770 років тому, 7 жовтня 1253 року, галицько-волинський князь Данило Романович (1201 – 1264) прийняв від послів Папи Римського королівську корону і став повноправним європейським монархом – королем Русі.
Звісно, князь Данило Романович – не перший правитель із титулом короля в українській історії. Бо першим королем на території наших земель був принц Угорський Коломан, якого коронували в Галичі як правителя Галіції ще 1215 року. Але з династії Рюриковичів він – перший. Про це пише Правда.іф з посиланням на Галичину.
Нині українські науковці відмовилися називати короля Данила Данилом Галицьким. Через те, мовляв, що він мав дуже малий стосунок до Галича. До того ж більше драматичний, аніж щасливий. Утім, хоч як, а це стало проблемою для української сучасності. Бо в Україні є орден Данила Галицького й функціонує чимало навчальних закладів саме такого імені…
Не все було однозначно і з коронуванням Данила. Коли князеві вперше запропонували корону, то він фактично відмовився, зіславшись на власну надмірну зайнятість, і запропонував відкласти цю церемонію на невизначений термін. Але вже на наступну пропозицію погодився. Проте й наполіг на проведенні того інавгураційного акту не у своїй столиці Холмі (теперішній Хелм у Польщі), а в Дорогочині, у найукріпленішому місті на півночі Волині (історична Волинь була територіально вп’ятеро-вшестеро більшою, ніж сучасна Волинська область). Нині, правда, це селище на території Польщі на річці Західний Буг за 100 з гаком кілометрів від Варшави…
Пам’ятник королеві Данилу Галицькому в Тернополі.
А чому саме там? Бо під кінець 1253 року Данило разом зі своїми союзниками, краківським князем Болеславом Сором’язливим і мазовецьким князем Зимовітом збирався йти в похід проти ятвягів. Цей виступ мав дуже велике значення в контексті тодішнього протистояння галицьких русичів з литовцями. Тож коронація й відбулася в Дорогочині, бо там дислокувалися союзники Данила.
Складність цього полягала ще й у тому, що король – це насамперед постать ритуальна, освячена Церквою. А в середині ХІІІ ст. на території Західної Європи Церква вже була не та, що у Східній. І якщо правитель приймав корону, то вже мовби належав не до східної Церкви, а до західної, католицької.
Та все ж православні священники погодилися на коронацію Данила. Бо легат, тобто посланець Папи Римського Іннокентія IV, точніше очільник цілої католицької делегації, яка побувала тоді в Дорогочині, абат Опізо (між іншим, він був і родичем глави Ватикану), який звершив той обряд, запевнив їх, що Папа не заперечуватиме проти звичаїв і традицій грецької Церкви. Мовляв, які у вас є обряди, такі й залишаться.
Оцифрований фрагмент булли Папи Римського Інокентія IV про коронування Великого Князя Київського Данила на короля України-Руси в жовтні 1253 р.
Тобто, як пишуть історики, коли та, сказати б, релігійно-правова колізія відійшла на другий план, Данило й погодився на коронацію. Але то все ж було формальним питанням. Бо з політичного погляду князеві треба було прийняти ту корону негайно. І передусім через те, що його головний суперник – литовський правитель Міндовг тоді вже став королем. То був розумний і хитрий противник. Тому для Данила було важливо зрівнятися з ним у ранзі у великій грі на європейській геополітичній шахівниці…
Загалом 1253-й у тому контексті був досить складний для правителя Галицько-Волинського князівства і в іншому плані. Скажімо, Данило був обережним ще й тому, що чудово розумів: якщо він щось здійснить для підвищення свого князівського статусу, то про це відразу стане відомо в Золотій Орді. Тим більше, що протягом 1252-го кілька разів доходило до його персонального протистояння з монгольськими воєначальниками, передусім з Куремсою, тумени якого взялися нападати на Волинь і Галичину. Тож аби прийняти папську корону, Данило великою мірою мусив торгуватися з тією стороною.
Ускладнювало тодішню ситуацію й те, що Опізо побував у гостях князя не лише для того, щоб вручити Данилові вінець освяченої Папою Римським королівської влади. Загалом він ще з весни 1253-го розв’язував різні питання, пов’язані з діяльністю Тевтонського ордену – найбільшого союзника Папи Іннокентія ІV, який був не лише релігійною організацією, а й оплотом руху хрестоносців, націлених на схід. По суті, уповноважений відповідною папською грамотою легат схиляв хрестоносців до організації війська для боротьби проти монголів, а європейських монархів – до гуртування навколо ордену, щоби спільно вирушити у хрестовий похід проти азіатів. Відповідну пропозицію отримав і князь Данило одночасно зі статусом короля.
Звичайно, з тої ідеї – об’єднання мілітарних сил Старого світу для «дрангу» на Золоту Орду – нічого не вийшло. Для тодішнього політичного моменту на материку ця тема була дуже складна, оскільки Європа, по суті, була розділена: частина її правителів вважала себе васалами імператора Священної римської імперії, інша ж орієнтувалася на Ватикан. А це не сприяло єднанню.
Але безумовно, що галицько-волинський правитель опинився в делікатній ситуації. Адже перед тим, як надіти на своє чоло королівську корону, Данило побував у ставці Батия, де йому вручили ярлик на право володіння західними землями розгромленої ординцями Київської Русі, які були залежними від монголів радше номінально, ніж як підкорені.
До речі, Батий доволі приязно прийняв Данила. Враження таке в дослідників того періоду української минувшини, що відповідно до уявлень монголів, галицько-волинського князя фактично ввели до складу ханської родини. В усякому разі, ставлення до нього було дуже доброзичливе. Навіть коли Данило вів переможну війну проти згаданого Куремси, яка з перервами тривала до 1256-го, Батий до цього ставився спокійно. Мабуть, той воєначальник і його чимось дістав, що він у ту справу не втручався.
Власне, то був важливий здобуток «східної» політики князя Данила. Бо якщо у першій половині ХІІІ ст. західні кордони його князівства постійно шарпали поляки й угорці і всі його спроби порозуміння з ними завершилися невдало, то відразу після Данилової візитації до ординського сараю угорський король Бела ІV звернувся до Данила з пропозицією пошлюбити свою доньку Констанцію з його сином Левом.
Тобто що ханський ярлик, що папська корона, як стверджують фахівці, однаково піднесли значущість держави Данила. І до 1259-го, коли Бурундай напав на землі Галицько-Волинської держави, вона була однією з найпотужніших у Центральній та Східній Європі. Та все ж для нас, нинішніх, коронація Данила має більше значення, ніж його ординський ярлик. Бо навіть уже на сторінках Галицько-Волинського літопису в нотатках про події після 1253 року постійно натрапляємо на «король Данило» або просто «Король». Отже, якщо постійно володаря називали королем, то, мабуть, це щось значило. А в одному з польських анналів так званих щорічних записів за 1253-й занотовано чорним по білому: «Данило королем Русі коронувався». Тобто найближчі сусіди вважали його королем не лише Волині та Галичини, а й усієї східної землі, яку називали Русь.
У радянській історіографії це замовчували. А якщо й говорили, то щось на кшталт «фальшива корона Данила Галицького», «фальшива коронація». І взагалі всіляко принижували ту подію. Але вже напередодні 750-річчя того дійства й безпосередньо восени 2003-го зокрема на ювілейних заходах у Львові з того приводу українські історики та громадські діячі чи не вперше інтерпретували коронацію князя Данила як приклад успішної євроінтеграції в умовах, не вельми сприятливих для західновекторної політики.
