В Івано-Франківській області, поблизу Калуша, кипить робота з переоблаштування старої будівлі водозабірної станції. Тут працюють переважно волонтери і небайдужі мешканці, які хочуть допомогти відкрити реабілітаційний центр для ветеранів війни.
Такою була мрія їхнього земляка, десантного командира Олега Перегуди.
Про те, як виникла ідея створення реабілітаційного центру і хто об’єднався навколо неї – у репортажі Укрінформу, передає Правда.іф.
НА СОБІ ВІДЧУЛИ ПРОБЛЕМУ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ВІЙСЬКОВОГО
– Ось тут буде спортивна зала. А тут ми розташуємо модульне реабілітаційне обладнання. Чому модульне? Бо, за потреби, у цій кімнаті ми будемо проводити тренінги, навчання та івенти для наших ветеранів, їхніх дружин та дітей. А ще будуть потрібні консультації щодо профорієнтації. Тут у нас буде кухня, поряд – кімнати для масажів, кабінет психолога, інклюзивний санвузол, – розповідає Василина Перегуда.
Вона пригадує, що вперше про такий заклад вони з чоловіком, військовим Олегом Перегудою, заговорили у 2016 році, щойно той повернувся зі служби на сході країни.
– Тоді ми на собі відчули проблему соціалізації військових, адаптації та переходу до цивільного життя, – ділиться Василина.
Вона розповідає, що після повернення з зони АТО Олег довго не міг знайти себе в мирному житті й залишити позаду обов’язки командира-штурмовика на війні.
– Ні, не йшлося про безсоння чи психологічні проблеми. Він просто увесь час був розчарованим, відчував апатію, якось не знаходив задоволення, радості, – пояснює Василина.
Спроба знайти гідну роботу після служби для ветерана АТО теж не увінчалась успіхом. Не став у нагоді навіть фах фінансиста. Одні відмовляли без пояснень, інші говорили, що для людини, яка тримала зброю у руках, у мирному житті наче «є обмеження». І Олег поїхав працювати за кордон.
Після повернення створив в Україні компанію, яка займалась розробкою “розумних” технологій у медичній галузі. У подружжя наче все налагодилось, але у розмовах вони постійно повертались до військових, яким так само самотужки доводиться долати труднощі для реалізації себе в мирному житті.
– Ми зійшлись на тому, що мають запрацювати центри реабілітації. Чоловік запевняв, що потреба в них буде величезною, бо наслідки війни у багатьох хлопців роками не минають і ветеранам потрібні фахівці, – говорить жінка.
Ідеєю створення реабілітаційного центру для ветеранів запалились обоє. Для цього зареєстрували громадське об’єднання, до якого увійшли побратими Олега. Почали шукати приміщення. Коли потрапили на територію недіючої водозабірної станції «Хотінь», вирішили, що це місце буле ідеальним, і взялися за оформлення документів та пошук інвесторів.
– Тут поряд тече річка Лімниця, чудові краєвиди, велика територія, спокій і краса, що допоможе ветеранам відновитись і фізично, і психологічно. А площа будівлі, близько 280 м², дозволить нам влаштувати все необхідне для реабілітації військових. Як кажуть, очі бояться – а руки роблять. І ми взялися за цю справу, – пригадує Василина.
Тоді вона навіть подумати не могла, що за кілька місяців їй доведеться цю ідею втілювати вже без коханого.
Я НЕ МАЛА ПРАВА ЗДАТИСЯ
Роботи зі створення реабілітаційного центру зупинилися 24 лютого 2022 року.
– Коли я прокинулась, Олег уже стояв у військовій формі й попросив швидше збиратись, – пригадує Василина.
Він говорив про те, що потрібно взяти себе в руки, не панікувати, і в перші дні просив дружину залишитися ночувати в лікарні, де вона працювала. У Франківську гриміли перші вибухи, але Василина боялася зовсім іншого.
– Я знала, що він піде на війну, але ще пробувала його відмовити. Молила залишитись, але він був невблаганним: «Якщо не я, то хто воюватиме за країну? Якщо не зараз, то коли?». І я поступилася, бо знала, що багато хлопців на нього рівняються.
Старший лейтенант Олег Перегуда воював у складі 80-ї десантно-штурмової бригади. Побратими розповідають, що їхній командир взводу, а потім і роти, вирізнявся не лише сміливістю, а й чесністю та загостреним почуттям справедливості. Кажуть, це був справжній лідер, який цінував життя побратимів більше, аніж своє.
Олег Перегуда загинув 14 червня 2022 року в боях на Донеччині.
– Остання наша розмова відбулась у той самий день, 14 червня, і вона зовсім не була схожою на прощальну. Я набрала його номер, коли йшла на роботу, і ми ще побажали одне одному гарного дня. Жодного поганого передчуття, жодної тривоги в голосі… Наступного дня ввечері мені подзвонила мама Олега, і після цього я вже не розуміла, що зі мною відбувається, – пригадує Василина.
Вона прийшла до тями лише за місяць. Рятувалася роботою. Розмовляла переважно з рідними і постійно шукала в собі сили повернутись до розпочатої справи.
– Залишити і згорнути все? Ні, ніколи в мене таких думок не було і не буде. Я розуміла, що це була мрія Олега, і здатися я не мала права. Тим паче розуміючи, наскільки важливим цей проєкт є для наших воїнів. Тепер це сенс мого життя, – запевняє Василина.
ТУТ ТРЕБА ПРАЦЮВАТИ ВІД ДУШІ, НЕ ІНАКШЕ
Першими, хто підтримав дружину загиблого воїна, були племінниці Олега – Оля і Юля. Відтоді вони разом шукають доброчинців, організовують ремонтні роботи і толоки, а ще – втілюють нові ідеї, щоб віддячити кожному, хто надсилає донати, приносить допомогу чи не шкодує часу та рук на будівельному майданчику.
Серед останніх таких ідей – худі в подарунок для тих, хто особливо активно долучився до ідеї відкриття реабілітаційного центру. На грудях напис: «Прикарпаття 4.5.0».
– Це буде назва нашого реабілітаційного центру, і це теж ідея чоловіка. Я навіть не думала щось змінювати. Всі військові знають: код «4.5.0» означає, що все добре і спокійно, – пояснює Василина.
Від початку року такі худі отримали більше двох десятків людей. Серед них і 7-річний Дмитрик – найменший благодійник, який приніс 20 тисяч гривень для створення реабілітаційного центру. Кошти хлопчик зібрав під час різдвяної коляди. Такі ж внески після свят приносили шкільні колективи та релігійні громади. Допомогу надсилають організації, установи і просто небайдужі.
– Люди зустрічаються нам неймовірні. Я лише розповідаю про ідею відкриття центру, і відразу нас підтримують. Місцеві нам дуже допомагають – і огорожу зробили, і на толоки йдуть, і благодійні ярмарки організовують, щоб зібрати гроші. А ще приносять нам фарби, шпаклівки та інші будматеріали, якими можуть поділитись, – розповідає Оля Лилак.
Вона каже, що рідні навіть зараз наче відчувають підтримку Олега. З нею погоджується Василина – зізнається, що часом говорить подумки з чоловіком, ділиться проблемами та здобутками у їхній справі.
– Буває, що й уголос сварюся з ним на самоті. Запитую: «Як ти міг мене так лишити, невже ти не знав, що це все так складно буде для мене…». А після цього Олег приходить до мене уві сні й все пояснює, заспокоює. А коли я йому розповідаю, що шукаю когось на допомогу, така людина неодмінно знаходиться.
Так недавно з’явився фахівець, який запропонував безкоштовно зробити стратегію розвитку реабілітаційного центру.
– Я ще подумала: наче, Олег нам його прислав, щоб зробити такий дарунок для Василини до восьмої річниці їхнього одруження, – підхоплює Оля.
Поки дівчата розповідають про благодійників, поряд працює Руслан, товариш Олега Перегуди. У нього теж є почесне худі «Прикарпаття 4.5.0», і він вірить, що реабілітаційний центр – справа дуже серйозна і потрібна.
– Я скажу вам, що тут треба працювати від душі. Не інакше. Бо це – для людей, які віддають за нас життя, тому й ми маємо їм допомагати. Олег був моїм товаришем, він був дуже хорошою людиною. Я щодня про нього згадую. Таких людей, які самі приходять першими на допомогу, є небагато, а він був з таких, – ділиться Руслан.
Дівчата кажуть, Руслан – майстер із «золотими руками». Єдине, до чого не долучався, то до заміни даху.
– Боюся висоти, – посміхається Руслан і повертається до роботи.
Більше читайте за посиланням.
