Вперше повернувшись із «нулів» після кількох діб вогняного пекла, бойовий медик Оксана тривалий час мовчала.
Сидячи притулилася до колеса власного позашляховика осторонь інших, заціпеніла. Про що думала? Ані про що, коли хто розуміє. Так, роїлися в голові якісь картинки спогадів.
Може, як інструктор у Десні розповідав про досвід бойових медиків НАТО? Чи як вивозила перших поранених у тил, перемазана їхньою кров’ю від берців до шолома? Або як її доросла доця просилась на війну, та мама не пустила…
Це не кіно з крутими «амазонками Джейн». Це українська реальність. Коли ти — дипломований медик, успішний бізнесмен і депутатка міськради, якій не байдуже, що відбувається в країні — берешся за зброю й повними пригоршнями починаєш споживати все, чим тебе «годує» війна з нелюдами-орками…
Про те, як медик рятує українських військових розповіли у виданні АрміяInform.
— Оксано, а від чого позивний в тебе такий гучний — «Відьма»?
— То мій інструктор з вишколу бойових медиків у Десні «присвоїв». Мовляв, характер у мене, як у вистрибуючої протипіхотної міни. Сидить собі в землі тихенько, але коли її зачепиш — біда. Плигає вгору й нищить все навкруги в радіусі 50 метрів. У нас такі міни називають «жабками», у натівських арміях — «відьмами». Приклеїлося. Та й прізвище в мене не менш гучне: Гук. Оксана Гук.
Від першої особи
— Знаєте, що найстрашніше для бойових чи тактичних медиків? Ні, не обстріли, не кров, не відірвані кінцівки… Це — крики поранених. Деякі кричать від болю страшно. А ти не маєш права під час невідкладної або домедичної допомоги, евакуації дати їм сильне знеболювальне. І, як медик, я із тим згодна.
Деякий час тому у військових всіх країн НАТО нарковмісні препарати вилучили з індивідуальних аптечок та заборонили для подальшої ними комплектації. Логіка тут залізна — позаяк вже на операційному столі після подібної попередньої ін’єкції пораненого вже не «братиме» наркоз. Отже, вколюємо ненаркотичні анальгетики, які частково знімають больові ефекти.
Доводиться вгамовувати, заспокоювати поранених на власний розсуд самотужки, після чого почуваєшся психологічно й фізично розтрощеною. Не вірте, коли хтось із моїх колег скаже вам щось інше, то буде бравада. Горезвісна професійна деформація, коли лікарю до пацієнтів байдуже, — то не для фронту. На війні робота із пораненими завжди, щоразу і постійно, для медика потужний стрес.
На вагу золота
«Відьма» розповідає, що в ці дні кожен якісно підготовлений бойовий і тактичний медик у підрозділах дорожчий за золото. Командири чудово це розуміють, бо, на відміну від армади орків, у нас головною цінністю є, було і буде людське життя. А саме від медиків на фронтових позиціях залежить, чи буде поранений доставлений на хірургічний стіл живим, чи втратить або не втратить, скажімо, кінцівки. Тому офіцери та сержанти повністю «перекроїли» попередню евакуаційну логістику.
Медики-інструктори, як Оксана, насамперед вчать хлопців на «нулях» правильно надавати невідкладну допомогу. Простіше кажучи — грамотно накласти один чи два турнікети на понівечену кінцівку, за необхідності перев’язати певну рану, щоби зупинити кровотечу надійно. Вчать шукати приховані кровотечі тощо.
Коли бойовим чи тактичним медикам не вистачає евакуаційних автівок з лікарем та фельдшером або санітарні авто не можуть подолати бездоріжжя, до справи долучаються особисті позашляховики. У «Відьми» та її водія їх два, куплених за власні гроші. Оксана сміється: під час огляду свого «скакуна» вона насамперед виміряла довжину салону, прикидаючи, скількох поранених він вивезе. Не прогадала: востаннє цей двадцятирічний «коник» жваво виніс із передка одразу трьох поранених, не рахуючи саму «Відьму» й водія.
Перший бій
Оксана каже, що найважчим був її перший бій. Спочатку вона рятувала та вивозила із передка давнього знайомого, що міг втратити перебиту снарядним уламком кінцівку. «Відьма» тоді особисто сіла за кермо власного джипа й шалено погнала в тил, попри густі сутінки та повне бездоріжжя.
Дещо пізніше із моєю колегою на позивний «Зірка» вивозила з найвіддаленіших наших позицій двох інших поранених хлопців. Логістику медичної евакуації підрозділи на той час ще не вибудували. І вони мусили чотири рази перевантажувати поранених в інші автівки, щоб доставити до хірургів. Поранені кричали, панікували, виривали крапельниці. Але вже на другий-третій бій логістика та алгоритми дій бойових, тактичних медиків запрацювала надійніше за швейцарський годинник. Війна розумних навчає блискавично…
Чи звикаєш до війни
Та не звикаєш за жодних умов, особливо коли ти дівчинка. «Відьма» не вірить у природжених жінок-воїнів. Ніхто не з’являється на світ «із гранатою в руках». Усім тут дуже лячно. Хтось про таке говорить, а хтось ні. Сама Оксана не вважає визнання страху смерті чи каліцтва чимось ганебним. Позаяк він — природна реакція на реальну небезпеку. Інша річ, коли одні його опановують та перетворюють на енергію дії, а інші «здуваються».
Одначе певні звички фронт все ж таки формує. Приміром, щойно починається нічний обстріл — як ти вже вдягнена і на ногах. Тривожно слухаєш ефір, мимоволі куняючи. Оксана з побратимами й посестрами вже не пам’ятають, коли висипалися вдосталь хоч раз.
Та й нетривалі сни схожі на ті, коли ти цілу ніч прокидаєшся до немовляти, що плаче. І щоразу, коли Оксана чує по рації звістку про трьохсотого з «нулів», всередині неї неначе щось відривається. Бо ще вчора ти із ним їла, розмовляла, а секундне повідомлення змінює «картинку світу». Молишся, щоб побратим вижив і летиш уперед…