Інструктора-волонтера з бойової підготовки 102 бригади, іванофранківця, морського піхотинця Сергія Галкіна вдень знайти можна хіба на полігоні.
Багато місяців він наполегливо тренує наших хлопців. Зі 102 бригадою Сергій Галкін почав працювати з самого початку великої війни – тренував два батальйони та управління.
Сюди приходили бізнесмени, айтішники, лікарі, будівельники, професори, фермери – вони ніколи не тримали зброї у руках, їм було страшно від пострілів. У березні та квітні я проводив з ними заняття тут. Потім виїхав з ними у Запорізьку область, де ще два місяці допомагав готувати особовий склад», – пригадує Сергій Галкін.
Потім його запросили готувати інші підрозділи ЗСУ. Так він понад пів року їздив по різних місцях, поки не повернувся у 102 бригаду.
Волонтерством Сергій займається ще з 2014 року.
Їздить по підрозділах, возить їм різні речі, тепловізори, надає консультації, адже має чималий досвід служби.
До армії Сергія не беруть за станом здоров’я – він має травму та ІІ групу інвалідності. Пухлина в голові та пластиковий імплантат в коліні, в результаті чого часті головні болі, болі в коліні – часткова втрата здоров’я. Саме таку данину віддав Сергій Україні, виконавши свій обов’язок щодо захисту держави від ворога.
Сергій – морський піхотинець, служив у Феодосійському батальйоні морської піхоти, був свідком та учасником подій у Криму у 2014 році.
«Я був сержантом, командиром відділення морської піхоти, – розповідає Сергій Галкін. – Жив у Феодосії, мені там все подобалось, ми займалися спортом по 4 години на день, постійно пропадали на полігонах, на різних навчаннях. Наш батальйон входив до складу резерву НАТО і ми постійно їздили по країнах НАТО, брали участь у спільних навчаннях. Я отримував від цього задоволення. Моя сім’я жила також у Феодосії, ми навіть отримали кримську реєстрацію, хотіли залишитись назавжди».
Але у березні 2014 року все змінилося.
Одного дня вони стикнулися з тим, що пункт дислокації батальйону оточили російські війська. Периметр замінували протитанковими мінами.
Почали вимагати скласти зброю і здатися, – каже Сергій. – Командування батальйону привело підрозділ у підвищену боєготовність, усім видали зброю та чекали на накази від вищого командування. Так тривало кілька тижнів, до місяця. Наказів зверху не було, ніхто не знав, як діяти. Спочатку були плани прориву на материкову Україну, але всі розуміли, що без підтримки це було б самогубством.
Сергій пригадує: «На нас здійснювався сильний психологічний тиск – кожного дня нам погрожували та вимагали скласти зброю. Більше 50% особового складу батальйону були місцевими або мали тут родичів, батьків, сім’ї. Їхні батьки щодня приходили під розташування і казали їм «сину, складай зброю».
Постійно проводились мітинги місцевого населення, на яких нас закликали здатися. Поступово люди почали складати зброю і переходити на бік ворога, адже вони не могли піти проти своїх батьків, рідних. Одного для я зрозумів, що з сержантів мого взводу я залишився один – інші здалися. Мене переконували, що в Києві владу захопила хунта, пропонували посади в російській армії. Але є такі речі як честь та совість – вони не продаються. Мої честь та совість не продаються!»
До нас на вертольоті прилітав командувач ВМС зрадник Березовський і вимагав за-за паркана скласти зброю. Ми його не впустили в розташування і сказали забиратись геть – ми не збираємось здаватись.
З часом із 680 бійців у батальйоні залишилося тільки 140.
Усі інші перейшли на бік ворога. Було домовлено, що ці 140 чоловік будуть вивезені автобусами з Криму.
«Нам сказали, що завтра об 11.00 нас вивезуть на автобусах і багатьох відпустили додому зібратись. Моя дружина та дитина вже давно були на материковій Україні – я сказав їм їхати, як тільки запідозрив, що тут щось буде відбуватись, – розповідає Сергій Галкін. – Я залишився ночувати в казармі, де нас було близько 50 людей. Приблизно о четвертій ранку вони почали штурмувати нашу частину. БТРи прорвали ворота і заїхали на територію, вертольоти зависли над частиною, і з них висадився спецназ. По вікнах почали стріляти з кулеметів та з ПКТ – і у дірки закидали димові та світло-шумові гранати. Вони не мали на меті нас вбити – хотіли принизити, познущатись, продемонструвати, як вони взяли штурмом морську піхоту України.
Вони дві години нас, беззбройних, штурмували.
Коли вони нарешті ввійшли всередину – почався рукопашний бій. Мене кілька разів вдарили чимось, мабуть прикладом автомата – я втратив свідомість, коли отямився – мене поклали до стіни. Я почав співати гімн України – мене знову вдарили по голові, і я відключився. Потім нас повантажили в «урали» і повезли кудись. Коли ми вилізли з вантажівок – перед нами стояв якийсь їхній офіцер і наш офіцер-зрадник – вони почали нас вербувати і переконувати здатись. Ще кілька людей перейшли на сторону ворога. Після цього нас відпустили, ми подзвонили нашим, які приїхали нас забрали».
Далі я приїхав у свою казарму, щоб забрати речі, – продовжує Сергій, – в мене було два рюкзаки. В одному були цінні речі – всі мої документи – паспорт, ідентифікаційний код, свідоцтво про народження, військовий квиток, дипломи про освіту, а також гроші, золото, ноутбук з моїми фотографіями. Проте шафа, в якій стояли рюкзаки, була зламана і рюкзаків не було – вони вкрали усі мої речі.
Близько 11 години автобуси вивезли їх у Чонгар, звідти – в Мелітополь, звідки літаком доправили до Києва. У Києві зустрічали журналісти, деякі політики, брали інтерв’ю. Після цього вони отримали нове місце прописки – в Миколаєві.
«У Миколаєві в мене почалися сильні головні болі і на ВЛК встановили, що в мене пухлина в голові. Сказали, що для служби я непридатний. Мене звільнили, а пізніше – зняли з військового обліку, – говорить Сергій. – Я дуже шкодував, бо мені хотілось продовжити службу. Але тут почалися інші проблеми – з документами. Мої документи були втрачені і в мене зайняло близько пів року, щоб їх відновити – я всюди стикався з бюрократією і небажанням мені допомагати з боку чиновників. Мене ганяли по різних кабінетах за численними довідками. Я звернувся до адвоката, який мені допоміг виробити паспорт. Вже в Івано-Франківську знову почалися проблеми з документами – вимагали якісь довідки, документи, які було неможливо зробити, тому що Крим був під окупацією. Довелося звертатись до генеральної прокуратури».
Нарешті Сергію вдалось виробити документи, йому дали ІІ групу інвалідності, призначили пенсію.
У Сергія є освіта інструктора з фізичної підготовки, а у 2019 році він отримав ще один диплом – юриста. Тепер займається адвокатською діяльністю – допомагає військовим відстоювати свої права. Каже, що не програв з військовими ще жодної справи.
