з тим, яка несправедлива ця війна. Дуже тяжко, що це життя обірвалося, тому що це трагедія не тільки для нас усіх, але і для держави. Бо, я думаю, на таких справжніх людях будується справжня держава”, — говорить Інна Черних.
У 18-річного воїна залишилися мама, тато, старша сестра та двоє молодших братів.
