Фахівці Центру фізичної та реабілітаційної медицини працюють з Андрієм Іванюком над зміцненням м’язів, покращенням ходи, розробляють контрактуру стопи.
Ще не можна Андрієві наступати на праву ногу, бо вона повністю не зажила. Щоби підтримувати стопу, яка ще, висить можна сказати, настільки уражена, використоовують допоміжні засоби, розповідають на сторінці обласної лікарні.
«При цьому за останній місяць маємо великий прогрес, – зазначає Петро Смаглій. – Військовий відновився фізично та може переносити набагато важчі навантаження. Однозначно його довоєнна фізична підготовка і бажання сприяють покращенню…».
Іванофранківець Андрій Іванюк до війни був тренером з бразильського джиу-джитсу в спортивному клубі «Тигр». Перший раз пішов воювати у 2015 році. Другий – з початку повномасштабної війни. Поранення отримав минулої осені в Гуляйполі на Запоріжжі. Внаслідок попадання міни в окоп мало не залишився без ніг. «Міна прилетіла нам в окоп. Нас було двоє. Я вижив, командир лишився там…», – каже Андрій. Його ліва стопа пробита осколком наскрізь, відкритий перелом правої гомілки, розбите ліве коліно.
Дружина Тетяна пригадує перші півтора місяці у черкаській лікарні та своє «життя на табуретці» поруч з чоловіком. Вона разом з персоналом лікарні вчилася доглядати його: «Ти маєш бути або корисний, або не заважати. Хоча дуже хотілося комусь пожалітися, вилити то все – яка страшна картина в мене на очах. Ті ноги, які розвалюються і неймовірно болять. І треба підняти їх, бо роблять перев’язку. І воно все там живе – то м’ясо, то все, ті всі шви…! Але включала «режим солдата»: бо потрібна зараз тут і таким ось чином…»
Тетяна пригадує день, коли Андрій вперше дві години спав, а згодом вперше сів на ліжку. Був повністю лежачий, а тут два рази за день підняв корпус і по кілька хвилин посидів – це була перемога! Це було досягнення і свято!
«У нас було 14 операцій і 12 вливань крові. Добре, що нас фінансово це не стосувалося… Хібащо – обезболення. Ми були на морфіні. Болі були неймовірні: ні сну, ні життя».
Жінка каже, що й лікарям зараз неймовірно важко, що вчаться на ходу, адже раніше ми не воювали, такої кількості поранених не було. «Вони – неймовірні молодці! Всі привітні. Не зустрічала жодного нахмуреного. І якщо один не може, наприклад, щось зробити, то вони шукають можливості допомогти, шукають того, хто може, – каже вона й ілюструє прикладом. – Чоловікові не змогли зробити операцію у Франківську – вставити у праву ногу штучну кістку, то скерували нас у Київ. Там зробили, все приживається».
Вона радить пораненим не шукати приватні реабілітаційні центри, а «просто йти сюди, в лікарню на Пасічній, 2-ий поверх».
Андрій тим часом подумує про те, щоб повернутися у стрій: «Стану на ноги, Бог поможе, закінчу курси офіцерські – і назад в армію». Такий свій вибір чоловік пояснює тим, що чотири роки навчався у військовому ліцеї, півтора роки був на строковій службі в Криму, а відтак двічі воював. Водночас чоловік каже, що війна нікому не потрібна, хоч вибору все ж немає: «Не підемо ми туди воювати, вони прийдуть сюди. А що вони можуть – ми бачили там…».
Фахівці Центру акцентують, що потрібен час аби в Андрія зрослась кістка, і що реабілітація може тривати ще від півроку до року.
