У його майстерні немає фабричного шуму, конвеєра чи однакових виробів, складених рядами на полицях. Тут пахне товстою шкірою, металом і деревом.

На столі лежать латунні пряжки, старі інструменти для тиснення, кольорові смужки шкіри й фотографії давніх гуцулів, з яких колись і почалося його багаторічне дослідження традиційного ремесла, пише Місто.

Юрій Порох із Косова — один із небагатьох майстрів в Україні, хто сьогодні відтворює справжні гуцульські череси за старими технологіями. Не стилізовані «етно-пояси» для туристичних крамниць, а саме ті череси, які колись носили гуцули в Карпатах — широкі, важкі, оздоблені кольоровим плетінням, металом і тисненням.

І що найважливіше — більшість технологій він буквально відновлював по шматках.

Через музейні зразки, старі світлини, архівні фото й власні експерименти.

Бо людей, які колись знали це ремесло досконало, вже майже не залишилося.

«Майстрів, які виготовляли справжні гуцульські череси, вже немає в живих. Якось так вийшло, що я, можна сказати, чи не єдиний майстер в Україні, який відновлює саме таку технологію».


Юрій каже це спокійно, без пафосу. Але в цій фразі — ціла історія ремесла, яке фактично опинилося на межі зникнення.

Сьогодні більшість поясів «у гуцульському стилі» — це сучасні стилізації. Натомість череси Юрія створюються майже так само, як й понад сто років тому.

Тут усе вручну: від плетіння шкіри до виготовлення металевого оздоблення.

«Доводилося самому доходити до багатьох речей. У книжках цього нема. Є загальні поняття, але як саме робили такі орнаменти чи плетіння — цього ніхто не описував».

Сьогодні Юрій працює у Косівському державному інституті декоративного мистецтва — завідувачем комп’ютерної лабораторії. Але після роботи починається інша частина його життя — майстерня, де народжуються речі, на які інколи йдуть місяці роботи.

Від студентських спроб — до ремесла, яке довелося відновлювати самому

Любов до роботи зі шкірою почалася ще під час навчання.

Юрій закінчив відділення художньої обробки шкіри у Косові. Каже, тоді студентам показували старі роботи й музейні експонати, але повторити щось подібне було майже нереально.

Не вистачало досвіду, знань матеріалу й розуміння технології.

«Коли вчився, нам показували старі зразки, але тоді ще не було розуміння, як це все робиться. Це вже приходить з роками».

Перше замовлення на черес він отримав понад десять років тому.

«Людина просто запитала: “Чи можете зробити черес?” Я кажу: “Ніколи не робив, але давайте спробую”».

Із цього «спробую» почалося ремесло, яке сьогодні знають далеко за межами Прикарпаття.

«Це не нитки й не фарба». Як створюються гуцульські череси

Коли бачиш роботи Юрія зблизька, найбільше вражає кольорове плетіння.

На перший погляд здається, ніби це вишивка або розпис. Насправді ж кожен елемент — це тонка смужка шкіри, вручну вплетена в основу.

«Люди думають, що це нитки чи розмальовка. Але це шкіра по шкірі плететься».


Для роботи використовують товсту шкіру — від трьох до чотирьох міліметрів. Додають латунні або срібні пряжки, декоративні накладки, тиснення.

Увесь металевий декор для вузьких гуцульських пасків — букурійок — Юрій виготовляє вручну.

«Це не Китай і не Туреччина. Я сам роблю весь металевий декор».

Окрема складність — сама технологія плетіння.

Традиційно отвори для шкіряних смужок робили не пробійником, а спеціальним долотом.

«Робиться не отвір, а проріз. І саме в цьому найбільша складність».

Кожен черес — це десятки годин ручної роботи, сотні дрібних деталей і постійний пошук нових рішень.

«Якщо зупинитися — почнеш робити просто однакові речі. А мені це не цікаво».

Череси для Kalush Orchestra, які побачив увесь світ

Окремий момент у роботі майстра — співпраця з Kalush Orchestra перед їхньою участю у Євробачення 2022.

Саме Юрій створював черес для гурту. Каже, спочатку навіть не знав, для кого саме робить замовлення.

«На мене вийшла одна постійна клієнтка й попросила зробити черес у дуже короткі терміни. Тоді ще не було конкретики — кому саме він потрібен».

На роботу дали лише кілька тижнів.

«То були ночі без сну. Це дуже трудоємка робота. Фізично важка».

Майстер згадує: тоді доводилося буквально жити в майстерні. Різати шкіру, вручну плести орнаменти, встановлювати метал, працювати до ночі, аби все встигнути вчасно. А вже потім він випадково побачив фотографії з репетицій.

Черес із Косова — на сцені, яку дивляться мільйони людей у всьому світі.

«Потім мені написали: “Косівські майстри — це сила”».

Після виступу гурту інтерес до чересів помітно зріс. Але сам Юрій каже: найцінніше було навіть не це.

«Для мене головне — що люди побачили: ремесло живе. Воно не зникло».

І справді — поки на великих сценах світу звучала українська музика, поруч із сучасними образами там був і шматок старої Гуцульщини.

Річ, яку колись носили гуцули в Карпатах.

Річ, яку майже ніхто вже не вмів робити.

Річ, яка колись тримала хребет гуцулам.

Сьогодні черес багатьом здається декоративним аксесуаром. Але колись його створювали зовсім для іншого.

«Черес у першу чергу придуманий для підтримки хребта».

Гуцули працювали в горах, носили дерево, каміння, важкі речі. Широкий шкіряний пояс допомагав тримати спину й захищав поперек.

А вже згодом череси стали показником статусу.

Чим більше металу, тиснення й кольорового плетіння — тим заможнішою вважалася людина.

«Чим ширший і більш оздоблений пояс — тим вищий статус мав його власник».


«У мене немає двох однакових робіт»

Його роботи сьогодні замовляють зі Швеції, Франції, США, Австрії. Серед клієнтів — музиканти, колекціонери, військові. Але сам майстер усміхається: для себе черес він так і не зробив.

«Для себе завжди найдовше».

Каже, після роботи в інституті часу майже не залишається. Тому власні речі створюються роками — по кілька годин вечорами, між замовленнями й роботою.

«Якщо подивитися всі мої роботи — немає двох однакових».


І це, мабуть, найточніше пояснює його підхід. Бо кожен черес тут — не просто виріб. Це місяці ручної роботи, пошуків, помилок і бажання не дати старому ремеслу зникнути остаточно.

Колись гуцульські череси передавали від батька до сина й носили десятиліттями. Сьогодні їх знову створюють у Косові — вручну, повільно, майже так само, як сто років тому.

І поки вечорами в маленькій майстерні пахне шкірою, дзвенить метал і хтось вручну вплітає кольорові смужки в черес, старе гуцульське ремесло все ще живе.

Не в музеї.

А тут — у руках майстра, який фактично сам тримає цілу традицію від забуття.