У Верховині, у Жаб’євському потіку, найбільше туристів. Адже саме тут на одній вулиці є три чудові музеї, де розкажуть про особливі вміння гуцулів, і налякають, і розважать. А ще – ви побуваєте на справжньому знімальному майданчику й відчуєте атмосферу зйомок класики українського кінематографа – фільмів «Тіні забутих предків» та «Анничка». Поїхали!
Гой, Нечай і Парасчина змія
До 1962 року Верховина називалась Жаб’єм. У самісінькому центрі селища скульптура з каменюками й трембітами та великим написом: «Ось Жаб’є, гуцульська столиця». Так про селище писав Іван Франко у 1884 році.Чого така назва – вам і розкажуть у музеях, куди ми прямуємо.
Вулицю Жаб’євський потік знайти просто. Вона також у центрі. Минаєте автовокзал і їдете вниз попри Черемош. Перший поворот направо – і ми на місці. Їдемо вгору до самого кінця.
Під лісом, біля річки стоїть дерев’яна хатина на палях. Це і є перший та єдиний музей гуцульської магії. Його відкрили влітку 2015 року.
Напівтемрява всередині приміщення справді додає якоїсь містики. Трохи роззираєшся, а тут тобі ще й всякі черепи тварин, пучки зілля, змії у банках, старі фото чоловіків і жінки з колючими поглядами. Здається, що стежать за тобою. Аж мурахи побігли від цієї думки.
Власники музею – Микола та Ганна Данилюки – запевняють, що боятися тут нічого, бо у них зібрано експонати виключно «білої магії».
Ритуалів ніяких не проводять і сприймають це все як історію й традиції, бо в горах люди здавна щось вміли та знали. От пан Микола й ходив горами до старожилів і записував їхні оповіді. А тепер про все, що дізнався, – про примівників, мольфарів, віщунів та знахарів, – переповідає туристам.
Музей має одну велику кімнату, яка поділена каміном. Експонатів тут не надто багато, але кожен дуже вже цікавий.
До речі, чимало тут речей від Михайла Нечая, які для музею передали рідні мольфара після його трагічної смерті у 2011 році. Тут його осиковий хрестик, затесаний з кожного кута, та ніж-громівник. Ними Нечай і розганяв хмари.
Ще є кілька каменів-громовиць. Такий камінь утворюється, коли блискавка влучає у дерево і все, що є під ним, те каміння, сплавляється у кулю. Потім той камінь має велику силу, і як приставити руку, то можна відчути якісь вібрації.
Ще у музеї є чарівна паличка, яка теж дісталась від мольфарів. А чарівну силу вона здобуває тоді, коли побачити, що змія хоче з’їсти жабу, взяти якусь палицю і відігнати змію. Кажуть, якщо у хаті сварка і поставити ту палицю у кімнаті, то сварці кінець.
Крім Нечая, туристам розкажуть і про Гоя (Андрія Ватаманюка) з Шешорів. Він був ще сильніший за Нечая. Помер десь у 1980-х.
Цікаво, що сили мольфарі набиралися у Чорногорі. Йшли туди на 12 днів, мали ні з ким не говорити. Також мали одну ніч переспати в орлиному гнізді, а ще одну – у ведмежім барлозі.
Ще тут багато змій. Вони у банках, скручені в якійсь спеціальній рідині, на фото з жінкою. Параску Соколовську називали гадєрка, бо вміла говорити зі зміями. Жила на Буковецькому перевалі, померла десь у 1970-х роках.
Жінка вміла примовляти від укусу змії, так що біль проходив без будь-якої вакцини. Брала головку часнику, протикала голкою, щось говорила і так лікувала. Кажуть, вона могла до себе скликати кодло змій з усієї округи. Ще у неї була улюблена змія, яка мала корону. Гадєрка брала ту змію на мотузок – і так ходила з нею по селі. Отака легенда!
В гості до Параджанова
Далі від магії мольфарів спускаємося до іншої – магії кіно. Вже ближче до центру в долинці є невеличка хата, біля якої постійно багато людей. При дорозі ворота, а на них табличка –«Будинок-музей фільму «Тіні забутих предків».
Саме тут сім місяців проживав відомий режисер Сергій Параджанов під час зйомок фільму «Тіні забутих предків».
Згадують, що Параджанов хотів пожити в атмосфері справжньої гуцульської хати, побачити особливості місцевого побуту, їсти ті ж самі страви, що й гуцули, про яких він знімав.
Тому Петро та Євдокія Сорюки запропонували режисеру свою світлицю. Тобто найбільшу кімнату, якою гуцули користуються тільки у великі свята. Самі ж господарі жили у меншій кімнаті з великою піччю.
Часто гостювали у цій хаті і оператор Юрій Іллєнко, художник Георгій Якутович, актори Іван Миколайчук та Лариса Кадочникова.
У 2000 році донька Сорюків Марія відкрила тут музей. Вже 20 років тут цікавим туристам розповідають про те, як жилося тут Параджанову, про історію зйомок фільму, а також загалом про життя та побут гуцулів.
Експонатів у музеї небагато, лише чимало фото, побутових речей та вишиванок. Після півгодинної оповіді екскурсовод пропонує вбратися у гуцульський стрій й пофотографуватися на ґанку.
До речі, самі зйомки проводили недалеко – у Криворівні. Там і донині збереглася та хата-ґражда, що у фільмі.
Музей працює в суботу та неділю. Однак якщо є групи туристів, то хату відчиняють і в будні. Номер екскурсовода великими цифрами вказано на хаті.
Анничка про «Анничку»
А якщо трішки вернемося від Параджанова вгору, то відвідаємо ще одну хату-музей, де у 1968 році знімався фільм «Анничка» режисера Бориса Івченка.
Відкрили музей десь зо п’ять років тому. Тут дуже цікаво, тепло й душевно. Коли зайдете сюди, то просто закохаєтеся у це місце та у господиню Анну Ласкурійчук-Тимчук.
Жінка народилася в цій хаті й не раз чула оповідки батьків про те, як вони пів року жили зі знімальною групою, поки тривали зйомки.
Цю хату-ґражду побудували ще у 1913 році. І нині вона така сама, лише зараз дах переклали шифером. І саме її приглянули режисер і сценарист фільму. Тут жила головна героїня Анничка зі своїм батьком.
Для тих, хто не бачив фільму, розкажемо сюжет. 1943 рік, Гуцульщина. Анничка, улюблена донька небідного ґазди Кметя, наречена місцевого поліцая Романа, знаходить у лісі пораненого партизана-ковпаківця Андрія. Вона його лікує, а згодом закохується.
Її батько видає Андрія німцям, але Анничка звільняє коханого та тікає з ним. Кметь не може винести зради доньки, стріляє услід. Дівчина гине…
Сумне кіно, наповнене неймовірним гуцульським колоритом – звичаями, обрядами, говіркою.
В хаті збереглося все, як було у фільмі. От піч, де лежала Анничка, оцей стіл, лавиці, образи, деякі вишивані сорочки.
Анна Ласкурійчук-Тимчук
В музеї дуже затишно й справді якось по-домашньому. Все красиво поскладане, а стільки всього багато, що очі розбігаються. Пані Анна каже, що це лиш третина речей, бо багато експонатів пороздавала її мати.
До речі, у стрічці знімалися батьки пані Анни – в епізоді про весілля. А ще знімався її старший брат. Йому тоді було три рочки. Сама ж пані Анна народилася згодом після виходу фільму. І назвали її батьки – Анничка.
У цій хаті багато світлин акторів, які зіграли головні ролі. Жінка з теплотою розповідає про кожного. Говорить, що навідувалися після фільму і дуже раділи, що тут нічого не помінялося.
