Боєць “Карпатської Січі”, професор університету, – про те, як День Незалежності став для нього другим днем народження; про те, як він привіз додому загиблого побратима і більше не повертався на війну; про порожнечу і втому, про написану під час пандемії книгу про Донбас та бажання купити пива за гривні у центрі Москви.
“СВІТ СТАВ ЧОРНО-БІЛИМ: Є СВОЇ І Є ВОРОГИ”
Якщо до Майдану я намагався бути терпимим до проявів “шлункового” мислення, то після – толерантність зникла. Світ став чорно-білим: є свої і є вороги.
Революцію Гідності, як і війну, я згадую аж занадто часто… Не для красного слова – палаючі шини, профспілки у вогні, хлопчина з українським прапором на даху будинку на розі Городецького і Хрещатика – не йдуть із голови. Найсильніше закарбувалися у пам’ять події 19-20 лютого. Ніч, коли Майдан обезлюднів та дивом вистояв, і день, коли Небесна сотня змінила всю країну і мою свідомість. Революція Гідності перетворила мене, мирного викладача, на людину, яка влилася у добровольчий рух і пішла захищати свою країну зі зброєю в руках, пише Цензор Нет.
До війни я викладав географію у Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя та був головою Ніжинської райдержадміністрації. Над рішенням іти на війну навіть не задумувався. Відразу написав заяву у Ніжинський військкомат, але мене “зарубала” медкомісія. Довелося лягти під ніж хірурга. Після відновлення у березні 2015 року я подався до “Карпатської Січі”. Дружина і діти з розумінням сприйняли моє рішення.
… Хоча, невдалий військовий досвід я отримав ще до свого приїзду на фронт. У кінці серпня 2014 року разом із однодумцями я повіз гуманітарку хлопцям із 13 та 41 батальйонів Чернігівської територіальної оборони, що тоді базувалися у Щасті і Дебальцевому. Під Дебальцевим ми потрапили під “Гради”, а потім опинилися під автоматним вогнем. Не маючи ніякого бойового досвіду, як-то кажуть “здуру”, я тоді зазнав два поранення – осколкове та кульове. Першу медичну допомогу мені надав знаний на фронті Хоттабич. Він же і вивіз з-під вогню в Бахмут, де мене в госпіталі вже “залатали” по-справжньому. Було це 24 серпня, на День Незалежності. Тепер святкую його, як свій другий день народження. Лікарі казали, що маю неймовірного ангела-охоронця. Куля та осколок пройшли навиліт через ногу та руку.
“ТО НЕ БУВ СТРАХ. ВИНИКЛА ЯКАСЬ ПОРОЖНЕЧА”
Як боєць на війні я провів весну та літо 2015 року.
Улітку 2015 року ми разом із побратимами тримали позицію “Малий Мурашник” зразу за летовищем Донецького аеропорту. А на “Великому Мурашнику” ніс бойове чергування Леонід Москотін на псевдо Лаврінович, мій земляк, свободівець із Ніжина. Щодня я казав собі: “Провідаю Лавріновича, передам йому цигарки, побалакаємо…”.
11 липня, після нічного чергування мене розбудив Брат: “Лаврінович загинув… пряме попадання міни…”. Увесь час згадую це і картаю себе: аби сходив, аби побачилися, аби побалагурили і викурили по цигарці – усе було би інакше… Льоня був би живий… Це – мій сумний спогад, мій хрест, який нестиму до останнього. Розумію, що це якась гра свідомості і підсвідомості. І моєї вини у цій смерті немає. Але…
Саме тоді почався процес легалізації “Карпатської Січі” і вона ввійшла до складу 93-ої ОМБ “Холодний Яр”. Разом із побратимами я пройшов медкомісію у Новомосковську, але в армію так і не пішов. Важко сказати чому. Швидше за все, мене вразила смерть Лавріновича. Я привіз його до Ніжина і на Схід уже не повертався. То не був страх. Виникла якась порожнеча, фізична втома. Як-не-як, тоді мені вже було за 50…
“РАНІШЕ СПЕРЕЧАВСЯ, ЗАРАЗ ПРИПИНИВ”
Так я залишився вдома. Але з війни не повертаються. Її не забувають. Війна живе у тобі. Ти на все і на всіх дивишся через призму того військового, фронтового досвіду.
Попервах було дуже важко. Не міг навіть думати про мирну роботу. Розлучився…
Війна змінює. Ти бачив смерть, забирав життя. Твій світ став чорно-білим. Відтінки сірого майже зовсім зникають.
Фронтовий досвід заважає у мирному житті. На тебе дивляться, як на неповносправного, шепочуться за спиною: “Він же контужений”. Кепкують з поранень. Навіть від знайомих чуєш: “Та ви ж там тільки горілку жерли”. Або ще гірше: “Добровольці і ветерани створили негативний образ армії і вона зараз не у шані”. Під час війни – армія не у шані! Раніше я до хрипоти сперечався, зараз припинив. Це все рівно, що бісер перед свинями метати. Хлопчики і дівчатка, які не бачили війни, але “втомилися” від неї і граються у більшу чи меншу політику, дуже дратують своєю ницістю, нещирістю, відвертою брехнею… А ти стримуєшся з останнього, щоб не збити пиху і не стерти з обличчя поблажливо-зневажливу посмішку: “Він же контужений…”
На початку 2016 року міський голова Івано-Франківська запросив мене на роботу. Переїзд, нове місто, нові люди, нова робота – і війна, справді, відійшла на другий план, але залишилася у нічних думках і спогадах.
Дуже часто, дивлячись на людську суєтність, що сприймається як “справжнє” життя з його інтригами, брехнею, підступністю, хочеться все кинути і повернутися на фронт. Там хоч знаєш, де ворог.
“ВІЙНА СТРАШНА. ЧИТАЧ ПОВИНЕН ЦЕ РОЗУМІТИ”
Книга, яку я написав, – це сповідь учасника Революції Гідності і добровольця. Свою справу зробили пандемія COVID-19, карантин та вільний час – “Чорні Піски” побачили світ. Написав я їх дуже швидко, бо “варив” то все у голові не один місяць. Заради справедливості, зізнаюся, що частина, яка стосується подій Революції Гідності, була написана раніше. Вона майже документальна. Я її взяв за основу й адаптував до художнього тексту. Відкрию ще одну таємницю. “Чорні Піски” зразу задумувалися як кіносценарій. Один із моїх колишніх студентів осів у Голлівуді. Зняв в Україні якийсь фентезійний фільм. Я і подумав: “А чому ні?” Відправив йому частину тексту. Отримав високу оцінку і прохання доробити, трохи розширити й адаптувати під сценарій. Зробив. Знову відправив. Майбутня зірка Голлівуду води в рот набрала.
Тоді, щоб “добро” не пропадало, я текст ще розширив, додав кілька сюжетних ліній – і вийшов роман, де переплелися Майдан, війна та людські долі. Найважче далися мені сторінки знущання бойовиків-найманців з наших жінок. Внутрішній цензор волав і забороняв то писати. Кілька разів я ці уривки переробляв, викидав, але врешті-решт залишив. Війна страшна. Читач повинен то розуміти. А ще читач має усвідомити, з ким ми воюємо. Особливо зараз, коли президент закінчив війну у своїй голові, а нафталінові фокіни взагалі не бачать, з ким ми воюємо і чи воювали взагалі…
Думаю, що моя книга дає можливість зрозуміти тих, хто за велінням серця пішов відстоювати українську землю від споконвічного ворога, скроплюючи її власною кров’ю.
“УСЕ, ПРОТИ ЧОГО БОРОВСЯ МАЙДАН, ПОВЕРТАЄТЬСЯ”
Я вдруге одружився. Повернувся до викладацької роботи – я професор кафедри туризму та готельно-рестораної справи Університету Короля Данила (Івано-Франківськ). Зі студентами завжди цікаво.
Займаюся науково-методичною роботою. Минулого року з друку вийшли два навчальні посібники. Маю хобі – це велосипед. Разом із дружиною вивчаємо околиці Франківська, намотуємо по 25-30 км. Також я відкрив для себе столярство. Воно гарно заспокоює, бо дерево дихає енергією, зближує з природою. Зробив кухню, стелаж для фіалок, які розводить дружина, і письмовий стіл, за яким так і хочеться писати.
… Але сказати, що я розчарований – нічого не сказати. Події останнього часу, те “дно”, що постійно пробивається, ті “червоні лінії”, що весь час переступаються, відосики, розраховані на здеградованих глядачів “95 кварталу”, зневага до держави, до армії, до всього українського, насмішка над смертями, над героями, відверте “задирання лапок” чи “хвоста” перед Москвою, “мир в очах Путіна” – усе це злить і дратує.
Усе, проти чого боровся Майдан, повертається. Усе, за що загинули тисячі кращих синів і дочок України – утоптане, спаплюжене і зневажене. Суспільство змінюється, на превеликий жаль, у гірший бік… А, може, воно і було таким. “Утома” від війни, брехня і гроші, споживацькі настрої, втеча від національного.
Коли чую, що вчорашні ветерани їдуть або вже приїхали із заробітків з Московщини, коли чую у Франківську російську попсу, яку слухають підлітки з усіх гаджетів – руки опускаються… Що ми робимо не так? Що я особисто роблю не так?…
Песимістичний прогноз – поступове повернення України на орбіту впливу Московщини. Росія без України – геополітична “помилка природи”, дика орда, яку зневажає світ. Росія з Україною – велика європейська держава з тисячолітньою історією. І ми це подаруємо?! Бо шлункам “какая разніца”?!
Тому, або ми або вони…
І звідси – оптимістичний прогноз – Україна зобов’язана стати тим каталізатором, детонатором, що знищить російську імперію. Я вірю в краще. І хочу за свого життя випити пива в Москві на Красній площі, купивши його за 20 гривень.
