Дії Зеленського збігаються з національними інтересами країни — так теж буває. Але тепер, справді, найцікавіше — як відповість Путін на знищення впливу своєї довіреної особи.
Чому саме фігура Віктора Медведчука викликає таку підвищену увагу в російській столиці, а в Києві розмірковують про те, якою може бути реакція Володимира Путіна на запровадження санкцій проти лідера ОПЗЖ і його оточення? Адже в Україні чимало й інших проросійських політиків, яким поки що нічого не загрожує? Та й українські олігархи, як показав досвід останніх років, не проти вступити в конфіденційні консультації з Москвою — навіть якщо перед цим вони проявляли себе як непримиренні опоненти російського режиму і фінансували з власної кишені добровольчі батальйони. Чому ж саме Медведчук?
А тому що Медведчук — передусім довірена особа Володимира Путіна, а вже потім проросійський політик і відомий бізнесмен. І в цьому амплуа на українській політичній сцені з ним не може змагатися ніхто. Річ навіть не у політичних поглядах Медведчука — схожі з ним політичні погляди має величезна кількість представників української політичної та підприємницької еліти, про електорат я вже навіть і не згадую.
І річ не в тім, що Медведчук — кум Путіна. Такі речі мають значення насамперед в українському, а не в російському політичному контексті. І я б навіть сказав, не в російському побутовому контексті — за довгі роки роботи в Росії я жодного разу не чув, хто чий кум. А ось дружини, діти, коханки й коханці, друзі дитинства і молодості — це так. Це святе. Це кооператив “Озеро”. Медведчук, зрозуміло, в цьому кооперативі не перебував і дачний будиночок разом з Путіним не купував. Але довіру до нього цілком можна порівняти з довірою до членів цього кооперативу. Тобто це зв’язки на рівні мафії, які значно міцніші, ніж будь-яке кумівство.
Варто згадати, коли саме Медведчук з’явився на українській політичній сцені — але не як один з багатьох гравців, які забезпечують кланові інтереси, а як людина, яка безпосередньо ухвалює рішення, які повинні були визначити майбутнє України на найближчі десятиліття. Це був 2002 рік, коли Кремль завершував свою майже вдалу спецоперацію з приборкання українського президента Леоніда Кучми. Український президент після переобрання на другий строк надумав було стати “іншим Кучмою”, в його оточенні з’явилися люди, від кандидатур яких були явно не в захваті у Кремлі — наприклад, секретар РНБО Євген Марчук або прем’єр Віктор Ющенко.
І ось тоді ціла серія умілих дій перетворила Кучму на вбивцю журналіста в очах співгромадян і друга диктаторів в очах Заходу. Образ людини, здатної балансувати між Заходом і Росією, який будувався роками, було знищено за лічені місяці. Новий російський президент Володимир Путін виявився значно жорсткішим і злішим за свого попередника Бориса Єльцина, з яким Кучма вже навчився грати у нескінченні політичні шахи. Але Путіну він програв просто тому, що Путін з ним не грав ні в які шахи — він просто його знищував.
І в цей момент Медведчука призначають на посаду голови адміністрації президента України. Його завдання дуже просте — забезпечити плавний поворот країни в “рідну гавань”, перетворення України на російський сателіт. Для Кучми ж він — рятівник, який допомагає зберегти владу і зупинити ніж принаймні російської гільйотини. І Медведчук відразу ж проявляє себе як самостійний гравець, який встановлює власний контакт з президентом Росії — чи багатьох очільників президентських адміністрацій публічно приймає Путін? Саме Медведчук роз’яснює Путіну та Дмитру Медведєву механізм української наступності — коли влада передається представнику впливового донецького клану Віктора Януковича, але водночас змінюється Конституція, щоб зберегти контроль кланів над новим главою держави.
Тут, скажімо одразу, Медведчук прорахувався. У Кремлі були згодні з кандидатурою Януковича, але не розуміли сенсу парламентської республіки просто тому, що були, ймовірно, впевнені у керованості спадкоємця Кучми з Москви й не були зацікавлені у контролі київських кланів. Але на цей прорахунок Медведчука наклався інший, набагато більший — нерозуміння їм настроїв у народі.
Медведчук публічно запевняв, що Віктор Ющенко ніколи не стане президентом України, а після першого Майдану фактично пішов з публічної політики. Але аж ніяк не з поля зору Кремля. І коли у 2010 році на президентських виборах в Україні переміг Янукович, я почув від одного з великих російських чиновників сакраментальні слова: “А наступним вашим президентом неодмінно буде Віктор Володимирович”.
Медведчук і Кучма на зустрічі з представниками так званих самопроголошених республік Фото: EPA/STRINGER
У відповідь на мої запевнення, що Медведчук з його тьмяною харизмою та схильністю до непублічної роботи просто не обереться, я почув самовдоволене: “Яка різниця, обирається, чи не обирається, якщо Володимир Володимирович так вирішив”.
І Володимир Володимирович напевно так вирішив. А оскільки він вже вважав себе падишахом, якому служить васал Янукович, то чому б не змінити васала на свого, більш зрозумілого і “соціально близького”. Зрозуміло, що Янукович ревнував, бо сам хотів бути коханою дружиною падишаха, але знаменита поїздка Путіна до Криму — коли російський президент змусив себе чекати чотири години, недовго спілкувався з Януковичем, а потім ті ж чотири години бенкетував з Медведчуком, розставили все на свої місця. І в перебігу маневру Януковича з угодою про асоціацію Медведчук оформився на єдиного і безальтернативного лідера “справжніх” проросійських сил — а як могло бути інакше, коли молодіжка Партії регіонів розганяла комуністичні мітинги за інтеграцію з Росією?
Здавалося б, після Майдану 20013-2014 років і нападу Росії на Україну політична кар’єра Медведчука мала обвалитися відразу, але ні. Тепер він був цікавий Путіну саме як конфідент, посередник між Москвою та Києвом, людина, через яку можна передати найважливіший сигнал. При цьому, як це не парадоксально, при новому президентові Петрові Порошенку Медведчук міг почуватися спокійніше, ніж за Януковича.
І для цього були свої підстави. Порошенко не ревнував Путіна до Медведчука, він не хотів ставати коханою дружиною оскаженілого падишаха. Він хотів з Путіним домовитися — і міг вважати Медведчука одним з елементів пошуку домовленостей про мир. І він не боявся інформаційної імперії Медведчука, бо ця імперія була розрахована явно не на той електорат, який міг би підтримати главу держави.
І те, й інше було помилкою. З Путіним не можна було домовитися, його можна було лише трохи загальмувати шляхом західного тиску та українського опору — для усвідомлення цієї простої істини Порошенко згаяв час. А інформаційна імперія Медведчука виявилася одним з інструментів, залучених для підштовхування проросійськи налаштованих виборців в обійми телевізійного коміка Володимира Зеленського.
І тут вже можна говорити про помилку самого Медведчука. Тому що, ставши одним з авторів перемоги Зеленського, він зіткнувся з тим, з чим вже стикався за часів Януковича – з ревнощами, з новою коханою дружиною падишаха. Зеленський хотів розмовляти з Путіним сам, без посередників, без всяких Медведчуків. У химерній реальності, яка склалася в голові недосвідченого шоумена, війна на Донбасі тривала тому, що Путіну просто правильно не пояснили, добре не поговорили, не дали можливості зберегти обличчя. Ну і збагачуються на війні, як же без цього.
Коли ця фантасмагорична реальність обвалилася разом із божевільним рейтингом, Зеленський, природно, став озиратися навкруги й шукати винних. І знайшов – в проросійському таборі, лідер якого продовжує регулярно зустрічатися з Путіним – і, очевидно, говорити йому щось таке, що не дає змоги Путіну зрозуміти Зеленського, але дає змогу продовжувати війну. Ну і заодно канали Медведчука полощуть Зеленського і знищують рейтинг. І, звісно, збагачення на війні – цього разу свята правда. Тож – ату його!
І це той випадок, коли фантасмагорія в голові у Зеленського збігається з національними інтересами країни – так теж буває. Але тепер, дійсно, найцікавіше — як відповість Путін на знищення впливу своєї довіреної особи. А в тому, що він відповість, я не маю жодного сумніву. Як саме — передбачити не берусь.
Але можу вивести формулу з недавнього минулого. Коли після революції у Вірменії новий лідер країни Нікола Пашинян став переслідувати колишнього президента країни Роберта Кочаряна — а це, можна сказати, вірменський Медведчук — у Єревані теж гадали, що зробить Путін. (А Путін кілька разів “сигналізував”, а Пашинян вдавав, що не розуміє або справді не розумів). Ну і дійсно, що він може зробити проти дружньої країни, лідер якої має безпрецедентну підтримку своїх співгромадян? Не воювати ж з нею?
Зате тепер ми знаємо – що. Переказувати історію останньої війни на Кавказі я не буду, як і не буду нагадувати про реакцію Кремля на події, що відбувалися. Просто зазначу, що політичний вплив і популярність Пашиняна лежать в руїнах, хоч він поки й зберігає владу.
І в разі з Україною будуть зроблені дії, які мають з російської точки зору залишити в руїнах політичний вплив і популярність Зеленського, а заодно стати уроком усім, хто захоче підняти руку на улюбленців Володимира Путіна. Не реагувати Путін не зможе просто тому, що інакше вся система його персонального впливу на пострадянському просторі, його гарантій безпеки й успіху друзям Кремля розсиплеться, як картковий будиночок. Він відреагує, відреагує обов’язково. І саме варіанти такого реагування зараз і обговорюють у Кремлі.
Ми повинні бути готові.
Віталій Портников Журналіст
Нагадаємо, що
РНБО включила Віктора Медведчука та його дружину Оксану Марченко в санкційний список
Євродепутатка про блокування «каналів Медведчука»: «Це не ідея Зеленського, а тиск Вашингтону»
[…] Медведчук і кохані дружини падишаха […]