Війна випробовує не лише фізичну витривалість, а й здатність брати відповідальність за інших на себе. Історія командира роти 50 полку імені Семена Височана Валерія Горбатюка – це шлях від курсанта до бойового офіцера, якому довіряють, і приклад того, як у найважчих умовах формується справжнє лідерство.
Валерію Горбатюку – 26 років. Родом із Городенківщини, він свідомо обрав військову справу ще у підлітковому віці, вступивши до Надвірнянського військового ліцею, пише Правда.
Далі була Національна академія Національної гвардії України та служба у 50 полку імені полковника Семена Височана. Там за ним прижився позивний – Форд. Сьогодні він – командир роти оперативного призначення, офіцер, який пройшов бойові дії та добре знає ціну кожного рішення.
«Я ніколи не шукав легкого шляху. Хотілося бути там, де ти реально потрібен і можеш захистити інших. Саме тому обрав службу в Національній гвардії», – говорить офіцер.
Повномасштабне вторгнення застало його вдома – Валерій попросив вихідний, аби вшанувати пам’ять померлого батька. Але вже за кілька годин після приїзду додому пролунав дзвінок із частини. Слів було не багато – і всі зрозумілі.
«Сказали просто, вертайся, бо війна. У той момент уже не було часу на емоції чи сумніви. Було чітке розуміння – треба діяти», – згадує Форд.
Перші бойові завдання офіцер виконував у Серебрянському лісі. Саме там, у 22 роки, він уперше очолив взвод, у якому служили бійці старші за нього і з більшим життєвим досвідом. Довіру доводилося здобувати не званням, а власним прикладом – у боях, під обстрілами, під час складних виходів.
«Спочатку було непросто. Але, коли люди бачать, що ти поруч, не ховаєшся за спинами й відповідаєш за кожне рішення, тоді починається справжня робота однією командою», – каже Форд.
Найважчими стали штурмові дії в лісовій місцевості. Постійні артилерійські обстріли, мінометний вогонь, напруження і нестача сну змінювали страх холодною зосередженістю. У бою доводилося думати швидко і чітко – кожна помилка могла коштувати життя.
«Перед штурмом страх є завжди. Але, коли починається бій, ти про нього не думаєш. Є завдання, є люди поруч і є відповідальність», – ділиться гвардієць.
Під час одного з бойових виходів офіцер сам отримав поранення. Обстріл був настільки потужним, що навколо буквально вибухав ліс.
«Було відчуття, що все навколо розривається – сосни злітали в небо. Але тоді головне було не я, а хлопці, яких потрібно було вивести», – згадує він.
Після лікування та реабілітації Валерій повернувся до строю. Сьогодні він особливу увагу приділяє підготовці особового складу: тактичній, медичній і психологічній. Командир переконаний, що саме навчання, дисципліна і взаємна довіра дозволяють виконувати завдання та зберігати життя.
«Я завжди кажу своїм бійцям, що головне – повернутися живими. Усі завдання можна виконати по-різному, але життя – безцінне. Коли підрозділ згуртований і довіряє один одному, ми стаємо значно сильнішими», – наголошує Форд.
Попри все пережите, Валерій не втрачає оптимізму та віри в перемогу. Він бачить, як зростають його бійці, як вчорашні новобранці стають впевненими воїнами, здатними діяти самостійно і відповідально.
Саме такі командири й формують кістяк сучасної Національної гвардії України. Історії на кшталт цієї – не про війну заради війни. Вони – про людей, які тримають стрій, бережуть своїх побратимів і щодня наближають той день, коли українське небо буде мирним, а сосни хитатиме лише вітер, а не вибухи ворожих снарядів.
