Людина завжди прагне більшого. У гонитві за новими горизонтами і більшими можливостями нерідко їде в більші міста, або й подається за кордон. Є й такі, хто готовий проміняти інші краї на наш любий Франківськ.

Людина завжди прагне більшого. У гонитві за новими горизонтами і більшими можливостями нерідко їде в більші міста, або й подається за кордон. Є й такі, хто готовий проміняти інші краї на наш любий Франківськ.
«Репортер» розпитав тих, хто переїхав до міста, – що вони тут шукали і чи знайшли.

Франківська половинка

Сергію Лиховиді – 27 років. Нині він працює ведучим подій. Родом із міста Олександ­рії Кіровоградської області. У Франківську живе вже 10 років.
Каже, звідси його тато і вся родина. Тож, коли вступав до університету, одним з варіантів був саме Івано-Франківськ. Зваживши усі «за» і «проти», відкинув варіант переїзду до Києва та Харкова та успішно перебрався до Франківська, вступивши до національного технічного університету нафти і газу.

«Прийняли мене тут чудово, одразу відчув себе «у своїй тарілці», адже мова, менталітет, звичаї – все це мені було дуже близьке й цікаве, – розповідає Сергій. – Люди здалися значно привітнішими і відкритішими, тому адаптація пройшла легко. А залишився я тут з двох причин. Перша – це те, що мені дійсно подобається Франківськ, його зручність, затишність і комфорт. Ну, а друга – одразу після закінчення університету я зустрів тут свою другу половинку, корінну франківчанку».

Зізнається, що наспраді сумує лише за мамою, яка залишилася в Олександрії. Відтак намагається якомога частіше її навідувати, та й мама приїздить у гості кілька разів на рік. У перспективі планує допомогти мамі переїхати жити до Івано-Франківська. Каже, їй тут теж дуже подобається.

Місто для дітей

Настя і Слава Соляник – кияни. Переїхали до Франківська 3,5 рока тому, коли у них народився син. Настя розповідає, що причин було кілька, та все переважили теплота міста, зручність для дитини і лояльність до сім’ї.

«Тут люди народжують дітей і працюють, а в Києві люди працюють – і крапка. У кращому випадку народжують дітей, в гіршому – заводять собаку чи кота, – каже Настя. – А Франківськ наповнений особливою енергетикою, тут я відпочиваю. Тут можна будь-коли піти на річку, завжди видно небо. Тут більше дерев і трави, можна швидко дістатися до парку чи річки. У нас нетипова ситуація – бабусі живуть в Києві, а ми – у Франківську. В Києві ми живемо на околиці, поряд лісок, в якому можна погуляти, та якщо жити у цент­рі, такої змоги немає».

Додає, ще одна перевага Франківська – близькість гір. І навіть перший місяць Настя і Слава Соляник разом з сином жили в Яблуниці.
Розповідає, що звикати до нового оточення не довелося, бо власники мережі «23 ресторани» Юрко Филюк, Саша та Аліна Токмиленки – давні друзі Насті. Тож вони й допомогли їй швидко призвичаїтися: «Вони були гарантією, що місто класне і навколо них почало будуватися моє середовище. Юра підключав мене до цікавих подій і проектів, і це закохувало мене в місто, я відчувала себе тут нечужою».
У столиці Настя Соляник працювала маркетологом, очолювала комунікації в бізнесі. Тож дуже швидко сходиться з людьми, а у Франківську їй це дається навіть легше.

«Для мене переїзд в інше місто чи країну – не проблема. Як швидко знаходжу друзів. У кав’ярні «Говорить Івано-Франківськ» бариста і його дівчина – мої друзі. Жінка, яка миє там посуд, ледь не стала моєю нянею. Я щодня знайомлюся тут з цікавими людьми, – говорить Настя Соляник. – Ще до того, як ми переїхали, я мала намір відкрити «Мануфактуру» в Києві, тому якийсь час працювала тут офіціанткою. Але потім повернулася до Києва, розлучилася з чоловіком, поїхала в Азію на півроку. А за два роки переїхали сюди з моїм теперішнім чоловіком і з малим».

Додає, що сьогодні вони думають про переїзд до Києва, але поки їх стримує комфорт дитини у Франківську. Зокрема садок, в якому сину цікаво й радісно.

Милий і динамічний

Анна Андрієвська – теж киянка. Працювала фотографом в «Українській правді». Переїхала в 2008 році у зв’язку з народженням дитини і зміною робочих локацій у тодішнього чоловіка. Нині виховує двох дітей, працює в «Bukvica».
Розповідає, що в свій час довелося багато переїжджати, тож наразі з полегшенням осіла у Франківську. До того потрохи жила у Яблуниці, Яремче та… США.

«Більшу частину життя провела в Києві. Як такого плану переїхати жити до Франківська у нас не було. Певний час жили в горах, – розповідає Анна Андрієвська. – З Яремче так і не подружились – я сумувала і за роботою, і за друзями, за усім, що мала в Києві. Хотілось переїхати назад до міста. Франківськ, як найближчий до гір, став таким собі компромісним варіантом.
Тут вже з’явилися нові друзі, робота, діти пішли до школи, а столиця тим часом віддалилась у свідомості, з роками встигла відвик­нути остаточно.
Так і залишились. Франківськ милий. А ще притягують зміни, оновлення, які тут постійно відбуваються завдяки багатьом активним містянам. Поки що звідси нікуди не хочеться, хіба подорожувати».