Наталія Тарабалка дуже хотіла, аби її син пов’язав своє життя з музикою. Але він змалку мріяв літати. Степан Тарабалка не просто здійснив свою мрію, він став одним з найвідоміших вартових українського неба, символом легендарної авіабригади «Привид Києва».
На другий день після початку вторгнення Наталія вирішила залишити Португалію, де прожила сім років, та повернутися до України. Хотіла бути ближче до сина-захисника. Степан загинув у повітряному бою з окупантами 13 березня 2022 року. Переживаючи втрату, Наталія почала волонтерити ще активніше. А гроші з державної компенсації вирішила спрямувати на створення унікального відновлювально-оздоровчого центру для українських бійців: окрім лікарів та реабілітологів, тут будуть і рибалка, і власний город, і навіть маленька ферма.
Центр «Тепло крилатої душі» розташувався у будівлі покинутої лікарні у селі Ценява, що на Івано-Франківщині. Ремонтувати та облаштовували кабінети Наталії допомагають односельці та благодійники. Наразі для відвідувачів уже працює масажний кабінет, тренажерний зал, кімната ароматерапії та мінікав’ярня.
Про вірші Шевченка з португальським акцентом, власну реабілітацію після втрати сина, волонтерів-психіатрів та навіщо реабілітаційному центру музичні інструменти, Наталія розповіла ШоТам, передає Правда.іф.
Я не могла не повернутися
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з родиною були за кордоном. І одразу на наступний день я ухвалила рішення повертатися в Україну. 24 лютого – це був четвер, а вже у п’ятницю я купувала квитки.
Сім років я жила та працювала у Португалії. Прибирання, теплиці, кондитерські цехи. Робота непроста, але я звикла та й ніколи не боялася роботи. За ці роки з’явилися тут і добрі знайомі, і друзі. Зі мною був чоловік, донька з родиною. Але я не могла не поїхати. Відчувала себе ніби зрадницею. Хотіла бути ближче до сина, хоч він і не був удома. Степан з побратимами обороняв українське небо.
Я одразу їхала не з порожніми руками. Люди за кордоном дуже швидко зорганізувалися, зібрали кошти та всіляку допомогу – цілий бус. До речі, поверталася я не сама, зі мною їхали також кілька наших хлопців, аби допомогти у захисті країни. Прямо на кордоні я познайомилася з дівчиною, яка уже мала військову амуніцію, бронежилет і тепловізор, вона зі мною все це передала в Україну.
Уже в Україні я зрозуміла, що назад не повернусь. А коли загинув Степан, вирішила, що буду не просто існувати, а жити і творити те, про що ми з сином мріяли. Ми з ним не раз обговорювали, чому українці їдуть за кордон, і як важливо, аби люди почувалися добре і безпечно у своїй країні.
Коли я перебувала за кордоном, мене вражало, що українці гуртувалися у кожній країні, в кожному місті, де мені довелося побувати. Це могло бути зовсім скромне невеличке місце, кімнатка, але люди там збиралися і вшановували свої традиції, відтворювали рідне.
Я думала: чому така сильна, квітуча нація не може жити добре на власній землі? А коли я чула, як діти, які народилися вже у Португалії, читали вірші Шевченка з акцентом, мене просто душили сльози.
Бути мамою легенди
Степан і його побратими, які з перших днів вторгнення не розгубилися, не злякалися і стали до оборони, розуміли ціну своєї сміливості – що, можливо, вони летять в один бік. Коли це сталося з сином, його побратими часто повторювали мені: ви маєте не оплакувати вибір сина, а навчитися гордитися ним. І я вчусь. Складно, важко, боляче. Ми всі зараз маємо творити ту націю, яка гідна своїх героїв.
Степана називали й досі називають «Привидом Києва». Знаєте, це один із небагатьох моментів, які ми з ним встигли поговорити, бо він оберігав мене і не розповідав багато про свою службу – де та що саме робить. Він мені пояснював, що це був створений такий збірний образ пілотів 40-ї бригади тактичної авіації Повітряних сил. Я вважаю, що «Привид Києва» виконав свої задачі: це не лише десятки знешкоджених ворожих літаків, це ще і легенда, яка дарувала надію і віру тисячам українців. У тій бригаді дійсно зібралися надзвичайні хлопці, і думаю, що вони подарують нам ще не одну легенду. Це ті герої, на яких виховуватимуться наступні покоління.
Чи важко бути мамою героя-легенди? Важко, бо я не була готова до такого… Коли Степан був маленьким, я мріяла, аби він пов’язав своє життя з музикою, а він обрав небо. Я багато думаю про вибір сина, часто пишу вірші. В одному з них є рядки: «Ти вирішив героєм стати, а маму спитати?».
Хтось розчищає парк, хтось несе меблі та вазони
Реабілітаційний центр «Тепло крилатої душі» ми створили для військових та їхніх родин, а також для родин, які втратили рідних на війні. Розташований він у приміщенні колишньої лікарні, а взагалі це був панський маєток.
Ідея створення такого закладу виникла коли я сама була на психологічній реабілітації після загибелі сина. Це була зустріч родин загиблих. На той момент я, якщо можна так сказати, була з найсвіжішою раною. І саме дівчата, які втратили своїх рідних ще у 2014-2015 роках, допомогли мені проскочити той найстрашніший бар’єр болю, допомогли не зануритися у самотність.
Я зрозуміла, що потрібно більше таких місць, де люди можуть спілкуватися і поділитися своїми переживаннями та підтримувати один одного. Тому у нашому центрі ми робимо великий акцент на створення довірливої, домашньої навіть, атмосфери. Щоб був і лікар, і психолог, і реабілітолог. Водночас, щоб можна було поспілкуватися, провести час з родиною чи навпаки – побути на самоті, послухати музику, попрацювати на землі чи посидіти під деревом у парку.
Мою ідею підтримало дуже багато людей: громада Ценяви, і люди з-за кордону. Допомагають усім: хтось грошима, хтось робочими руками, хтось дарує меблі чи вазони з квітами для облаштування кімнат. Ми зараз у процесі ремонту, але відкрилися, як тільки були готові перші кімнати: масажна, тренажерка, кімната ароматерапії. Психолог часто проводить сеанси у парку на прогулянці чи на лавці. Це навіть краще, ніж кабінет. Навіть таке буває, що я з хлопцями сідаю грати в шашки чи шахи, і ми спілкуємося. Як я кажу, лікуємо один одного. Це теж важливо. До речі, у нас тут волонтерить за фахом психіатриня з Луганщини. Одна з масажисток – переселенка з Дніпропетровщини. Тож ця справа об’єднала багатьох-багатьох людей.
Маячки, що повертають до життя
Плануємо ще багато добудувати й розширити спектр послуг. Тут поруч є чудовий ставочок, облаштуємо його, аби хлопці, які приїжджатимуть на реабілітацію, могли порибалити. Є сад, парк, який розчищали усім селом, і вже заклали калиново-дубову алею у пам’ять про захисників України.
У планах також спортзал, домашня ферма й навіть город. В окремому будиночку плануємо облаштувати кімнати для тривалого перебування. Аби родина могла приїхати і переночувати тут кілька днів. Буде також кімната арттерапії з живописом, музичними інструментами. А ще мрію, аби у нас тут були коні.
Моя логіка така: треба допомогти хлопцям та дівчатам пригадати, що вони любили раніше, про що мріяли. Такі маленькі маячки – кущики помідорів, як на бабусиному подвір’ї, омріяна скрипка чи пару годин у тиші на рибалці – вони крок за кроком допомагатимуть вийти на світло, повернутися до життя після пережитого пекла війни. Звісно ж, все це у доповнення до роботи з психологами, психіатрами, реабілітологами.
Ми взялися за серйозну справу. Залучено дуже багато людей, багато нюансів треба знати. Я ж ані психолог, ані бухгалтер, ані керівник. Я просто людина, у якій оселилася мрія створити особливий центр: де не лише вправи, лікування, а де ставатиме тепло, легше на душі. Такий собі госпіталь для реабілітації душі.
Зараз у нас уже склалася певна команда. Є юрист, є бухгалтер, є людина, яка допомагає з грантовими проєктами. Ми шукаємо благодійників та державної підтримки. На початку ми вклали свої кошти, але цього замало. Ремонт, відбудова триває. Критично необхідно оновити котельні, бо за час, поки будівля пустувала, опалювальна система вийшла з ладу зовсім.
Більшість працівників центру працюють на волонтерських засадах, тому дуже важливо нам знайти більш-менш стабільне фінансування. Тим паче, що ми зараз подали заявку на отримання ліцензії медзакладу аби залучати ще більше фахівців саме медичного профілю. Ми відкрили прийом на платній основі для місцевих жителів, які теж бажають оздоровитися. І ці невеликі внески уже допомагають нам продовжувати облаштування центру.
Я б дуже хотіла, щоб наш приклад надихнув також інших відкривати подібні центри для фізичної й духовної підтримки наших захисників та їхніх родин по всій країні. Кажуть, що Бог допомагає людям через руки інших людей. І це настільки надихає й підтримує, бо я розумію – люди підтримали мене в моєму горі й у моїй мрії. А тепер я підтримую інших.
