1 листопада 1918 у Львові розпочалося повстання, метою якого було встановлення української влади на західноукраїнських землях.
Внаслідок чого проголошено Західноукраїнську Народну Республіку, пише Правда.іф з посиланням на Бліц-Інфо.
“Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки”, – емоційно виголосив Дмитро Вітовський під час засідання Української Національної Ради та Військового Комітету увечері 31 жовтня.
На уламках Австро-Угорської імперії, що поразки у Першій світовій війні, поляки, чехи, словаки проголосили національні держави. Влада новопроголошеної Польщі заявила про включення Галичини до складу своєї держави. Зі згоди Антанти була створена Польська ліквідаційна комісія, яка мала б шляхом збройного виступу захопити владу у краї. Тим паче, що адміністративні посади у Східній Галичині займали поляки. Для реалізації цих планів на 1 листопада було заплановано приїзд комісії до Львова.
31 жовтня представники Української національної ради та Центрального військового комітету на чолі із сотником Дмитром Вітовським зібралися у львівському Народному домі для прийняття рішення. Вітовський переконав зібрання негайно, не чекаючи приїзду ліквідаційної комісії, перебрати владу в місті на себе.
Військовий комітет перейменовано в Українську генеральну команду, яка стала керівним центром повстання. Штаб розташовувався у Народному домі.
Повстання розпочалося о 4–й годині ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1400 вояків, зайняли ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк, летовище. Над ратушею і намісництвом підняли синьо-жовтий прапор.
Того ж дня Дмитро Вітовський відрапортував про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади.
Майже безкровно українська влада була встановлена в Станіславі, Коломиї, Снятині, Жовкві. В деяких містах це відбулося завдяки збройним виступам місцевих жителів.
Уже надвечір 1 листопада польські військові організації підняли повстання. Почалися вуличні бої. Попри утворення українського уряду та проголошення ЗУНР, збройне протистояння між Українськими Січовими Стрільцями та польськими вояками призвело до польсько-української війни.
Дмитро Вітовський народився 8 листопада 1887 у селі Медуха на Станіславівщині (нині – Івано-Франківщина).
Служив у австрійському війську. Вступив на правничий факультет Львівського університету, брав участь в акціях за викладання українською мовою. Як наслідок – судовий процес, виключення з університету, в’язниця. Повернувшись на волю, завершив навчання в Кракові.
Від початку Першої світової війни очолив перший курінь Українських січових стрільців. 1915-го за бій на горі Маківці нагороджений медаллю “За хоробрість”. Після поранення переведений на Волинь. Долучився до відкриття українських шкіл.
«Дмитро Вітовський був чоловік наскрізь ідейний, запальний. Вже з тону його бесіди можна було пізнати людину, яка про себе мало думає, лише підпорядковує свої думки, амбіції та особисті інтереси якійсь вищій ідеї», – писав командувач Української галицької армії Мирон Тарнавський.
У квітні 1918 року Українські січові стрільці разом із австрійськими військами прибули до Олександрівська (нині – Запоріжжя). Завдяки їм у місті з’явилися перші українські школи та газета “Січ”. Очолив Центральний військовий комітет у Львові, організатор і керівник Листопадового зриву, Перший командир Галицької армії, Державний секретар військових справ ЗУНР. Головною метою життя бачив творення національної армії.
Навесні 1919-го відряджений на мирну конференцію в Парижі. У серпні, повертаючись в Україну, загинув в авіакатастрофі під Ратибором (Сілезія). Перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові.
