Поки в Києві та обласних центрах тривали дискусії, чи встановлювати в середмістях святкові ялинки, в українських селах розгортається не менш драматична суперечка: “Чи влаштовувати в громадах маланкування”.
Вона не така видима і голосна – місцеві сільські голови, обласні та районні чиновники намагаються уникнути дискусій про це мовчки.
Проте, давнє ритуальне дійство, яке щороку відбувається в селах Прикарпаття, Буковини та Галичини на різдвяні свята – феномен вразливий. Варто одного року поставити його на паузу і він може зникнути назавжди, вважає журналістка, фотографка та дослідниця старовини Ірина Пустиннікова. Спеціально для УП.Життя Ірина підготувала репортаж про те, чи є шанс на життя у найбільших маланок України і яке значення вони мають для громад регіону.
***7 січня цього року я зафіксувала, що зі списку живих ритуалів вже викреслено різдвяних “турків” у Котелевому та Черленівці, що в Чернівецькій області. Не зібралися, не вдягнули костюми, не пішли – був звичай, яскравий, древній і нема, пише УП .
Зараз під загрозою опинились найзнаменитіші маланкування Буковини.
“Ніхто ще і не починав готуватися до маланки”, – зітхає Григорій (ім’я змінено) з селища Красноїльськ неподалік румунського кордону в Чернівецькій області.
“Ніяких підготовок нема. Навіть невідомо, хто буде комендантами. Селищна рада мовчить і ніяк з нами не комунікує. Ніхто не каже, що точно все відмінили, але і що маланка буде, теж не кажуть. Ми в такій ситуації, що все вирішити має керівництво селища разом з органами обласної адміністрації. Навіть не знаю, що буде в кінці. У моєму куті більшість неодружених молодих чоловіків роками на заробітках за кордоном. Маланкуватимуть, якщо дозволять, хіба школярі. Можливо, зібрані кошти підуть на ЗСУ. Та чи дозволять?” І подумавши, додає: “Як і дозволять, масштабним це вже не буде”.
Ножиці Мойри
Я розмовляю з Григорієм 15 грудня 2022 року. До Маланки, яка у Красноїльську є наймасовішою у всій країні, лишається менше місяця. Григорій не дарма згадав про комендантів: бути ними – велика честь, але й велика відповідальність. П’ять кутів чималого селища мають кожен власну маланку.
За порядком у кожній слідкують по два коменданти. Вони ж організовують місця для перепочинку та обіду, збирають кошти у господарів, на обістях котрих маланка співає. Всі оті численні тазики олів’є, десятки кілограмів печива й тонну неймовірно смачних, на румунський манер дрібних голубців, які потім за добу маланкування з’їдають перебрані під час пауз в ритуалі, має приготувати родина коменданта. На це потрібні гроші та час. Але хто буде комендантом – все ще невідомо.
Слова Григорія підтверджує і Світлана Ніколіна, власниця турфірми “Хоч куди” з Рівного. У неї був анонсований тур на найбільші Маланки України на 13-14 січня 2023 року.
“Заброньовані готелі та автобус. Привезти туристів на найкрасивіший з живих ритуалів Буковини – і не побачити нічого? Ризик”, – каже жінка.
Пані Світлана на початку грудня дзвонила селищному голові Красноїльська, Степану Драгуну. Той сказав, що поки чекає на “добро” від обласного керівництва. Чи буде Маланка, чи ні – залежить від цього. Після того слухавку вже не піднімав.
Так у руках анонімного чиновника з області опиняються ножиці давньогрецької богині людської долі Мойри, якими вона перерізала нитку життя. Ніколи ще язичницькі звичаї віком у сотні років не були такими беззахистними і такими залежними від невідомого можновладця.
Вбивче “не на часі”
…В Україні ритуали гинули і до війни. Тихо, без прощальних сурм та трембіт. Адже навіщо заморочуватись прадідівським звичаєм, вивченням пісень і складними костюмами, коли в тебе в кишені головне джерело серотоніну – смартфон.
Війна може пришвидшити відмирання традиції. Бо Маланка – це ж часто з оркестром. Це яскраві костюми, ритуальні пісні, вся ота юнацька енергія. У війну можна з оркестром? А в костюмах і масках?
Так, є архівні фотографії маланкування на Буковині у першу світову. Тоді ритуал проводили. І в Другу світову теж.
У радянський час на маланкарів влаштовували комсомольські облави, але кого це б зупинило? Маланка йшла, маланка жила. Ковід похитнув її дещо, але не вбив. Сьогоднішня війна ж може добити.
У спробах поспілкуватися з селищною владою я дзвонила у Красноїльську ОТГ, писала їм на електронну адресу. Мовчанка у відповідь.
Років 15 тому у красноїльській Маланці брало участь до тисячі дітей, юнаків та чоловіків. Зараз – вже кілька сотень. Це все ще дуже багато – бо і селище велике. У менших селах ситуація гірша.
“Я ще маланкував, і мої сини теж“, – розказує на початку грудня 50-річний мешканець села Берестя. – “А останні років 6-8 вже все, нема Маланки. Це ж треба готуватися, оркестр замовляти. Молодь вже не хоче того робити”.
Подібне мені розказували старожили і про Жилинці у тому ж регіоні:
“Знали б ви, як наша маланка плясала! Ні, ну десь, може, і танцюють, а у нас Маланка не танцювала, а плясала! Земля здригалася! Та вже давно не ходить”.
“Турки повпивалися і ходити не хочуть”
Щороку на Різдво 7 січня у селах Котелеве та Черленівка колишнього Новоселицького району Чернівецької області (зараз це Чернівецький район) на вулиці виходили розцяцьковані “турки” – герої місцевого обряду.
Костюми у них – страждання для естетів. Це стара, ще радянських часів, військова уніформа. Тільки завішана такою кількістю намиста, стрічок, штучних квітів та новорічного дощика, що не відразу й впізнаєш її.
В Котелевому у хлопців була висока кокарда з ядучо-яскравих квітів на військовому кашкеті. У Черленівці на кожному – еполети з сяючого дощику.
На Різдво “турки” ходили Котелевим з віншуваннями-уратурами. У цих же костюмах виходили і на маланку, тільки вже у супроводі чоловіка у важкенному костюмі коня. Конячий каркас, прикрашений стрічками та святковими написами, важить кілька десятків кілограмів. Треба мати неабияку силу, аби спромогтися на багатогодинні танці у такому вбранні.
Під час віншувань 7 січня юнаки відтворювали сцену мобілізації до турецького війська. І Черленівка, і Котелеве населені переважно етнічними молдаванами. Буковина з початку XVI ст. і аж до кінця XVIII ст. була під владою Османської імперії. Саме тому перебраних у селах й називають “турками”.
Плачуть-голосять старі Дід і Баба, нахилила голову Наречена, сумні Воїни стоять з мечами над Новобранцем, котрий йде на війну. Яскраві костюми дещо нівелювали драматизм події, однак що поробиш: учасникам ритуалу подобалася саме така оздоба.
Побачити “турків” на сільких вулицях, а не на районному фестивалі зимових звичаїв у Новоселиці я відправилася 7 січня 2022 року. Залиті сонцем вулиці були наповнені народом: люди визирали з хвірток, стояли біля своїх осель, чогось чекали, когось виглядали. Зрозуміло, кого: “турків”! Чекала й я. Довго. Люди почали розходитися. Зайшла запитати у сусідній магазин, що ж коїться.
“Турки повпивалися і ходити не хочуть” – ножем по серцю. Мінус ритуал в і так не дуже багатій етнографічній скарбничці живих обрядів країни. Що робити, поїхали у сусідню Черленівку, може, там “турки” будуть? Там був святковий концерт, зі сценою і прикрашеною ялинкою біля клубу. “Турків” там теж вже не було.
Та гриміли трубами та барабанами Бояни: у чималому селі, що на кілометри простяглося попри трасу Н03, все ще тримаються автентичних звичаїв. І костюми тут — не радянські кителі, а вишиванки та шкіряні постоли; і у кожен двір голосна ватага заходить – під свист Челядників, почту Воїна; і з незаміжніми дівчатами обов’язково перетанцьовують; і побачити перебраних збирається щороку велетенський натовп, і музикантів для дійства аж у Кам’янці-Подільському замовляють.
Боянам поки щастить: ритуал у них живий і дозволів від сільради не потребує. Чи щаститиме й іншим селам?
