Мозолюк Анна живе у селі Товмачик на Коломийщині. Її життєва історія просто вражає, адже перший рік свого життя пані Анна провела у в’язниці. Про своє непросте дитинство жінка розповіла читачам Правда.іф.
Мій дід був досить багатим по сільських мірках, мав кілька моргів поля, корови, коні, обробляв землю, навіть війтом був у Товмачику якийсь час. Потім його брати поїхали в Америку і його покликали. Він поїхав на рік, дуже важко там робив по коліна у воді в якихось шахтах, але гроші привіз і ще докупив поля. А в 39-му році у нас то усе гарненько забрали…
Уся наша родина допомагала партизанам. Бандерівцям. З автоматами ніхто не ходив, але допомагали з їдою, моя баба хліб пекла, продукти давала, а вони приїжджали ввечері і забирали.
І моя мама серед цих партизанів знайшла собі хлопця, він до мами час від часу приходив, вона завагітніла. Звали мого тата Василь Федорчук, мав псевдо «Сокіл», одного разу мама сказала, що він був із Пістиня.
Вони з мамою не були офіційно одруженими, але один чоловік, який також проходив по цій справі, такий Микола, мені казав, що вони брали шлюб.
Я в нього допитувалася, де вони брали шлюб, відповів:
– У лісі.
Я питала:
– Як у лісі? Що, під смерекою?
А він каже:
– Тоді всяке бувало.
Я маму питала, але мама не хотіла нічого розказувати, одразу починала плакати, казала, що їй це прикро згадувати, що все це дуже важко для неї.
Маму звали Прокопів Марія. А тата вбили, коли вона була десь на п’ятому місяці вагітності і її навіть приводили упізнати: це він чи не він. Мама сказала, що вона його не знає. Їх там кілька було вбитих, під сільраду тіла привезли.
То був в селі якийсь Яків, це він продав тих партизанів, через нього тата вбили. Один чоловік мені колись сказав, що покаже його, але я вирішила, що не хочу знати, хто це. Бо потім буду думати про нього, про його дітей, що це через них уся моя родина була по Сибірах.
Але люди бувають всякими і хтось доніс про маму. Її трохи потягали і перестали, а партизани по їду приходили все одно. Навіть, баба розказувала, що одного разу привезли пораненого. Сказали, що наступного дня заберуть, а забрали щось через три чи чотири дні. Такий молоденький хлопець у нашій стодолі лежав. У нас була дуже велика стодола, у ній могла фіра розвернутися.
Баба згадувала: «Він дуже кричав, мав такий ніби нарив на грудях. А я взяла і то прощипнула, потік гній і показалося якесь таке, ніби кусок дерева. Я взяла кліщі і витягнула, а то таке, як шматочок заліза. Гній витік і він перестав кричати. А ввечері його забрали. То потім питалася, чи він живий, але вони ні про кого не розказували, коли приходили».
Мама народила мене в грудні 50-го року. Фактично народила 8 грудня, але потім в тюрмі мене записали 10 грудня.
Чомусь ніде у справі цього нема, але і мама, і баба казали, що тоді, як я народилася, солдати стояли коло хати. Можливо, думали, що хтось прийде. Але трохи постояли і пішли геть.
То мама ще свята перебули вдома, а зразу після різдвяних свят її забрали в Коршів у тюрму на два чи три тижні. А потім маму чогось випустили. То і бабу були забрали, і мене тоді забрали з мамою до тюрми, мені лише місяць виповнився.
А у квітні по маму приїхали і забрали до Франківська, як колись казали, Станіслава. Оті кілька місяців, що ми ще вдома побули, то постійно приходили, обшуки робили.
У справі, коли маму вже забрали до Франківської тюрми, написано: «Оказалось, что у неё есть 4-месячная дочь Анна». Ну от як «оказалось»? Я що, з нарів мамі впала?
«До того бачили, – казала мама, – що я з дитиною, але дитину ніде не записували».
Ну і були ми у камері, мама годувала мене грудьми. Ніхто нічого на дитину не видавав. Якась жінка з кухні, чи звідки, давала мамі багато чаю. Мабуть тому було в мами молоко. І ще принесла якісь катрани (ганчірки – Л.З.), аби мама мала в що мене завити. Так мама просиділа зі мною рік у тюремній камері. Там сиділо щось шестеро жінок. У камері я росла, вчилася ходити, мене по черзі усі бавили.
Маму по два-три рази на добу і навіть вночі на допити брали, вимагали розказати про партизанів, про псевда їхні, хто й куди приходить. А мама звідки це знала?
Чи катували, не казала, розказувала, що кричали на неї, обіцяли, що мене заберуть і скинуть з другого поверху.
А потім маму засудили і мали відправляти в якийсь Рязанський табір. Мама їхала з іншими людьми у товарному вагоні, двоє чи троє людей також були з дітьми.
Розказувала, що москальки на станціях виносили їм гарячу воду. Не чай, не їду, але гарячу воду. І вони їй були дуже раді, бо їсти давали лише один раз на добу. І солдати дозволяли їм взяти цю гарячу воду.
А потім загнали їх в якийсь тупик, одних людей позабирали, а кількох залишили. Раз на день давали їсти. Правда, ночами солдати їх на трішки випускали з вагона по одній, по дві.
То уже був 52-й рік. Нарешті вагон вигнали із тупика і повезли далі, довго везли. Нарешті зупинився, усіх в один бік, а маму зі мною посадили на якийсь грузовик і повезли в інший бік.
Привезли в тюрму. Мама спитала якогось солдата, де ми.
– В Мордве вы, – сказав. – Тут много ваших.
З мамою були одні прибалтійки, найбільше латвійок. І усі з дітьми отакими, річними. Там було кілька камер, по 5 жінок в кожній. І так пару тижнів минуло. Вони думали, що так і будуть сидіти, але їм сказали: «нет, будете работать».
То одна жінка залишалася в камері з дітьми, а усіх інших – зверху на вантажівку і везли сучки рубати. Далеко їхали. Сиділи вони в місті Рузаєвка, а їздили 5-6 кілометрів до лісу.
Там і чоловічі лагеря були, з отими політичними. Мама чомусь не казала «табір», лише тюрма і тюрма…
Жінок зранку забирали на роботу, а діти дуже плакали. Тому нам виділили окремі кімнати, назначили зечок, аби за нами наглядали і годували нас. То в одній кімнаті спали хлопчики, в іншій – дівчатка, а гралися і їли в третій кімнаті.
Мама казала: «Ми пізно приїздили, усі хотіли зразу бігти до дітей, а вони за нами плакали. Тому нам не дозволили заходити, перекрили двері і все. Можна було побачити свою дитину лише в неділю. Зранку нас забирали в ліс, пізно ввечері привозили. Якусь їду давали з собою, а чай ми варили із хвої. Ставлення до нас було дуже погане. От взимку ми поїдемо в ліс, приїжджаємо у мокрих куфайках, мокрих валянках, сушити нема де, лише одна пічка в бараку. Ми то порозвішуємо, зранку все таке вогке вдягаємо на себе, вилазимо на машину і їдемо. Багато хворіли, багатьох забирали і ми не знали, куди вони дівалися. І багато діточок десь дівалися, а мамам говорили, що дитину взяли в лікарню і вона там померла. І таке було не раз».
Ті усі жінки, та й моя мама, були засуджені на 25 років. А як дітям виповнилося по три роки, помер Сталін. Ті прибалтійки так тішилися, так молилися, стрибали. Все говорили, що може нас випустять. Мама казала, що старалася поводитися дуже тихо, аби не опинитися в карцері.
Потім Берія ще гіршим був за Сталіна. А уже як Берію розстріляли, латвійки якимсь чином передали записки, що тут дуже погані умови для них і для дітей. І приїхала якась комісія з Червоного хреста. Їх не хотіли пускати, але якимсь чином вони таки пройшли і сказали, аби до двох тижнів дітей звідти забрати.
І сказали, що це не жіноча робота, в лісі рубати. Ну, вони не лише рубали, щось садили, і всяке по лісі збирали. Норму як не виконаєш – одразу карцер, а ще били, штовхали. Норма мусила бути.
Потім інші комісії приїздили і мені десь 4,5 років виповнилося, як організували для жінок такий швейний цех, до лісу на роботи уже тільки чоловіки їздили.
А дітей забрали в Рузаєвський будинок дитини і дозволяли їх відвідувати один раз на місяць.
Взагалі вихователі і проти такого відвідування протестували, казали, що діти потім довго плачуть, нервуються. Ну бо мама прийде, обійме, притулить до себе… так, як кожна мама.
Цим жінкам весь час пропонували відказатися від дітей. Казали, що сидіти їм 25 років, у 6-річному віці дітей все одно переведуть в інтернати.
У цьому будинку дитини була молода лікарка Наталія Андреанова. Вона підійшла до мами і просить:
– Відкажіться від Анечки, напишіть відмову, а я її заберу.
У них дітей не було, чоловік її був інвалідом війни, йому десь у Болгарії руку відірвало.
І ще вона попросила, щоб мама дозволила забирати мене по неділях до них додому. Мама дозволила, але відмову ще не написала, хоча вже почала думати про це.
А потім начальник того лагеря зібрав жінок і сказав: «Не відказуйтеся від своїх дітей, бо ви усі скоро підете додому». Звідкись він таке уже знав.
Сказав, що треба писати на ім’я генерального прокурора СССР просьбу про помилування. Той начальник був українцем, десь із східної України.
І дійсно, писали вони прохання про помилування і у 1956 році маму випустили.
Коли маму забрали, була в нас в хата, і стодола, то в нашу хату вселилася одна жінка, вона мала трьох дітей, одна дівчинка в неї калікою була. Потім вона до нас приходила і про все розповіла. Не знаю, скільки вона жила в нашій хаті, місяць чи два.
Розказала: «Я така була рада, що матиму де жити. Худобу забрали, але курей не могли половити і вони на дерева повискакували. А я їм пшениці якоїсь кинула, «тю-тю-тю» і вони поволі спустилися.
Один раз, – каже, – вночі чую: гур-гур-гур. Я виходжу, йой, а солдати череп (черепицю – Л.З.) знімають з хати. Приїхали фірами і знімають череп. А я до них: «Йой, бійтеся Бога, у мене дитина каліка, хоч над пічкою не знімайте, аби діти могли на печі бути!». А вони мене загнали до хати, підперли чимсь двері, аби не могла вийти.
Зранку аж вийшла з хати, а ні одного черепа не було. Бідна моя голівка. Ходжу по селу, прошу, аби люди мені допомогли хоча б соломою накрити хату. Тут солдати приїхали і сказали йти геть. Бо у Коршеві бандерівці спалили сільраду, і цю хату і стодолу вирішили розібрати і забрати все це дерево на сільраду. Фірами приїхали, все розібрали, залишили тільки купу глини»…
Мама, як поверталася сюди, думала, що хата на місці. Їм там, в лагері, не можна було листи писати, лише останні два чи три місяці дозволили.
Приїхала, а застала оту купу глини. Заплакала і пішла до вуйка. А там кухонька і кімнатка, а живуть два великі хлопці, вуйна і вуйко, і ще мама зі мною.
Моя баба була вивезена до Іркутська, мамин брат – у Воркуту.
А ось тут була старенька хатка, господар виїхав, то мамі дали адресу, вона йому написала і він дозволив поселитися. Потім баба, бабина сестра і мамин брат вернулися сюди.
Я колись казала мамі, аби спробувати знайти родичів по татовій лінії, але вона не хотіла. Я так зрозуміла, що після тюрми вона боялася того режиму.
Маму реабілітували в 1991 році. А я тоді питала в прокурора, що з моєю реабілітацією. Я ж немовлям у тюрму потрапила і після того стільки часу ми були білими воронами, я ж бідувала так, як і мама. Не було де жити і не було за що жити. А прокурор відповів, що про реабілітованих дітей закону нема.
«Я вас не можу реабілітувати, бо ви не були засуджена. І взагалі в документах ви лише раз згадуєтеся», – отак сказав.
Одним словом, маму реабілітували, вуйка теж, і бабу – посмертно, і тету – також посмертно.
А я писала до всіх президентів, крім Януковича. Розумієте, діти, які були вивезеними, вони мають цей статус, бо були вписані у списки. А мене у списках не було…
Аж в 2019 році на засіданні Верховної Ради прийняли відповідний Закон. Проте з того часу, хоч я і відправила усі потрібні документи, але мене так і не реабілітували і ніякого статусу не надали.
Любов Загоровська
