Куточками Прикарпаття. Нараївку війни не здолали

За 14 км від Галича між двома пагорбами є село, яке розділяє непримітна річка з такою ж назвою – Нараївка.

Раніше поселення йменувалось Гербортів (в архівах ще згадується як Гербутів і Гарбуртів) – від прізвища його першого власника, шляхтича Гербортовського, пише “Репортер”.

Цей рід згадується ще в Галицько-Волинському літописі під 1253 роком. Чеський воєвода німець Герборт жив у замку Фульштейн у Моравії. Під час одного з походів Данила Галицького на Моравію Герборт підкорився йому, чим уберіг свій замок від пограбування. Цілком ймовірно, що дідич Гербутова є однією з гілок розгалуженої династії, яка виводить свої корені від чесько-німецького вельможі.
А перша письмова згадка про село Гербутів датована 1375 роком – коли народився перший відомий нам власник села Яцько Гербуртовський. Після його смерті село успадкував син – Ян. Є відомості і з ХV століття. Так, у 1421 році власник Гербутова судився з католицьким архієпископом, що мав резиденцію в сусідніх Кукільниках, за право володіння рибними ставками. А 1437 році судився знову – з дідичем Кінашева щодо розподілу лісу…
Нині Нараївка поділяється на кілька частин. Починаючи від в’їзду – Перекавки, Середина, Другий Бік і Кінець. В центрі села стоїть дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці, побудована у 1925 році. До того часу тут стояла корчма. Потім, кажуть старожили, хотіли звести римо-католицький костел. Однак поляки жили в іншій частині села – за річкою, тому тодішній власник Корнелій Кшечунович наказав будувати храм там – на Другому Боці. Костел є і нині, але ще з радянських часів стоїть пусткою. Також у цьому куті у міжвоєнний час проходила колія, була станція. Нині про залізницю нагадує лише кам’яний міст.

До слова, поляки мешкали у Нараївці здавна. За Австрії їх тут було удвічі більше, ніж українців. Та під час Другої світової вони були змушені еміґрувати до Польщі. А в їхні оселі в’їхали українці з Лемківщини. Мешканка села Софія Гулич добре пам’ятає ті часи:

«Послідна польська сім’я – Покорних – ще перед війною орудувала млином, що стояв на ріці посередині села. Там вони і переховувалися під час війни. Та десь у 1943 році мусили тікати. Односельці їм навіть в тому допомагали, підвезли до Більшівців під поїзд порося та інші речі».

В центрі села, біля церкви зберігся металевий хрест з написом: «В честь 50-річчя панування найяснішого цісаря Франца-Йосифа І і скасування панщини. 1848 р». Біля основи стоїть фігура Богоматері з Дитям, а обабіч – скульптури ангелів. Хрест виготовив у Львові майстер Михайло Димета, а встановили його коштом місцевого осередку товариства «Просвіта» у 1898 році.

Читайте Мандруємо куточками Прикарпаття. Єзупіль, який раніше був – Чешибіси

Нараївка сильно постраждала під час Першої світової. Через село проходила лінія фронту, воно кілька разів ставало ареною бойових дій, півтора роки тут почергово стояли військові різних армій. «З дня 1 лютого над Нараївкою від Липиці Долішньої частини Саксонського полку вдерлися до російського становища і захопили 60 бранців та 1 машиновий карабін, – писала львівська газета «Діло». А через місяць ще згадка. – 3 березня 1917 року австрійській армії поблизу села вдалось захопити в полон 3 офіцера, 276 російських жовнірів та 7 машинових карабінів».
Село тоді вигоріло вщент, відбудовували його понад 10 років.
Серед місцевих досі збереглися жахливі перекази про військовий шпиталь, який розташувався на кладовищі під лісом, у старій церкві. Його ще називали трупарнею, бо з поранених виживало небагато. Посеред цвинтаря досі є могила австрійських вояків. На жаль, ні епітафії, ні імен, ні кількості – лише бетонний однораменний хрест.
У міжвоєнний час у селі ожили національні товариства: «Просвіта», «Січ», «Сокіл», «Луг» тощо. Нагальним питанням було будівництво хати-читальні «Просвіти», яке вдалось вирішити лише у 1937 році. До того читальні почергово працювали у приватних помешканнях. Гроші для цього збирали звідусіль, найчастіше це були членські внески, кошти, зібрані з концертів, імпрез, літературних вечорів.
Односельці й сьогодні з приємністю згадують народного просвітителя і громадського діяча, дяка Нараївки й Хохонева Йосифа Сікору (1892-1952). Кажуть, умів згуртувати людей та організувати будь-яке свято. До речі, нараївці досі добре згуртовані…
У часи вже Другої світової сюди заїхав німецький воєнний журналіст. Ось що він писав у 1941 році:

«Долина Нараївки простягається на багато кілометрів. Полилося тут у світову війну чимало німецької крові. У кожному селі в цій долині є один, а то й більше цвинтарів з німецькими гробами. Та все ж лише з допомогою тутешніх людей вдається дістатися до одного з кладовищ. До того цвинтаря не має ні дороги, ні стежки. Виявилося, що більшовицька «культура» заборонила селянам дбати про могили, що вони старанно робили до радянської окупації Галичини».

Сьогодні село вражає природою і колоритом народної архітектури. Усе ще є, село живе, незважаючи на жодні війни чи політичні катаклізми.