Важать гуцульські сани не більше 150 кілограм, кататися на них вельми полюбляють відпочивальнки, особливо діти.
Олег Пилип’юк із гуцульського села Білоберізка, що у Верховинському районі на Прикарпатті, робить традиційні карпатські сани без жодного цвяха.
Про таємниці давнього ремесла майстер розповів журналістці ПІК.
«У моїй родині ніхто не різьбив і не столярував. Мій дідусь був їздовим, батько — лісівник, мама — медик. Я за фахом також лісівник, майстер лісового господарства, навчався на Чернівеччині, закінчив технікум (нині коледж) у Сторожинці. Різьбити почав давно, дуже хотів цьому навчитися”, – каже пан Олег.
І щиро додає:
“Але деякі різьбярі настільки ревно оберігають таємниці своєї майстерності, що не дуже хотіли мені допомагати. Та на щастя, я знайшов людей, які мені допомагали, пояснювали як працювати з деревом. Від 2006 року я займаюся різьбою професійно».
Сани Олег Пилип’юк (на фото) почав робити самотужки. Якось до нього звернувся один чоловік та попросив допомогти змайструвати сани-залубиці, в яких возять людей. Як їх робити, різьбяр не знав, і тому купив старі сани для перевезення сіна, розібрав та почав ретельно вивчати їх особливості, деталі та кріплення.
Талановитому майстрові вдалося не лише наново скласти сани, але й удосконалити їх так, аби ними можна було перевозити людей. Так чоловік опановував новий вид роботи.
За словами майстра, найголовніше в санах — це корси (нижня частина, полоззя, якими, власне вони і їдуть по снігу). Вони повинні бути вигнутими. І добре, якщо таким вигнутим є дерево. Його шукають на крутих карпатських схилах, де мало сонця, і дерева, аби пристосуватися та вхопитися корінням за землю, ростуть з вигином.
Щоправда, ці вигини не завжди можна побачити. Аби зрозуміти, чи дерево з вигином, треба його підкопувати. Зрубане вигнуте дерево складають на спеціальні перекладини, скручують міцним дротом і залишають сохнути на 2-3 роки. Роблять сани з ясеня або ильма (так карпатські горяни називають в’яз).
На корси, що є основою саней, наче деталі конструктора Олег Пилип’юк накладає інші частини кінного транспорту. Це каркас, який виготовляє зі смереки або липи. На каркас кладе дно та боковинки. Останні є знімними. Їх можна розмальовувати чи вирізьблювати різні візерунки.
До речі, традиційні гуцульські сани зроблені без жодного цвяха.
«Усі частини треба так припасувати, аби сани могли повертатися, як добротна спортивна машина», — мовить з усмішкою майстер.
Розміри кінного зимового транспорту залежать від того, на скільки коней вони розраховані: на одного, двох чи навіть дві пари (4). Чим більше коней буде упряжено, тим ширшими та довшими будуть сани.
Важать гуцульські сани не більше 150 кілограм, коштують від 2,5 до 10 тисяч гривень. Ціна залежить від складності роботи. На змайстрованих власноруч санях, Олег Пилип’юк катає туристів. У чоловіка є відпочинкова садиба, де однією з розваг для відпочивальників є їзда на санях та верхи на конях.
Злата Леміш
