Дністровський каньйон – унікальне місце, яке називають одним із семи чудес України. Ділять його між собою чотири області: лівий бік належить Тернопільській та Хмельницькій, а правий – Івано-Франківській та Чернівецькій. У нашій області ми їдемо на Тлумаччину, а точніше – на територію Олешанської громади.
Можна сміливо казати, що каньйон, то як інший вимір. Тут навіть клімат тепліший, а весна приходить на 2-3 тижні раніше. Флора і фауна – унікальні за замовчуванням. І їхати сюди варто вже заради одних лиш краєвидів. Щоб вхопити шматок того спокою та безмежності.
Але ж є ще печери, гроти, водоспади, сплави, переправи… Доведеться добряче порухатися, але воно того варте, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
“Думка” й дивовижні звірі
Перша наша зупинка – це околиці села Одаїв. Саме тут розташована доволі відома серед туристів печера – «Думка» або ж «Під Думкою».
Машину лишаємо біля крайньої хати – тут же стоїть інформаційний щит про печеру. Минаємо людські городи, далі заходимо в тінисту лісосмугу, а потім – на залитий сонцем луг. Вже тут рельєф дає зрозуміти, що це частина каньйону.
Кілька десятків метрів сонця і треба знову заходити в ліс. На жаль, маршрут до печери не промаркований. Зорієнтуватися можна хіба по протоптаній стежці, а поворот, наприклад, нам вказав синій дощовик, зав’язаний на гілці якоюсь доброю душею.
Дуже радимо йти туди у суху погоду. Ми, для прикладу, попали в короткий бездощовий просвіток. Тож в печеру ми спускалися, м’яко кажучи, трохи ковзаючи в болоті і хапаючись за гілки та коріння.
Але гід, який того дня погодився нас поводити цікавими локаціями каньйону, Володимир Матковський, заявив, що без спуску локація не зарахується.
Каньйон Дністра прикрашений такими білими скелями, які час від часу виринають на крутих берегах. І ці скелі є вапнякового походження – називаються травертин. В цьому травертині вода сформувала багато печер. «Під Думкою» – одна з них, – розказує він.
Щоб зайти в печеру, спочатку треба пройти під травертиновим мостом. А потім спуститися вниз — десь на метр.
Досвідчені спелеологи вважають печеру маленькою, оскільки довжина ходів – до 170 метрів.
Вона називається «Під Думкою» – тому, що тут хутір Думка і довго не заморочувалися, так і назвали, – посміхається Володимир. – Як і всі травертинові скелі, вона є досить нестійка, але за нашого життя точно ще не буде руйнуватися.
Ця печера була відома з давніх часів, тут знаходили сліди стоянок людей, починаючи від палеоліту до княжої доби. Зараз тут живуть кажани, але на жаль, ми їх вдома не застали.
Неподалік є ще одна печера, але вона вже вертикальна, туди спуск тільки зі спеціальним обладнанням і з гідом- інструктором. Там метрів 10 треба протиснутися в шпарину, а потім відкриваються зали, – дорогою назад розказує наш гід.
Він же спиняє машину біля однієї з сільських хат – через дивну скульптуру лева під парканом. Дуже нагадує сільський наїв. Гукаємо господаря і той пускає на подвір’я. Тут ще більше дивних тварин… з бетону. Чоловік каже, що то його син робить. От хобі в чоловіка.
Ще одна локація, яку точно не варто пропускати в цьому селі, – «Лавандовий каньйон». Чудесне видовище. Лавандові ряди, а за ними Дністер з крутими берегами – у всій своїй величі. І якщо добре придивитися, то можна навіть розгледіти череду корів, яка відмокає у річці.
Щодо цієї локації – то варто пам’ятати, що лаванда завершує цвітіння в середині липня.
Кашкетники, каньйон і кемп
Далі на нашому маршруті – село Делева. Такий собі кінець географії, де розпочинається найцікавіше. Якщо ви вже уявили собі щось бідне і закинуте, то все навпаки.
Делева – доволі велике село і виглядає дуже небідно. Хати, паркани, квіти, які аж виливаються на дорогу з кожного подвір’я, все говорить, що тут живуть ґазди.
Чим ще цікава Делева – тут також мешкає релігійна громада, яку в народі називають «кашкетниками». Вони живуть в кількох найближчих селах то цей і по той бік каньйону. Називають їх так, бо чоловіки носять кашкети. Жінки ж ходять у кольорових хустинах. Самі себе вони називають «віруючими».
Якщо ви уже в Делеві, то перед спуском до річки, обов’язково заїдьте глянути на тутешній костел – він знаходиться біля школи.
Історичні джерела кажуть, що збудований він у 1912 році, за найменшим (на 200 вірян) із трьох типових костельних проєктів львівського архітектора Тадеуша Обмінського.
У 50-роках минулого століття костел переобладнали на млин, поділивши на два поверхи. Було споруджено також дві прибудови.
З того, що ми застали – прибудову перед головним входом знесли, лишився фундамент. А от все млинарське обладнання всередині лишилося – і його можна порозглядати через незасклені вікна.
Спускаємося до річки, машину колихає на горбатій дорозі, пече полуденне сонце, внизу розкинувся Дністер.
Володимир Матковський вказує на білу пляму на протилежному березі, каже, що то грот самітника. Під час сплавів туристи спиняють поблизу і підійматися в печеру. Грот обліпили білі чаплі. А низько над Дністром летить чорний журавель – ну дуже червонокнижна птаха.
Локацію кемпу “Пристань Варяга” позначає синьо-жовтий прапор на вершечку верби. То сільські хлопці почепили на їхнє прохання, пояснює Володимир Матковський. Він у цьому кемпі – менеджер по роботі з клієнтами.
На березі біля води стоять два середньовічні човни.
Кемп називається «Пристань Варяга», а варяги зазвичай ходили на човнах. В тому числі і на Дністрі. «Середньовічна корабельня» зробила реконструкцію човнів, ми маємо з ними таку співпрацю, і ці човни – лодія і дракар – стоять в нас у кемпі. І на них можна сплавлятися Дністром.
Лодія, для прикладу, розрахована на 10 веслярів.
Вчитися особливо нічого не треба, – каже Матковський. – Просто треба розуміти, що веслування – то синхронна робота. Тобто, якщо ти веслуєш синхронно з командою – воно буде ефективно, ні – то ні, ще й можна весла поламати.
Зараз, коли вода висока, сплавлятися вниз по течії можна дуже далеко – за день на 30-40 кілометрів. А можна просто і тут на місці поплавати.
Звісно, Дністром можна робити сплави і на більш звичних сучасних плавзасобах – надувні рафти, пластмасові каяки, САП-дошка. В кемпі є все для сплавів.
Дністер, де каньйон, є спокійною рікою, – продовжує Володимир. – Сплави вважаються безпечними, але є і правила, яких варто дотримуватися – носити рятувальний жилет, не перехилятися надто сильно, не стрибати у воду без дозволу гіда, тому що тільки він знає, де глибина.
Крім організації сплавів, є тут можливість і проживання. Або на зелених терасах – в наметах (власних або ж орендованих в кемпі). Для оренди також є спальники, килимки. Або ж у кімнатах котеджу, які тут називають хоромами.
Також є кухня самообслуговування, де можна готувати їжу. Або, якщо це більша група, то можуть організувати харчування за домовленістю.
Дядько Йосип, грот, меандр
По той бік Дністра – вже у селі Стінка Тернопільської області, у скелі на березі є грот, який називають гротом відлюдника.
Володимир Матковський розказує, що під час сплавів туристи завжди там зупиняються і піднімаються до грота.
Нам же випала інша атракція, яку точно варто спробувати. Через Дністер нас перевозив дядько Йосип на своєму човні. Місцеві десятиліттями так перетинають ріку і цей маршрут – досі оптимальний.
«А якщо перевернемося?» – «А нащо про таке думати?», – спокійно відповідає дядько і м’яко опускає весло.
Вся переправа займає кілька хвилин. Вже на тому боці дядько радить не йти вздовж берега, а піднятися трохи вище – там непогана дорога.
Справді, до грота дійти доволі просто. Висота розташування грота над плесом ріки десь 15-20 метрів.
Це наполовину рукотворний комплекс, спочатку печеру вода вимила в травертиновій породі, – розказує Володимир. – А пізніше, вважається десь в часи Середньовіччя, люди, які шукали усамітнення, знаходили його в таких-от печерах. І доробляли їх, переробляли….
Цей грот ще називають печерним храмом. На другому ярусі вирубано штучне приміщення. У центрі східної стіни є вівтар зі знаком у вигляді свастики. На стінах зображені хрести та інші знаки.
Цікавими є водоспади обабіч гроту. Якщо піднятися над ним – то побачите одне джерело, яке далі розбивається на кілька, а вони вже переходять у водоспади. Піднятися туди варто хоча б, щоб напитися з того джерела.
Врешті остання для нас локація на цьому маршруті – урочище Данчиця. Знаходиться воно неподалік села Долина і є пам’яткою природи місцевого значення.
Свою назву урочище отримало начебто від слов’янської богині води – Дани. За легендою, колись на цій горі було святилище богині.
По рельєфу ви можете бачити такі специфічні пагорби. Вважається, що тут була фортеця Данчиця, якою опікувався пан Грушецький. І про неї є згадка 1671 року від німецького картографа, який мандрував в той час по східній Польщі.
На жаль, від неї не лишилося навіть руїн, швидше за все, вона була дерев’яна.
Але найцікавіше на цій горі – краєвид на Дністер. Саме тут можна побачити меандр річки у всій його величі.
Авторка: Женя Ступ’як
