За Радянського Союзу простим громадянам було важко вдягатися стильно, бо асортимент одягу та аксесуарів не відрізнявся розмаїттям та хорошою якістю.
Масовому споживачеві нав’язували «культ бідності», згідно з яким сміливі модні експерименти вважалися відхиленням від прийнятої норми. Втім, навіть у ті безрадісні часи в нашому місті були підприємства і крамниці, які варто згадати, а також справжні модники і модниці, що кидали виклик сірості й однаковості.
1930-ті – 1940-ві роки
З приходом «совітів» дружини радянських функціонерів були шоковані елегантністю місцевих пань і панянок. У другому томі «Альманаху Станиславівської землі» є спогади Оксани Лемехи-Луцької про осінь 1939 року: «На вулицях міста і до праці появлялися московські жінки в різнокольорових нічних сорочках, що їх закупили в комісійних крамницях, та які уважали, що це «хороші плаття».
Мемуаристка дуже яскраво описала, як прибулі долучалися до європейської моди. Першими до міста приїхали чоловіки, які незабаром викликали сюди дружин. За час, проведений тут, вони встигли надивитися на тутешніх елегантних дам і зрозуміти, що їхні дружини будуть суттєво програвати на їхньому фоні. Тому, як пише Оксана Лемех-Луцька, «нові комісари зустрічали своїх приїжджих жінок біля поїздів на залізничній станції, переодягаючи їх там же, в поспіху, в накуплену одежу і взуття, щоб місцеве населення не бачило їхніх фуфайок і ватованих чобіт».
Прибулі радянські функціонери та їхні дружини не шкодували грошей, спорожнювали магазини і замовляли елегантний одяг у найкращих кравців. Клієнтка могла лише показати кравчині ескіз сукні у журналі, щоб та один в один скопіювала її, а тканина і потрібні деталі тоді ще були в наявності у місцевих крамницях.
Галицькі міста стали справжніми магнітами для радянських модниць, бо тут можна було купити чи замовити елегантний одяг. Жінки надавали перевагу сукням у горошок, жакетам із поплічниками та туфлям на платформі. У кожній деталі гардеробу простежувався військовий стиль. Блузи були схожі на сорочки, піджаки – з грубими квадратними плечами, а довжина сукні мусила бути нижче коліна. Багато речей перероблялись і перешивались, бо навіть у воєнні лихоліття жінкам хотілося залишатися привабливими.
У цей період у місті з’явилося важливе підприємство – швейна фабрика ім. Рози Люксембурґ, яка діяла з 1939 по 1991 рік. Фабрика була заснована як Станіславська художньо-промислова артіль ім. Рози Люксембурґ і об’єднала навколо себе вишивальниць із приміських сіл Опришивці, Угорники, Микитинці, Крихівці. У радянський період асортимент підприємства налічував понад 120 найменувань виробів, оздоблених різноманітними візерунками ручної та машинної вишивки. Зразки розроблялися за мотивами гуцульської, покутської та подільської народної творчості. Вишивальниці оздоблювали чоловічі сорочки, жіночі блузки та сукні, а майстрині-в’язальниці створювали жакети, рукавиці, шкарпетки. Такий одяг із народними візерунками вносив приємну нотку різноманітності у сірі будні й вигідно відрізнявся від монотонних виробів радянської легкої промисловості.
1950-ті роки
Цей період цікавий явищем «стиляжництва», характерного винятково для Радянського Союзу. У час «хрущовської відлиги» залізна завіса нікуди не поділась, але все ж прогресивні віяння проникали крізь неї, особливо у молодіжне середовище. Початково одяг стиляг був вульгаризованим – мішкуваті піджаки, яскраві широкі штани, крислаті капелюхи, кольорові шкарпетки, краватки «а ля джунглі». Згодом образ набув інших рис. Чоловіки носили елегантні піджаки з широкою лінією плеч, вузькі краватки-оселедці, штани-дудочки, на голові – збитий «кок», на ногах – туфлі на високій каучуковій підошві, в руках – парасоля-тростина. Дівчині, щоб набути репутації стиляги, достатньо було вдягнути обтислу спідницю зі шліцами, шовкову квітчасту блузу, гостроконечне взуття і яскраво нафарбуватися. Стилягами ставали лише відважні. Щоб роздобути тканину для одягу, пошити його, знайти відповідне взуття та аксесуари, потрібно було докласти великих зусиль. Стиляги часто ставали об’єктами «товариської критики» у робочих та навчальних колективах, їх час від часу шпетили на комсомольських зборах.
Ось як описала «Прикарпатська правда» у 1957 році життя станіславських стиляг: «Спокій передвечірньої години на Радянській вулиці був раптово потривожений пронизливим свистом і криками зграйки хлопчаків з палаючими від швидкого бігу і збудженими обличчями. Стара жінка відступилася, злякано притиснувшись до стіни будинку, коли перед нею промайнула тигряча паща, намальована на курточці втікача. Втікач не шукав порятунку у відлюдних місцях, а вскочив на зупинці в автобус, який тут же був оточений щільним кільцем людей, що сміялися. З погляду міліції це було явним порушенням порядку. І об’єкт загальної розваги перемістився прямо у відділення міліції. Проте хай розвіється ваше здивування, читачу. До міліції потрапив не хто інший, як звичайний стиляга.
Потім з’ясували, що це комсомолець Іван Фирган. Він ніде не працює, інколи допомагає батькові у малярських роботах, фотографією займається. У свій час міська комсомольська сатирична газета критикувала студента технікуму фізкультури Миколу Ореця. Не лише клоунські деталі одягу і паралітичні фігури в танцях обурювали комсомольців. Товариську критику Орець сприйняв досить своєрідно: тому ж Фиргану продав за 120 карбованців один зі своїх «стильних» костюмів і за 140 карбованців у розстрочку звіроподібну жіночу кофту, схожу на підкорочену нічну сорочку. Будемо сподіватися, що критика допоможе Івану знайти своє справжнє місце в нашому молодіжному колективі…»
Газета зазначає, що стиляг у місті було зовсім небагато. До них зокрема належали ще молодий механік Фомицький, якого через вибір одягу мало не виключили з комсомолу, і Тарас Головей, робітник трикотажної фабрики, чия «патлата зачіска», довгі піджаки та вуса ниточкою викликали велике невдоволення у комсомольського керівництва.
Серед крамниць одягу, які з’явилися в місті у цей період, варто згадати Станіславський універсальний магазин (СТУМ), згодом – ЦУМ (Центральний універсальний магазин). Він запрацював у жовтні 1959 року в колишньому пасажі Гартенберґів. Покупцям тут пропонували найрізноманітніші вироби: посуд, господарські товари, одяг, аксесуари, іграшки тощо.
1960–1970-ті роки
У той час у моді утвердився новий ідеал жінки – дівчинка-підліток: худорлява, спортивної статури, без виразних жіночих форм. Набули великої популярності нові синтетичні тканини – кримплен, капрон, болонья, джерсі. Також використовували парчу, мережива, набивні тканини. Популярність синтетичних тканин була зумовлена їхньою практичністю – не мнуться, легко перуться. Чоловіки копіювали стиль англійських «бітлів» – носили короткі обтислі піджаки, штани, розширені донизу, відпускали довге волосся.
У 1960–1970-х роках надзвичайно модними стали джинси. Це викликало великий дефіцит і породило «барахолки» й «толкучки», на яких можна було знайти такий бажаний стильний одяг. Втім, на галицьких теренах у шістдесятих роках навіть слова «джинси» ще не знали. Джинсові штани називали «техасами». Справжній галицький модник до «техасів» обов’язково вдягав чорні окуляри, чеську балонову курточку, мешти-«докери» і сорочку «Mister D.» на ґудзиках-кнопках. Джинси мали були прямі, тверді, темно-сині і в обтяжку. Потім прийшла мода на комбінезони, штани-«піраміди», вельветовий матеріал, «мармурові» джинси і хакі, але вони не протрималися довго. Найвищим шиком усе одно залишалася класика – 501-й «Levi`s».
У 1960-х роках з’явилися фарцовщики – підприємливі молоді люди, які продавали модний одяг. Проте «фарцовий товар» був доступний лише для незначної частини мешканців. Дуже рідко в магазинах «викидали» продукцію дружніх соціалістичних країн Східної Європи, за якою миттєво збиралася довжелезна черга. Такий одяг «відпускали по одному виробу в руки». Коли бажаної модної речі не було в магазині, жінки зазвичай намагалися задіяти свої знайомства, придбати з-під поли чи на «толкучках». І, нарешті, якщо жінка обіймала якусь високу посаду, вона могла претендувати на отримання бажаних товарів поза загальною системою розподілу. Нестача якісних товарів та послуг, відсутність широкого вибору провокували особливий тип стосунків «продавець-покупець», що виходили далеко за межі економічних мотивів. Продавець завжди стояв на щабель вище – з ним шукали знайомств, йому пропонували гроші та послуги.
Споживачі рідко вдовольнялися фабричною продукцією, хоч її й бракувало. Справжнім порятунком були ательє мод, де за зразками із журналів замовляли щось оригінальне. Ательє мод краще наслідували тогочасну світову моду і частково забезпечували індивідуальність у вбранні для радянських споживачів. В тодішньому Івано-Франківську великою популярністю користувалася фабрика індпошиву на вул. Радянській, 34 (тепер вул. Незалежності). В народі її називали «Новинкою». Тут можна було не лише замовити новий одяг, а й відремонтувати чи перешити вживаний. Будинок фабрики індпошиву одягу проєктували відомі на той час архітектори – Володимир Лукомський, Леонід Попиченко, Іван Гринів, Олександр Фольта, У книзі «Івано-Франківськ. Місто давнє і сучасне» споруду охарактеризували так: «У чітких прямолінійних формах, вивірених пропорціях простежуються найкращі риси функціоналізму 30-х років». У краєзнавчій літературі можна знайти дві дати спорудження будинку – 1963 або 1964 рік. Будинок фабрики індпошиву одягу можна було побачити ледь не в кожному радянському фотоальбомі або фотозбірці.
Важливою подією для тодішнього Івано-Франківська стало відкриття центрального універмагу «Прикарпаття» навесні 1971 року, коли до нової будівлі на розі вулиць Галицької та Дністровської (тоді вул. Будьонного) перебрався ЦУМ із пасажу Гартенберґів. Він став першим у місті закладом торгівлі з самообслуговуванням і займав солідну площу – понад три тисячі квадратних метрів. Радянський путівник захоплено писав, що це новобудова дев’ятої п’ятирічки, вибір товарів тут великий, а річний товарообіг становить близько 21 млн рублів. Справді, новий універмаг був набитий товарами по вінця, але, звісно, «радянської» якості. Малопривабливі пальта, штани, сукні й черевики безнадійно програвали імпортним речам, якими торгували фарцовщики.
