Захисниця з позивним «Ксена», яка в 19 років стала кулеметницею в бригаді Чорних Запорожців, присвятила збірку своїх віршів загиблим героям.
Оксана Рубаняк родом з Верховинщини. Перед великою війною вступила до Прикарпатського національного університету, працювала в Івано-Франківську, і життєрадісній молодій дівчині здавалося, що в неї усе складається добре. Наполегливість і цілеспрямованість, притаманні їй з дитинства, допомагали долати труднощі, робити кар’єру та досягати поставленої мети, пише Правда.іф з посиланням на Укрінформ.
От лише перебігом війни на Донбасі Оксана цікавилась надто серйозно. Усе, що розповідав їй рідний дядько, який брав участь в антитерористичній операції, лише підтверджувало, що окупанти на цьому не зупиняться. Відтак повномасштабне вторгнення не застало дівчину зненацька. Вона одразу подалася до місцевої тероборони, а щойно почула про набір до 72-ї бригади імені Чорних Запорожців, зголосилася стати кулеметницею. Так у травні 2022 року почалась історія 19-річної захисниці з позивним «Ксена».
Я ПРИЙШЛА З ХЛОПЦЯМИ І БУДУ З НИМИ ДО КІНЦЯ
– Цей позивний придумав мені побратим «Берет», який загинув нещодавно, – пригадує Оксана Рубаняк.
Ми зустрічаємося з нею в Івано-Франківську, де захисниця проходить реабілітацію після поранення. На розмову Ксена погоджується швидко. Каже, звикла приймати рішення за принципом «вже і тепер».
– Ми тоді з хлопцями давали одне одному позивні. Мене питають: «Оксано, а ти який хочеш?» Я кажу, аби не смішний. Тоді запропонувала: «Може, Гуцулка Ксеня?» А вони мені: «Та ні, два слова – то довго…» Почали думати. Підходить «Берет», пропонує кілька варіантів, а потім каже: «Ксена». А я питаю: «Хто це така?» Я ж навіть фільму не бачила – коли він вийшов, мені було пару років від народження (американський телесеріал “Ксена: принцеса-воїн”(Xena: Warrior Princess), виходив у 1995-2001 рр. – ред.). Я й дотепер його не дивилася, і не хочу. Хлопці кажуть, іззовні я на неї не схожа, але внутрішньо, у характері, щось таки є, – пригадує Оксана Рубаняк перші дні в бригаді Чорних Запорожців.
Розповідає, що вона родом з села Грамотне на Верховинщині. У родині виховували двох дітей. Так вийшло, що брат Оксани з початком повномасштабної війни через сімейні обставини залишився за кордоном, а вона зі зброєю в руках стала на захист країни.
Насправді, аби потрапити до кулеметного взводу, Оксані Рубаняк довелось проявити неабияку впертість та наполегливість ще при розподілі на службу. Коли у штабі приймали документи франківців, Оксана подала свої останньою. На запитання кадровика, чи залишити її у штабі, чи направити в медичну частину, відповіла однозначно: «З хлопцями на фронт!»
– Це ж, кажуть, кулеметний взвод. А я за своє: «Я прийшла з хлопцями і буду з ними до кінця». Доки було злагодження, всі ще думали, що мене таки перетягнуть у штаб. Зі мною навіть замполіт провів жорстку розмову. Каже: «Напишемо на тебе наказ і залишимо у штабі примусово». А я йому: «Буде раз непослух, два непослух, три непослух. Можете мені навіть статтю пришити, але у штаб я не піду». Його це дуже дивувало, бо ж він від мене більший і ширший утричі, а я йому так відповідаю, – усміхається Оксана.
ПІСЛЯ БОЙОВИХ ЗАВДАНЬ… ЗДАВАЛА СЕСІЮ
Уперше під обстріли загарбників Оксана Рубаняк потрапила ще до того, як підписала контракт із ЗСУ. Тоді вона була з волонтерською місією у Боярці під Києвом. Каже, сховатися було ніде. Підвалів у будівлі, куди привезли допомогу, не було. На щастя, тоді вдалося виїхати без втрат та поранень.
Тому свій перший бій на фронті пригадує як історію, в якій «нічого особливого». «Молоді» йшли на позицію з військовими, які мали бойовий досвід. Вона слухала накази командира. Всі повернулись живими, і це головне.
– Чи був страх? Та звичайно. Він і дотепер є. Якщо людина каже, що не боїться на фронті, то в неї або є психологічні проблеми, або вона лукавить. Наскільки б ти не був досвідчений і обізнаний, все одно страх є. Наскільки б ти не був виснажений та втомлений, бажання жити завжди присутнє, – запевняє Ксена.
Як поверталася з позицій, доводилося здавати ще й сесію в університеті. Викладачі пішли їй назустріч і погодили індивідуальну форму навчання. Тому після бойового завдання брала ноутбук у діловода або ж просто зі свого телефона здавала іспити.
Лише через два місяці служби наважилася про все розповісти батькам.
– Поговорити з батьками – це означало знайти точку мобільного зв’язку, бо вони не користувались Інтернетом. Пам’ятаю, у касці та бронежилеті відходжу подалі від своїх хлопців, щоб їм не прилетіло. Дзвоню на свій страх та ризик. Старалася так підібрати час, щоб батьки не чули обстрілів. Говоримо, а тато питає, де я. Кажу, що на фронті. Він мені тоді зізнається, що вже хтось показав йому про мене інформацію звідси. Тоді тато мені: «Бережи себе, чекаємо вдома». Вони змушені були це прийняти, бо по-іншому не могло бути, – розповідає Ксена.
Дівчачих слабкостей на фронті вона собі не дозволяє. Там ніхто не бачив її сліз і не чув жодної скарги. Часом це навіть підбадьорювало хлопців у важкі дні. Бо кому ж буде зручно скиглити, якщо дівчина поряд мужньо зносить випробування? Хлопці знають, що Оксана може ще й насварити, якщо треба виборювати свою рівність.
– От усі думають – кулемет, а вона ж дівчинка, як вона його носить? Але його навіть хлопці не носять. Річ у тім, що він розбирається. Почнемо з того, що є різні кулемети. Ось «покемон» (модернізований кулемет Калашникова. – авт.). Він менший, і я можу стріляти з нього і стоячи, і з опори. Але переважно на позиції з нього стріляють з опори. То лише у фільмах можна побачити, як стріляють стоячи з «покемона». Реальність фронту інша. ДШК і “Браунінг”, а це наша основна зброя, розбираються. ДШК (кулемет великого калібру. – авт.) дуже легко переносити, бо він довгий. Хтось його бере за ручку, інший – біля ствола, і його легко нести. «Браунінг» – на тринозі. Вона виймається, важить біля 20 кг. Окремо є дуло та основна частина. На позиції ми попередньо заносимо кулемет. Я можу взяти або два короби, або дуло і короб, це однакова вага – близько 20 кг. Я це несу. Хлопці, якби могли, то в мене б забрали. Але навіть коли й хочуть, то це непросто. Пам’ятаю, в мене був 50-річний побратим. Він мені: «Оксано. Дай понесу. Тобі не можна. Ти ж дівчинка. Люблю тебе, бо ти мені як доня». А я у відповідь: «Поважаю вашу думку, але про неї не питала». Так, я не приймаю такої допомоги. До нас коли приходять мобілізовані, то вони одразу бачать місію допомагати мені щось нести. Інколи доводиться навіть кричати і вдаватися до ненормативної лексики. Тепер усі, хто зі мною служать, знають, що мені не можна допомагати. Так виборюється рівність. Якби я дозволила таку допомогу, мене б не сприймали за рівну, – вважає Ксена.
МЕНІ ТАК ДОБРЕ БУЛО УВІ СНІ
Вона стверджує, що їй на фронті не важко ні траншеї копати, ні кулемети носити. Найважче – пережити біль утрати.
– Коли ти чуєш по рації, що на сусідній позиції загинув твій побратим, відчуваєш і шок, і стрес. Розуміння того, що треба продовжувати стріляти і бути пильним, не відпускає. Але в голові одночасно крутиться: «Ну як помер? Не встигли реанімувати? Не довезли?» Оце найважче. А інше неважливе. Жива – то й добре, – з сумною посмішкою каже Оксана.
– Пам’ятаєш, як отримала останнє поранення?
– Це було під Вугледаром. Там обстрілювали щодня. Ми з побратимами заїхали на позиції 13 березня. Ми тоді з «Аресом» зловили осколки. Був прильот. Мені влучило у плече, спину і в голову. Йому – в руку і стегно. Я відчула лише сильний і пекучий біль у спині. Упала. Каску знесло. Хлопці одразу підбігли… Я чомусь думала, що в мене контузія. Міркувала, що прилетіло близько і ударна хвиля була сильною. Але потім у голові відчула тепло. Я сказала, що мені боляче. Запитала, що там, а мені кажуть : «Це просто п..да». Коли я це почула, злякалась. Мені легко протерли рану, обмотали голову. Ніхто не розумів, чи осколок потрапив у голову, чи ні. У мене помутнів зір. Пам’ятаю, один із побратимів мене обійняв, затискає голову, а сам так тремтить… Знервувався більше, ніж я. Потім приїхала евакуація. Я сказала, що можу йти самотужки, але через два кроки відключилась. До тями прийшла у машині. Почула: «Оксано, Оксано!» А я прокидатись не хотіла. Мені так добре було уві сні. Здавалося, що все це мені наснилося. Коли відкрила очі, перед собою вже нічого не бачила…
– Зір відновився?
– Так, на щастя. Це сталось вже у лікарні Франківська. А перед тим були ще стабілізаційний пункт, лікарня в Кураховому, де зашили голову і спину, а потім ще лікарні Дніпра, Львова, де мені витягли осколки.
– Всі вдалося вийняти з тіла?
– Один залишився у спині. Я дуже хочу його позбутись, але для цього потрібна спеціальна апаратура. Тут мені сказали, що його краще не чіпати, а у Львові запевнили, що можливість таки є. Наразі він загрози не становить.
На вихідних планую поїхати до батьків. Я не дозволяла їм приїжджати в лікарню. Навіщо їм бачити мене хворою, хвилюватись? Хочу берегти своїх батьків від таких ситуацій. Я скучила за ними. Сумую за бабусею, сестричками двоюрідними. Люблю їх дуже…
Яким бачу своє майбутнє? Не бачу його зовсім. Розумію, що моє життя може перерватись у будь-який момент. Тому зараз, у відпустці, стараюся жити по максимуму: не забороняти собі нічого, не зважати на думку інших, не ставити обмеження у зустрічах з друзями, у походах до театру, на концерти. Я розумію, що це може бути моя остання відпустка. Це не песимістичні речі й не депресія. Це – реальність… Я дуже скучила за своїми хлопцями. У мене був один брат, а тепер їх багато.
Чи маю симпатію на фронті? Ні. Це я теж собі не дозволяю. Ці хлопці – мої друзі, побратими, з якими я разом 24 на 7. Цю любов до них не можна порівняти ні з чим. Навіть із почуттями до коханого. Бо за цих людей я боюсь навіть більше, аніж за себе. Знаєте, був момент, коли я думала, що вже загину. І останнє, що було в голові: «Ну й нехай, але я хочу, щоб хлопці вийшли». Богу дякувати, ми всі троє залишились живими. Здається, за цей рік ми всі там стали старшими на 10 років, – каже Оксана.
ВІН БУВ НАЙКРАЩИМ І ЗАГИНУВ НАЙПЕРШИМ
– Поговорімо про твою книжку «Назустріч смерті», написану в окопах. Вона присвячена всім героям війни та зниклому безвісти Валентину Солтановському з позивним «Старий». Розкажи трішки про нього.
– Валентин – перша і єдина була втрата у нашому взводі на той час, коли я готувала збірку. Тепер у нас троє загиблих.
Валентин прийняв останній бій 28 липня в Зайцевому, під Бахмутом. Це була нульова лінія оборони. Тіло його не вдалося забрати з поля бою. Зараз ця територія знаходиться під окупацією…
Валентин був дуже відважним, мужнім і дуже скромним. Коли хлопці до мене підходили з компрометуючими питаннями про те, хто мені подобається у взводі, я казала: «Симпатій у мене немає. Але взірцем справжнього чоловіка бачу Валентина».
Він був одним з найкращих і загинув найпершим. У такий момент, коли ти бачиш людину о третій ночі, а о шостій ранку її більше немає, бо загинув… я захотіла увічнити його в історії. Це була болюча для нас утрата. Я присвятила цю збірку йому та всім загиблим бійцям, бо вони віддали за нас найдорожче – своє життя. Вони віддали увесь свій світ, щоб ми з вами жили.
– Знаю, збірка не отримала обласну премію імені Василя Стефаника. Ти дуже засмутилася?
– Ні… Минулого року мою збірку віршів «Орнаменти долі» навіть не прийняли до цього конкурсу і нічого не пояснили. Після цього я ще свято вірила у справедливість, тому подала знову свої вірші на цю премію. Збірка «Назустріч смерті» таки потрапила на конкурс, але мене одразу попередили, що журі вже розподілило переможців і я до їх числа не належу…
– Журі запропонувало створити окрему номінацію для твоєї збірки. Ти прийняла цю пропозицію?
– Ні. І справа тут навіть не в мені. Це образа для всіх, хто пише на війні. Виходить, ці люди не мають права подаватись на літературні премії, а лише на ті номінації, де розглядають твори про війну. Так, мої вірші не ідеальні. Так, я не письменниця, я – аматор. Але те, що звучало з вуст людей, які премії присвоюють десятиліттями, мене вразило… Я не підтримую таку систему, а вона хоче існувати, навіть після стількох втрат і смертей на війні.
– Кому б ти радила читати твої вірші? Для кого ця збірка?
– Зізнаюсь, я не думала, що стільки людей буде її читати. Я отримую листи. Ось недавно мені написала вчителька зі школи. Каже, вірші читають, розбирають, навіть плачуть. Спочатку я думала, що ця книга має бути для наступних поколінь і її читатимуть, коли нас уже не буде, але тепер розумію – вона для моїх сучасників. Завдяки моїм побратимам і людям, які зібрали кошти на видання, книга побачила світ. Вже продано більше 200 екземплярів. За кошти з продажу цієї книги ми хочемо придбати дрон з тепловізором.
Тепер я планую написати книгу для дітей. Переконана, що їм змалку треба розповідати історію. Так, це буде дітям про війну, з певними обмеженнями у віці. Тут уже буду радитися з психологом… Я вже хотіла взятися за цю книгу, але відклала, бо мені зараз важко. Я дізналась про загибель ще одного свого побратима і наче померла всередині.
Я нічого не відчуваю, жодних емоцій. Сподіваюся, це з часом мине. Єдине, що мене сьогодні турбує, то це доля петиції до Президента України щодо присвоєння звання Героя України загиблому заступнику командира нашого взводу Олегу Койляку. Ця людина була душею компанії, яка тримала кістяк нашого взводу. Він більшу частину свого життя присвятив обороні країни, завжди був поряд з нами на завданнях, мужній і сильний мій друг, який міг би ще жити…
Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото з архівів Оксани Рубаняк
