Іванофранківець Віталій Владковський служить у кулеметному підрозділі 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
За фахом — художник-кераміст. До мобілізації Віталій займався гончарством. Коли вирішив піти воювати та про бої на Донеччині чоловік розповів Суспільному, передає Правда ІФ
Сидіти та спостерігати не було сил
За декілька днів до великої війни Віталій разом із товаришем працювали у Львові. Чоловік розповідає: вранці 24 лютого до нього зателефонувала дружина та сказала, що в Івано-Франківську пролунали вибухи, почалася війна.
“Це в голову не вкладається. Вона плаче. Ну як війна? Потім вже сидів вдома і сидіти було важко. Коли друзі ідуть на фронт, друзі-художники, керамісти, музиканти, а я сиджу тут. І що я роблю? Просто сидіти та спостерігати? На це не було сил”, — ділиться Віталій.
З його слів, коли жити в тилу стало неможливо — пішов до військкомату. Боєць розповідає, був не придатний до служби, але під час проходження медичної комісії про це замовчав та отримав повістку.
“З тією повісткою я прийшов у групу швидкого реагування, яка базувалися у Франківську. Потім ми поїхали на навчання в Київ. Пізніше проїжджали через Бучу, Гостомель, Бородянку. Подивилися, які жахи нам полишали “гості”, — пригадує військовослужбовець.
Ми почали задумуватися, що це — не гра
Віталій розповідає, на Київщині їм запропонували вступити до лав ЗСУ в 72 ОМБр імені Чорних Запорожців. Підрозділ відправили на навчання і бойові позиції у місто Чорнобиль. Там військові чекали наступу з боку Білорусі.
“Було дуже цікаво побувати в самому Чорнобилі. Це така моя мрія була. Навчання хлопці сприймали як гру, як такий військовий табір. Це було щось таке — цікава пригода. Але коли вже нас готували ближче до Донецька, тоді ми почали задумуватися, що це — не гра”, — каже Віталій.
Віталій пригадує перший свій бій. Він з побратимами прибули на заміну іншим бійцям на передову. Згодом їх евакуювали, оскільки стало відомо, що їхню посадку обстрілюватимуть.
“Увечері тієї посадки вже не було: авіація, вертольоти, міни, танки. Ту позицію просто знищили. І такі думки у мене були: “Поле пшеничне, хліб, і воно горить”. Ця позиція, по суті, була одною з безпечних. Бо були жахливіші, з втратами”, — розповідає Віталій.
Упродовж наступних місяців взвод 72 бригади імені Чорних Запорожців тримав оборону на Бахмутському напрямку.
“Бахмут — це таке миле, хороше містечко. Таке, як наша Коломия, Долина чи Болехів. Люди їздять на роверах, ходять в магазини. А тепер воно вже майже зруйноване. Це — жахливо”, — пригадує боєць.
Зі слів Віталія, крайній бій з російською армією був біля села Курахове Покровського району, що на Донеччині. Він тривав три дні.
“Постійно літали дрони, потім почали підходити танки. Били чітко по нас. В тому бою розбили нашу “СПешку” — там, де були “наші очі”: біноклі, тепловізори, ще деяка зброя. Тож на ніч ми залишалися “сліпі”. Прильотів в ті дні було дуже багато. Багато бійців потрапили в госпіталь з контузією”, — каже військовослужбовець.
Повернувся додому на реабілітацію й організував виставку
Віталій отримав контузію та повернувся в Івано-Франківськ на реабілітацію. Перебуваючи вдома, чоловік організував благодійну виставку-продаж “Мистецтво заради життя”, щоб зібрати гроші для свого підрозділу. Виставив на ній власні роботи, які створив ще до війни.
Життя до повномасштабної війни
Віталій Гладковський займається гончарством приблизно 30 років. За цей час він відкрив власну майстерню, у якій сам працював та навчав інших. Також у довоєнний час їздив на навчання та виставки, дивився на роботи колег і пробував працювати в різних напрямах.
“Тоді ще не було Інтернету, щоб знайти приміщення чи піч, до прикладу. Гроші на облаштування майстерні я відкладав з продажу своїх робіт. Пічку теж не можна було купити в Інтернеті, тому що її не виготовляли. Мусив робити її власноруч з куплених деталей. Інформацію брав з книжок або питав у старших колег”, — пригадує гончар.
З часом, каже гончар, вирішив зробити майстерню вдома, щоб могти зранку прокинутися та одразу піти працювати. Крім роботи в майстерні, Віталій також проводив майстер-класи, навчання по глині, лекції для дітей та дорослих.
“Своїх дітей я пробував вчити, бо мені все одно хочеться, щоб вони працювали з глиною. Треба ж комусь передати. В якийсь момент я зрозумів, що це — примус. Я це відпустив. Молодший син ще може сісти за гончарний круг, ну і старший деколи. Але вони не тяжіють до того”, — каже Віталій.
В тилу війна від тебе не відходить
“Це — якась така нова, інша і цікава атмосфера. Це вже — як звичка. Це — як спосіб мислення. Тут, в тилу, все одно війна від тебе не відходить. Все одно ти воюєш. Ти лягаєш спати й думаєш, як би ти був там. І воно туди тягне, до своїх побратимів”, — каже Віталій.
Коли боєць одужає, планує повернутися на фронт.
