Криворівня – це колишня літня культурна столиця України. Не хочеться вживати цього слова “колишня”. Тут проводили свій час, спілкувалися, відпочивали, надихалися, писали Михайло Грушевський, Іван Франко, Леся Українка, Гнат Хоткевич, Лесь Курбас. Сюди приїжджали і Олександр Довженко, і Кавалерідзе, і Параджанов, який знімав тут чудовий фільм “Тіні забутих предків”. Це прекрасне гірське село, прекрасний верховинський край. Нас приїхали підтримати українські міністри, міністри з країн Європейського Союзу, українські музиканти, митці, поети, письменники для того, щоб цей край став відомим не тільки для вузького кола людей, а для української політичної і культурної еліти та для європейської політичної і культурної еліти.
Головна ціль – це допомогти сьогоднішньому життю гуцулів і Гуцульщини, розказати всім українцям про цей прекрасний край.
Наш перший співрозмовник Олег Скрипка.
Олеже, Ви декілька днів у Криворівні. Може, не найкраща погода, але якісь особливі відчуття прийшли до Вас?
Олег Скрипка: Я знаю, коли відбуваються дуже важливі події, завжди відбуваються якісь катаклізми природні. Це ознака, що ми йдемо правильним шляхом. Те, що зараз відбувається, це не просто фестиваль. Це дійсно культурна подія, культурно-соціальна подія, подія історична. Безумовно, вона змінить менталітет людей, які тут мешкають. Завдання більш високі – це розвивати край. А ми в столиці сидимо і навіть не знаємо, що в нас є такі місця в Україні. От я признаюся, на собі перевірив, що це дійсно курорт. Я вже другий день тут, я вчора грав концерт і сьогодні, але все одно відчуваю курортний ефект. Треба розвивати цей край, потенціал дуже високий.
Ви постійно знаходитеся в творчому пошуку, тому що Ви, можна сказати, один із засновників українського сучасного року, створили свій великий фестиваль, а вчора займалися діджейством, і всю ніч молодь танцювала під Вашу дискотеку. Мені це було дуже приємно бачити, тому що це українська дискотека. На відміну від дуже багатьох модних діджеїв, які грають західну музику або ще якусь іноземну музику, Ваше діджейство взагалі ні на що не схоже. Ви не можете заспокоїтися? Ви весь час щось шукаєте, чому?
Розкажу таку історію. Завжди, коли іду до когось у гості, я бачу килимок перед дверима. Якщо килимок якось криво лежить, я його завжди поправляю – люблю, щоб завжди був порядок. Ну це мене так мама виховала. І те, що, наприклад, в Україні нема української дискотеки, – це непорядок і, як ми вчора розмовляли, треба самому все робити. Якщо ти хочеш, щоб щось було, – ти просто робиш сам. Якщо в Україні немає українського джазу чомусь, україномовного джазу, хоча він був, треба самому взяти і створити джазову програму і випустити джазовий диск. Якщо в Україні немає традиційної української оперети, треба зробити оперету, треба зробити мюзікл. Я от по людях, по артистах, по креативних особистостях спостерігаю, що є люди, які пробивають першу лижню, а потім є люди, які вже йдуть протореним шляхом…
Стоять у колії.
Абсолютно правильно. Мабуть, я та людина, яка пробиває лижню. Мені цікаво і я відчуваю цю тенденцію, відчуваю цей потенціал. От Ви відчуваєте потенціал цього краю, вірите в цей край, і те ж саме, я відчуваю якісь там естетичні, творчі, музичні тенденції. Я знаю, що це можна зробити, і роблю, наскільки це можливо. Так сталося, що зараз в Україні є серйозний рок-рух. Колись я зі своїм колективом повірили, що можна робити український рок-н-рол.
Колись я повірив, що можна зробити класний фестиваль в Україні з українським фольклором і світовим фольклором. На сьогоднішній день, цього літа, я граю, по-моєму, більше 10 фестивалів по Україні – їх дуже багато.
Але такий, як Ви, все ж таки ніхто не зробив. Фестивалів справді багато, але те, що підтримує саме українську пісню і українську пісню народну, і пошук цих виконавців, мені здається (я розумію, наскільки Вам складно і важко було це робити) замало підтримки цього руху. Все ж таки трохи не так розвивається, як мало би. У Вас немає такого враження?
У мене таке враження, що потрібен перший поштовх. Завжди потрібен перший поштовх, потім люди самі вже створюють фестиваль чи подію. Тому що у людей є в гарному розумінні такий підсвідомий фантазм, ідеал чи така вірогідна реальність, яку можна створити. І коли відбувається перший імпульс, якщо він у правильному напрямку, вивільнюється оця творча енергія мас. От, наприклад, пам’ятаю 2003 рік, фестиваль”Країна мрій”, ми зробили спочатку ходу вишиванок. Зробили цей фестиваль, і прийшла велика кількість людей у вишиванках – це був перший рекорд, що велика кількість людей зібралися у вишиванках. До того нібито ніхто не забороняв, але…
Моди такої не було.
Моди не було і було ну так стрьомно, чесно кажучи.
Ви ще й, до речі, крім цього, наскільки я пам’ятаю, частково і ресторатор. Принаймні з Дмитром Борисовим брали участь і у відкритті ресторанів.
Аналогічно… Він каже: “От у мене прекрасний ресторан”. Я кажу: “Безумовно, прекрасний ресторан, дійсно, ти великий фахівець у ресторанах”. Але до мене приїжджає велика кількість знайомих з-за кордону, і вони хочуть потрапити в гарний український ресторан, хочуть скуштувати, що таке українська страва. Я кажу, що українська кухня представлена в такому вигляді, наче лубковому, тобто це несправжня українська кухня. Потенціал не реалізований української кухні. І на сьогоднішній день відкривати ці італійські і японські ресторани – це, скажімо, не дуже. Ми, наприклад, любимо італійців чому? Тому що вони італійці – у них є італійське вино, італійська кухня, італійська мода і тому подібне. Як будуть іноземці нас поважати, якщо ми хочемо себе представити, що ми такі провідні і представляємо італійську кухню чи представляємо французький одяг. Це смішно просто. Будьте українцями, тоді ми вас будемо поважати. Тому я кажу, поки нема в Україні нормальної кухні, нормальних ресторанів, нас не будуть шанувати. Ця вся ваша ресторанна діяльність – це міф.
А от бачите, Ви такий тренд заклали.
І він через рік каже: “Я готовий”. А я вже забув цю розмову. Ми робимо українську кухню, робимо український ресторан на Андріївському узвозі, створюємо ресторан високої української авторської кухні. Тут стається Майдан, війна і т.п. Економіка падає, ресторанний бізнес падає, а “Канапа” нормально має відвідувачів, тому що це було вчасно, тому що це було актуально і це смачно.
Бачите, мені здається, що і цей Ваш партнер Дмитро Борисов якось після цього інші ресторани, які він відкривав, вони теж уже стали українськими за великим рахунком. Який наступний Ваш стартап? Культурно-гастрономічний чи культурно-музичний? Чи Ви ще може прокинетесь тут в горах зранку, зовсім відпочинете, дістанете релакс і воно до Вас прийде?
Воно так, до речі, і відбувається. Якраз тут я в горах дуже гарно сплю і прокидаюся – такі ідеї починають виникати. Але з цими ідеями треба дуже обережно бути. Тому що коли ти ще у напівсні, в тебе ідеї можуть бути мегафантасмагоричні. Потім ти прокидаєшся – ні, це вже занадто, треба їх потім фільтрувати, сортувати і,може, з цього щось прекрасне вийде. Ну, принаймні ідея саміту – це дуже гарна, дуже актуальна ідея на сьогоднішній день. Об’єднати навколо культури, навколо соціуму людей. Так що я дуже вдячний, що Ви мене запросили.
Ще один наш співрозмовник Іван Шкіндюк, голова Верховинської районної ради.
Пане Іване, вітаю Вас. Легко бути гуцулом?
Легко і дуже приємно.
Чому?
Тому що гуцул – це володар гір, це людина, яка відчуває насолоду від того, що вона живе в горах, від того, що вона має можливість спілкуватися з природою і має можливість спілкуватися із вищими силами, з Богом, тому що тут така енергетика, що просто відкриті місця, де дійсно живеш і літаєш на крилах.
Чим відрізняється життя українців, наприклад, в рівнинних регіонах від життя високогірних, від життя гуцулів-українців?
Гуцули – це люди, які дуже багато ходять, дуже багато мандрують, тому що є люди, які по півтори години йдуть до своєї домівки і по дві години. Тому це в більшості люди, які внутрішньо зосереджені, зосереджені на силах природи, на вищих силах. Це люди, які більше спілкуються з навколишнім середовищем.
Чому сюди приїжджали корифеї української літератури, мистецтва, театру? Чому Гнат Хоткевич вирішив зробити гуцульський театр саме тут?
Перше, що він зробив, коли заїхав у Верхній Ясенів, пішов у шинок. І бачить, сидять два гуцули, обнімаються, випивають – ну взагалі щирі, самі кращі побратими. Ну а потім, коли вони вже пішли, питається: “Що вони такі два дружні?” А вона каже: “Вони взагалі самі найбільші вороги, але тут вони зійшлися”. Тобто він побачив акторську спосібність у людях. А саме основне його вразило то, що коли він прибув туди, в нього розкрився внутрішній потенціал. Він взагалі був дуже талановитий, але в даному випадку, коли він приїхав, то дуже багато написав тут творів, дійсно які стали шедеврами, і побачив, що можна з використанням оцієї сили природи, природного таланту людей створити дуже гарний театр. Саме основне – його вразило те, що можна театр створити з неписьменних людей. Тобто люди, які не знають письма, напам’ять вивчали твори, і причому цей театр був дуже успішний. Він об’їздив Польщу – Краків, Варшаву, цей театр був у Відні, у Москві. Це говорить про те, що дійсно його слухали, йому аплодували, і цінували це мистецтво.
Цей край взагалі-то багатонаціональний, тому що крім українців-гуцулів тут жили теж вірмени, євреї, поляки. Які були стосунки між цими людьми?
Ще можна відмітити, що стосунки тут завжди між людьми є ідеальні, щирі, відкриті. Люди поважали, цінували одні одних, зустрічалися. І приклад цьому можна навіть привести Вінценза, який дуже багато зробив, дуже багато описав і дуже багато приклав своїх зусиль, для того щоб показати оцю культуру єдності. І зараз як ніколи в Україні нам треба цієї єдності, треба показати, що перш за все духовний стан людини. Ми повинні поважати і розкривати оцей у собі потенціал, передавати і творити спільно великі справи, тому що Україна може бути тоді сильною, могутньою державою, коли кожен із нас буде прикладати свої зусилля і робити все для того, щоб держава наша процвітала, розвивалася і щоб була першою із усіх держав у світі.
Як Станіслав Вінценз, великий польський письменник і патріот цих місць, ставився до українців, ми знаємо. Тому що це описано в його книжках, в біографії, в його розповідях. Він був справді залюблений в цей край, де б він не жив. І коли потім він вимушений був, по суті, емігрувати або навіть втекти від цієї радянської навали, яка прийшла сюди, то він весь час згадував, що немає для нього кращого місця, ніж Гуцульщина і гуцули. А як гуцули ставилися до Вінценза? Вам, може, розповідали чи батько, чи дідусь, з близьких, сусідів, люди пам’ятають його тут зараз?
Так, люди його дуже пам’ятають. І по цьому, як він ставився, по цьому можна сказати і як ставилися до нього. Тому що людина завжди відчуває енергетично, як до неї друга людина ставиться. Ця щирість відкривається взаємно. І люди його дуже любили, цінували. Ще мій дідо розказував, що це була дуже талановита, дуже прекрасна і дуже така самобутня особистість. Він дуже любив цей край, дуже дружив із Петром Шекеряком-Дониківом. Він дуже дружив з тодішньою гуцульською елітою, тому що спільно вони збиралися вечорами, розмовляли, розказували різні історії про свої родоводи. Тому що Вінценз дуже любив і дуже кохав, він був закоханий в історію, в життя гуцулів. Він особисто переживав ці події, і, напевно, це й надихнуло його писати, творити і тут жити, віддати всю свою силу, всю свою енергію для цього чарівного і милого краю.
Сьогодні у нас в країні відбувається реформа, часом люди в горах відчувають це болісно. Ми знаємо про ті проблеми, які тут існують. Які основні соціальні, політичні, культурні проблеми зараз в цьому регіоні?
Найбільша проблема у тому, що зараз фактично після бюджетної реформи в нас медики, технічні працівники шкіл, тому що утримання шкіл зараз пішло на місцеве самоврядування. А місцеве самоврядування на даний час немає можливості. Тобто в нас заборгованість, дефіцит бюджету 30 млн грн. Це досить велика сума і вона непосильна для людей, для Верховинського району.
І друге. Верховина завжди була культурно-просвітницька столиця і столиця Гуцульщини. Сюди приїжджала вся еліта України. І зараз при адміністративно-територіальній реформі, коли стоїть питання про те, що цей район має бути приєднаний до іншого району, це неможливо, тому що ми вистояли за Австрії, вистояли за Польщі, нас були тимчасово закрили при Радянському Союзі. І наші люди їхали до Косигіна і через три роки все одно відкрили, тому що гуцул не може жити в полоні, він не може жити в капкані, він не може жити в клітці. Це є щирі, відкриті люди.
Ми любимо, цінуємо Україну, ми поважаємо український уряд, але також хочемо, щоб взаємно була любов і цінування нашої культури, нашої автентики, наших звичаїв, нашої самобутності, яка збережена на даний час. У нас багато людей, які не беруть участь там, не беруть зарплату, але вони беруть активну участь у культурно-просвітницькій роботі. Вони грають на багатьох інструментах, багато співають. У нас самобутній і дуже прекрасний, гарний гуцульський одяг, у нас колорит. У наших вишиванках відображено сім кольорів райдуги, відображено все життя, починаючи від початку до кінця. Тобто у нашій вишивці переказано духовний розвиток людини – як людина від земної перетворюється у вищу духовну особистість. Тому ми повинні цінувати, поважати, зберегти цю культуру і передати для наступних поколінь.
Яким Ви бачите взагалі ваш район, Криворівню, Краснопілля, Бистрець, інші села, які є в цьому регіоні, через 10 років? Як би Ви хотіли, щоб виглядала ця земля?
По-перше, ця земля мусить мати прекрасні дороги. По-друге, ця земля мусить відображати той дух, ту історичну цінність, яка є в кожній людині, яка тут проживає. Щоб та культура, культура мислення, культура любові, культура самобутності людини, той позитив, енергетика наповнювали цей край. Цей позитив має бути – як джерело водне. Джерело починається високо в горах і поступово йде в море. І в морі та енергетика наповнює ціле море. Так само ця енергетика любові, енергетика тепла, добра має наповнювати нашу Україну. Тому що тільки так ми можемо творити майбутнє – майбутнє в любові, злагоді, мирі.
Іван Михайлович Зеленчук, кандидат фізико-математичних наук, який займається краєзнавством.
Іване Михайловичу, чому це раптом Ви, учень академіка Юхновського, фізик, вирішили займатися історією цього краю?
Так життя розпорядилося, що я потрапив у цей край. Думав, що буду жити тут три роки, але вийшло все життя. У 1975 року я потрапив у Криворівню, мій дід звідси родом, а я родом із села Зеленого, там, де уже кінець географії, де кордон з Румунією. Коли я прийшов на роботу, у мене вже був диплом. І була конференція, проводив Петро Петрович Кононенко у Верховині вперше, коли створили Інститут українознавства. А я як людина, яка цікавилася конференціями, пішов послухати, про що мова. До мене підійшов Кононенко і каже: “Ти би пішов до нас працювати в Інститут українознавства?”. Я кажу: “Вибачайте, я вам не підходжу, бо я кандидат фізико-математичних наук”. А він каже, що в нас буде такий блок, як природа цього краю. А ти фізик, подумай над цим. І таким чином я пішов туди на роботу в 1994 році і попрацював 22 роки.
За 22 роки я не шкодую, що я це зробив, бо таких фізиків, як я, в Україні, багато, а дослідників Гуцульщини небагато, не так легко досліджувати цей край, бо приїхати з Києва на тиждень-два-три – то людина лише ввійде в ситуацію. А ми досліджували цей край 22 роки стаціонарно, я казав, що це – лабораторія з дослідження Гуцульщини в контексті українознавства, яка була створена у Верховині.
Чому Франко, Грушевський, Гнатюк, Гнат Хоткевич, інші українські корифеї приїздили сюди жити влітку, поверталися щороку? Як Коцюбинський наприкінці життя вже їхав не кудись, а саме сюди? У чому цей феномен Гуцульщини і Криворівні? Якщо люди поверталися сюди знову і знову. Значить, були якісь інші причини?
Я схильний думати, що причиною цього був саме рельєф Криворівні. Якщо добре подивитися на цей край, то можна побачити, що тут лише гори. Тому Криворівня дістала назву рівня, бо є трошки рівного, але має форму підкови. Якщо досліджувати Криворівню, то тут у середньому на 5 градусів літо тепліше за рахунок того, що село має форму амфітеатру, це ніби половина великого стадіону, де проводяться олімпійські ігри. І ця половина стадіону повернула на південь. Тому тут і взимку, і влітку набагато тепліше і створюється враження, що ти зайшов у хату, яка створена горами.
Сім гір, всередині є частина рівнини, коли потрапляєте в Криворівню і бачите, що ніби зайшли у велику хату- гражду. Тут є і захисне – Громова захищає нас від холодних вітрів, гори створюють строго південні схили на цю сторону, а Черемош проходить підковою посередині. Тому тут місце зручне, дуже добре підсоння. Це – природня причина.
Але мені здається, що все-таки важливі люди, які тут були. На мою думку, першою людиною, з якої все почалося, був Андрій Бурачинський, який став священиком у Криворівні. Він був тут 40 років, його сім’я мала 12 дітей, в нього за зятя був ректор Львівського університету Яків Головацький. Яків Головацький у 1739 році прийшов досліджувати цей край, одружився на доньці священика Бурачинського. Історія знала таке продовження, що другий етап: внучка Бурачинського стала дружиною Володимира Гнатюка. А Володимир Гнатюк – це з тих трьох людей, які створили Наукове товариство імені Шевченка: Франко, Грушевський і Володимир Гнатюк.
Тому фундатором значною мірою Криворівні як українських Афін був усе-таки Андрій Бурачинський зі своєю дружиною. Коли тут створювалася церковно-приходська школа, то він був першим учителем. Було 132 дітей, вони стали дуже відомими людьми, частина з них емігрувала по світу і стала видатними особистостями. Після того був певний період, пов’язаний з Михайлом Драгомановим і Юрієм Федьковичем. Це період – до Івана Франка. Михайло Драгоманов зупинявся тут, він поставив собі за мету подивитися цю частину Чорногори, потім – Закарпатську частину.
І вже коли прийшов Іван Франко і сказав, що це – гуцульська столиця, то він фактично геніально сформулював те, що вже давно було, одним реченням. Тому потім пішов процес – ми називаємо період Франка. Я би хотів сказати, що Франко прийшов до видатних особистостей, Грушевський – також. Франко спочатку жив на Заріччю у Проця Мічука, який вважався одним із кращих лікарів місцевих, такий, що робив вироби з металу. А вироби – такі точні – рідко хто в нас робив. Після того він 6 років жив на цій стороні, у Василя Якібюка. Грушевський спочатку жив у Пилипа Зеленчука, це був війт села Криворівня і хата його була в самому центрі. Після того він купив землю і садибу у Владислава Чудановського. Гнатюк – зять Бурачинського, і він 17 літ тут жив, у тій самій хаті Михайла Мосейчука, жив і Михайло Коцюбинський. Бо я називаю Коцюбинського і Гнатюка духовними братами. І саме Коцюбинський, коли прийшов сюди і написав “Тіні забутих предків”, то світ почав про нас знати.
Але цей знаменитий вислів “Українські Афіни” належить Володимиру Гнатюку, і під Афінами розуміються не столиця Греції, а центр, де зібралася і література, і наука, і культура, і мистецтво. На той час на Криворівню випало велике щастя, що саме на той час було наукове товариство імені Шевченка у Львові – це своя академія наук, у люди, які були причетні до науки і мистецтва, тут були. І поява Лесі Українки – це вже аж рідкісний випадок, уявляєте, Леся Українка вперше побачила Франка у Криворівні. І вона прийшла лікуватися у Буркут, і казала, що якщо ця вода мені не допоможе, то вже не знаю, що мені допоможе. Далі – Хоткевич, який прийшов зі Слобожанщини сюди, він тут 6 років жив. Але жив у знаменитого газди – Петро Потяк. Тут дуже багато прізвищ є Потяк, і Потяки є великими господарями. Він жив там 6 років, не літ. І далі – молоде покоління, я їх назву так. Це Станіслав Вінценз та Петро Шекерик-Доників. Вони дивилися на Франка, Грушевського як на світил, бо різниця у віці була 30 років. Я вважаю, що все-таки природа і люди, які були тут, стали тією основою, що Криворівні пощастили і на природу, і на людей. Природа – від Бога, та й люди – також, бо також притягалися.
“Криворівня – літня культурна столиця України” триває, і ми говоритимемо ще з одним гостем – Марією Бурмакою. Маріє, дякую, що приїхала.
Дякую, що запросили, тому що з першої хвилини, коли я в’їжджала в цей регіон, моє серце почало сильніше стукати. Тому що хвилююче, бо такий фантастичний форум тут відбувається. Мені здається, це вперше.
Чим цей регіон – знаю, він для тебе не чужий – відрізняється від інших регіонів України для тебе?
Напевне, багато хто вам каже про красу Карпат, про унікальність культурного спадку, тому що це – фантастична музика, це Довбуш, це Франко, це – література, це Коцюбинський, “Тіні забутих предків” – це все розлито в повітрі. А я хочу сказати ще про особливий характер людей – гуцулів, які тут живуть. Тут люди не звикли до напівтонів, тобто якщо вони кажуть правду – то це правда, якщо вони люблять – то всім серцем. Тому гуцульський характер – дуже стриманий, сильний, мужній – можна відчути тут, але для цього треба сюди приїхати. Або треба приїхати і пробути тут багато днів, або побачити, як гуцули танцюють аркан – це десь у цьому танці гуцульський характер, якого не побачиш більше ніде. І ця музика, культура, вишивка, народні свята – це справді гірська культурна елітна столиця всієї України може бути.
Що сюди притягувало українську інтелігенцію – письменників, політиків, Грушевського, який тут 12 років жив у Франка? Чому вони їхали саме сюди? Коцюбинський до цього їздив відпочивати на Капрі або в Крим, а після цього – весь час приїздив у Криворівню.
Перш за все – клімат, особливе повітря гірське. Тут же, крім того, розріджене повітря, ми знаходимося зараз високо в горах, тому світліше думається. Мені здається, всі ці люди приїздили сюди за натхненням, приїздили за справжнім, тому що це те, що без напівтонів. Якщо хочеш справжніх почуттів. Почитайте про Довбуша, послухайте ці пісні, які живуть, це якщо любив – то любив. Справжні почуття – це тут. Для мене є багато причин, чому цей край особливий, є багато причин. Одна з них – я приїхала сюди зі своїми батьками, зайшли в будинок, де жив Франко, і мій тато сказав фразу, яку я пам’ятаю все життя. Він сказав, що багато, що змінилося, але Франко так же дивився у вікно і бачив ці гори. Ландшафти не міняються. Відчути те, що відчували корифеї української літератури, відчути, що відчував Параджанов, коли знімав “Тіні забутих предків”. Просто треба сюди приїхати.
Гнат Хоткевич, який тут був і створив гуцульський театр, як і ти, був з Харкова, зі Слобожанщини. Я знав твого покійного батька, знаю, що ти з батьками сюди приїжджала, вони були українською інтелігенцією в Харкові. Коли вони сюди вперше приїхали – це з тобою, чи були раніше?
Зі мною.
Яка була їхня реакція? І наскільки слобожанському серцю близька ця зовсім інша Україна. Чи навпаки, це просто дивує?
Слобожанському серцю близька Україна. Тут жив Гнат Хоткевич, він придумав свій стиль гри на бандурі, він був основоположником цього. Він написав про цей край багато. І мої батьки, і я вперше приїхали сюди після того, коли вже побачили і “Тіні забутих предків”, і прочитали “Камінний хрест”, і зачитувалися творами і Стефаника, і Франка, і Коцюбинського. Це все наповнилося тільки більшими фарбами. Тому що те, що ти собі уявляв, тут побачив у реальності. Справа в тому, що у гуцулів зараз так само весілля – на конях. Коли заходиш у церкву в Криворівню, приміром, на Різдво чи Великдень, а чоловіки і жінки тут заходять, як ми знаємо, з різних сторін, а жінки – в хустках, і коли всі схиляють голови, тобі здається, що ти перебуваєш у 18 столітті. Я пам’ятаю – це одне із найсильніших моїх вражень було. Зі Східної, Центральної України якщо ще хтось не був – обов’язково треба їхати сюди. Це тоді – відчуття повної України. Ми знаємо наші пісні, традиції, але щоб відчути повну культурну картину нашої Батьківщини, треба обов’язково приїхати і сюди, високо в гори.
В чому сила цієї гуцульської традиції? Чому вона збереглася досі? Вона насправді унікальна. По-друге – гуцулів не так і багато. Тут, у Верховинському районі, – 30 тисяч людей. Люди пережили складні час, були різні імперії. Чому це зберігається?
Сама природа, ландшафти. Ми їхали сюди зі Львова через Косів, і Микола, чоловік, який нас віз, казав: “Дивіться, які гори – спробуй тут людей завоювати”. Бо так і є, гори – це складно, це ландшафт неабиякий, тільки люди, які тут знають кожен сантиметр землі, відчувають себе тут удома, і свою землю вони не віддадуть. І клімат, який сприяє цьому характеру – це ж взагалі в комплексі. Тому гуцулів з їх характером, волелюбністю, внутрішнім сенсом завжди завоювати було не просто складно, а неможливо. Тому ми знаємо, наскільки тут волелюбні люди і вони себе – що їх небагато – не вважають. У розмовах, які я пам’ятаю, завжди починає йти мова про великий гуцульський народ.
Якби ти була одним з керівників держави і хотіла б допомогти людям, які тут живуть, що в першу чергу тут потрібно зробити?
Я би зробила, звичайно, дороги насамперед. Вони вже робляться, треба сказати, що ми їхали через Косів, раніше їхала через Яремче і Ворохту, там дорога, навіть у центрі, якщо їхати з Криворівні до Ворохти, з Криворівні до Верховини, то дорога, чесно сказати, не дуже. Це інфраструктура. І я би зробила все для того, щоб це стало туристичною меккою. Тому що я не так давно була в Канаді, там Банф, Джаспер, Калгарі – гірські масиви, куди вся Канада приїжджає, і це здається чимось фантастичним. Я би заманила якось сюди кіноіндустрію, бо тут – знімати і знімати, знімається, але треба більше.
Я би трохи допомогла тим людям, які цих туристів мали би прийняти, з організацією садиб, харчуванням, інфраструктурою. Про решту – люди знають. Я не можу забути, я перший раз приїхала у Верховину і була тут на Великдень. І оцей момент, коли ти приходиш о 4-5 годині до церкви, і всі зараз будуть святити паски, і в кожної родини є своє місце, куди вони стають вже десятиліттями, а потім спускаються жінки десь із гір. І в них пучки у фарбах, бо вони малювали писанки. І вони – з такими хустками, закрученими, і навіть я бачила – прядками волосся, як колись крутили гніздо. І ти розумієш, що ти просто частина історії. Ти такого не відчуєш більше ніде. Тому якщо хтось ще не був тут, то треба їхати мерщій, просто зараз сідайте в потяг і їдьте!
