Мстислав Тарас: «Я збираюся повністю перезавантажити ветеранську політику Франківщини»

На Прикарпатті орієнтовно 35 тисяч ветеранів, і лише 10 тисяч із них перебувають на супроводі фахівців. Решта, особливо у віддалених селах, часто лишаються з післявійськовим життям сам на сам. Саме ці місця новий керівник управління з питань ветеранської політики Івано-Франківської ОВА Мстислав Тарас називає «сліпими зонами» і обіцяє до них дістатися.

Про такі проблеми він знає не з доповідей. У 2014 році Мстислав Тарас воював під Іловайськом, а з початком повномасштабного вторгнення знову пішов на фронт, добровольцем у Сили спеціальних операцій. Під Бахмутом отримав поранення, але після лікування і реабілітації продовжував нести службу до минулого року. На початку вересня обійняв посаду в.о. начальника управління з питань ветеранської політики Івано-Франківської ОВА.

Батько шести дітей і колишній депутат міської ради, він обіцяє повністю перезавантажити ветеранську політику області. Штат управління розширюють майже вдвічі, а при ОВА вже запрацювала Рада ветеранів, до якої увійшли представники кожної громади Прикарпаття. До кінця року має з’явитися стратегія розвитку ветеранської політики області на три роки.

Які місця у ветеранській політиці області й країни він вважає найвразливішими? Що береться змінити першочергово? І що має відчути ветеран, аби повірити, що система справді працює на нього? Про це «Західний кур’єр» поговорив з Мстиславом Тарасом.

— Мстиславе, як ветеран ви донедавна самі були тим, для кого працює ветеранська політика, а тепер очолюєте її в області. Розкажіть про свій шлях з фронту до цього кабінету.

— Я доброволець ще з 2014 року. Воював у батальйоні «Шахтарськ», потім у батальйоні «Івано-Франківськ». Був під Іловайськом, потрапив у сумнозвісний котел. Слава Богу, Господь повів мене таким шляхом, що я вийшов звідти без поранень.

Потім повернувся до цивільного життя. За три місяці до повномасштабного вторгнення в мене народився син. Але до війни я вже тоді був готовий. Досі зберігаю відео, де ми з хлопцями збираємо сумки на фронт. Щоправда тоді я думав, що все знову буде на Сході. Не міг уявити, що почнеться повномасштабне вторгнення.

На початку березня я відправив дружину за кордон, і з того часу фактично почався мій шлях у Збройних силах. Пішов добровольцем у Сили спеціальних операцій.

На початку 2023 року отримав поранення під Бахмутом, біля Красної Гори. Ми тоді були фактично в оточенні, воювали з «вагнерівцями». Деталей розповідати не маю права. Поранення осколкове: осколки досі в лівому оці, і цим оком я сьогодні майже нічого не бачу.

Після лікування я повернувся і служив до 2025 року. Посади, які обіймав, становили державну таємницю.

Посаду начальника управління з питань ветеранської політики Івано-Франківської ОВА мені запропонувала голова ОВА Світлана Василівна Онищук. Я дуже дякую за довіру і хлопцям-ветеранам, які мене підтримали, бо перед тим, як погодитися, я багато з ким радився. Розумів, що це відповідальне місце і роботи насправді дуже багато. Ветеранів стає все більше, і серед них є різні категорії, зокрема складні: родини безвісти зниклих, з якими треба працювати постійно, родини наших полеглих героїв.

Я розумів, на що йду. Але переконаний: якщо ми всі об’єднаємося і мої ідеї, моє бачення, мою стратегію підтримають, то вже невдовзі ми дамо хороший результат.

— Ви на посаді трохи більше місяця. Як минули для вас ці тижні?

— Державна служба для мене новий виклик. Я був депутатом Івано-Франківської міської ради, але це зовсім інше. Як депутат ти теж працюєш у певних рамках, проте вони не такі жорсткі, як на державній службі.

Перші мої дні й тижні почалися з аналізу. Перш ніж приходити в нове середовище і на нову посаду, я мусив проаналізувати ветеранську політику в області загалом і зрозуміти всю проблематику. Звісно, за тиждень цього не осягнеш. Але я почав розбиратися всередині системи: знайомився з людьми, з механізмами, які вже працюють, аналізував, що не працює і де. І вже розставляв акценти: які механізми треба створити, щоб вони справді спрацювали для ветеранів, для родин безвісти зниклих і полеглих героїв.

— У якому стані зараз ветеранська політика в області за вашою оцінкою, як новопризначеного її очільника?

— Було б некоректно стверджувати, що до мене ніхто не працював. Насправді було напрацьовано чимало механізмів, і вони діяли. Але моє бачення інше, і я хочу багато що в цій політиці змінити. Тому на всіх зустрічах з ветеранами я кажу одне: ми перезавантажуємо ветеранську політику в області.

— Що саме ви хочете змінити? Які ключові напрями?

— Служба в ССО привчила мене до того, що будь-яка робота тримається на стратегії, плануванні й чітких завданнях. Спершу ставиш їх собі, потім команді. Тому до нового року я визначив для себе чотири основні блоки, які буду намагатися втілити.

Перший і найважливіший стосується обласної програми підтримки ветеранів, родин безвісти зниклих і полеглих героїв. Цього року на неї передбачено 85 мільйонів гривень, станом на середину жовтня використано 51 мільйон. Ці кошти йдуть на підтримку родин загиблих, допомогу на лікування, матеріальні виплати, підтримку дітей. Частину ми спрямовуємо на адаптивний спорт, бо вважаю його однією з найважливіших ланок реінтеграції ветеранів. В управлінні хочемо запровадити посаду людини, яка відповідатиме за медичний напрям і адаптивний спорт. Окремо цьогоріч передбачено 6,1 мільйона на громадські ініціативи з психологічної та соціальної реабілітації.

Цього року ми вперше запровадили оздоровлення ветеранів разом із сім’ями. Більшість програм розраховані лише на самого ветерана, але я переконаний, що найкраща реабілітація відбувається в колі родини. Тепер ветеран із дружиною і дітьми може поїхати на чотири дні до відпочинкового комплексу в Карпатах з безкоштовним харчуванням, басейном і концертами. Уже відпочили близько ста родин. Я їжджу туди разом зі спеціалістами управління і проводжу з ними зустрічі. Люди приїжджають з різних районів, дізнаються про можливості, про які не знали, і потім розповідають про них у своїх громадах.

З огляду на зростання кількості ветеранів війни та потребу в розширенні заходів їх підтримки, за погодженням із головою Івано-Франківської ОВА Світланою Онищук опрацьовуємо питання збільшення обсягу фінансування обласної програми на 2027 рік на 50 мільйонів гривень. Це дозволить розширити діючі механізми підтримки та запровадити нові ініціативи відповідно до актуальних потреб ветеранів і їхніх родин.

Другий блок полягає у формуванні стратегії ветеранської політики Прикарпаття на три роки. Зазвичай такі стратегії пишуть у кабінетах. Моя позиція інша: ветеранську політику мають формувати самі ветерани. Розпорядженням голови для цього створено Раду ветеранів при ОВА. Разом ми хочемо заїхати в кожну «сліпу зону» області і реально сісти поговорити з людьми, а не відбути формальність. Зустрічі розділимо на три: з родинами полеглих, з родинами безвісти зниклих і окремо з ветеранами. На тому, що вони скажуть, і побудуємо стратегію.

Через цю стратегію я хочу змінити сам підхід. Людина, яка повернулася з війни, не має ходити за владою, за чиновниками, за послугою. Навпаки, влада має прийти до неї.

Сьогодні багато хто сприймає ветеранів як соціальне навантаження. Я хочу змінити цей погляд: ветеран є лідером і потенціалом громади.

Нещодавно один ветеран сказав мені, що спершу треба адаптувати суспільство під ветеранів. Я з цим не згоден, бо ветеран і є частиною суспільства, ми не маємо ділити людей на цивільних і військових.

Третій блок присвячений інформаційній політиці. Зустрічаючись із ветеранами, я бачу, що комунікації часто немає. Людина не знає, якими послугами може скористатися, закривається у своєму світі й вважає, що віддала країні все, а держава не може забезпечити навіть базових потреб. Те, що ми робимо, бачить лише невелике коло людей у Франківську чи великих районних центрах. Тому я хочу оновити обличчя управління. Ми підписали угоду з компанією «Брендарі», яка розробляє нам брендбук і логотип. Плануємо соціальну рекламу і, крім наявної консультативної лінії, коротку гарячу лінію з чотирьох цифр, яку легко запам’ятати.

Четвертий блок охоплює цифровізацію, і для мене вона насамперед про ті самі канали зв’язку. В області орієнтовно 35 тисяч ветеранів, і лише 10 тисяч із них перебувають на супроводі фахівців. Не можна сказати, що фахівці бездіють: на моїх зустрічах приблизно 60 відсотків присутніх казали, що з ними працюють. Проблема в іншому: бракує комунікації і цифрових послуг, через які ветеран міг би сам дізнатися, що йому доступно.

Багато розкривати не буду, бо спершу треба зробити, а потім презентувати. Разом з ІТ-кластером ми розробляємо інструменти на основі штучного інтелекту, зокрема чат-боти, через які ветеран чи родина навіть з найвіддаленішого села за три-чотири кліки зможе дізнатися про свої можливості, куди звернутися і хто його фахівець із супроводу. Плануємо й інтерактивні карти, де видно, які ветеранські простори, організації та фахівці працюють поруч.

На початку грудня я планую презентувати і брендбук, і стратегію, і напрацювання з цифровізації та програми.

— Коли ви говорите про «сліпі зони» ветеранської політики на Прикарпатті, що ви маєте на увазі? Конкретні громади, райони чи категорії людей?

— Насамперед ідеться про ветеранів, які залишаються поза системою підтримки, особливо у віддалених населених пунктах. У великих громадах уже сформоване активне ветеранське середовище, працюють громадські організації, простори, є відповідні сервіси. Натомість у невеликих селах ветеран нерідко залишається сам на сам із питаннями повернення до цивільного життя.

Наше завдання — не чекати, поки ветеран звернеться по допомогу, а самим виходити на контакт, визначати його потреби та пропонувати конкретні рішення.

Для цього ми налагодили системну співпрацю з Івано-Франківським обласним ТЦК та СП. Щоп’ятниці отримуємо від 15 районних ТЦК та СП інформацію про військовослужбовців, звільнених із військової служби. Управління передає цю інформацію відповідним структурним підрозділам районних державних адміністрацій для подальшого опрацювання фахівцями із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб у територіальних громадах. Це дозволяє своєчасно встановлювати контакт із ветеранами, визначати їхні потреби та організовувати необхідну підтримку.

Фахівець зв’язується з ветераном, пропонує супровід, з’ясовує його потреби та допомагає визначити доступні механізми підтримки. Уже в понеділок ми отримуємо зворотну інформацію про проведену роботу, виявлені проблеми та потреби, які потребують вирішення.

Таким чином ми вибудовуємо систему проактивного супроводу, де кожен етап має відповідального виконавця та конкретний результат.

Ще один важливий інструмент — Рада ветеранів при обласній військовій адміністрації. Ми принципово змінили підхід до її формування: представників обирали безпосередньо ветерани у своїх громадах. Для нас важливо, щоб усі 62 територіальні громади мали свій голос у формуванні обласної ветеранської політики.

Тепер через представників Ради плануємо організовувати виїзні зустрічі в громадах із залученням профільних спеціалістів. Представники на місцях визначатимуть актуальні проблеми, а ми спільно з відповідальними службами працюватимемо над їх вирішенням.

Моя позиція чітка: ветеранська політика не повинна закінчуватися там, де закінчується обласний центр. Кожен ветеран, незалежно від місця проживання, має бути охоплений увагою держави та мати реальний доступ до підтримки.

— Чи встигли ви за короткий час на посаді реалізувати якісь напрацювання?

— Так, і для мене важливо, що це вже не просто ініціативи, а конкретні рішення, які дають результат.

Один із ключових напрямів — забезпечення ветеранів житлом. Ми розробили та запровадили механізм компенсації з обласного бюджету 3 відсоткових пунктів річної ставки за іпотечними кредитами «єОселя». Програма діє з 1 жовтня 2026 року.

Принципово важливо було зробити цей механізм максимально доступним: без додаткових звернень до державних установ, без зайвої бюрократії. Людина подає заяву безпосередньо через банк, у якому оформлено кредит. За неповний місяць програмою вже скористалися 60 осіб. Для мене це вагомий результат. Я сам батько шести дітей і добре розумію, наскільки важливе власне житло для родини.

Другий пріоритет — розвиток мережі ветеранських просторів у громадах. Ми бачимо запит самих ветеранів на створення місць, де вони могли б об’єднуватися, підтримувати один одного та реалізовувати спільні ініціативи. Тому на 2027 рік опрацьовуємо механізм фінансової підтримки створення, облаштування та функціонування таких просторів, зокрема на умовах співфінансування з обласного бюджету.

Наведу простий приклад. Нещодавно один ветеран розповів мені про побратима, який після війни замкнувся в собі й ні з ким не хотів спілкуватися. Я запропонував зателефонувати йому та запросити на зустріч. І він погодився, бо почув свого побратима.

Це підтверджує: там, де не завжди може достукатися представник влади чи фахівець, це здатен зробити побратим. Саме тому я хочу, щоб навколо ветеранських просторів формувалися активні спільноти, які об’єднуватимуть інших ветеранів. Це основа сильної ветеранської політики.

Окремо відзначу два масштабні інфраструктурні проєкти, які реалізуються за ініціативи голови ОВА. Перший — будівництво обласного ветеранського простору на вулиці Богдана Хмельницького в Івано-Франківську. Це буде сучасний багатофункціональний центр підтримки, спілкування, професійної адаптації та розвитку ветеранських ініціатив.

Другий — будівництво реабілітаційного центру поблизу обласної клінічної лікарні, який має забезпечити якісне відновлення ветеранів, зокрема після важких поранень та ампутацій, без необхідності виїжджати за межі області.

Моє стратегічне бачення — створити на Прикарпатті цілісну екосистему ветеранської підтримки: від лікування й реабілітації до власного житла, працевлаштування, підприємництва та повноцінного повернення до цивільного життя.

— Коли саме ветеранський простір і реабілітаційний центр мають запрацювати?

— Щодо реабілітаційного центру точно сказати не можу, там активно тривають будівельні роботи. А ветеранський простір у планах здати до кінця року. Будівельні роботи завершені на 98–99%, зараз триває процес введення в експлуатацію.

— Одна з найчутливіших тем для ветеранів – працевлаштування. Як ви збираєтеся працювати в цьому напрямку?

— Один із наших пріоритетів — працевлаштування ветеранів та створення умов для їхньої професійної адаптації. Спільно з директором Івано-Франківського обласного центру зайнятості Василем Цимбалюком ми проводимо робочі зустрічі на великих підприємствах області. Вивчаємо, наскільки роботодавці готові приймати ветеранів, які умови для них створені та що необхідно змінити.

Нещодавно відвідали ТДВ «Івано-Франківський хлібокомбінат», де домовилися про впровадження цікавого підходу: у кадровій службі підприємства працюватиме ветеран, який стане своєрідним зв’язковим між роботодавцем і ветеранською спільнотою. Він знатиме потреби побратимів, розумітиме специфіку підприємства та допомагатиме іншим ветеранам адаптуватися до роботи. Цю практику плануємо поширювати й на інші великі підприємства Прикарпаття.

Паралельно працюємо над розвитком ветеранського підприємництва. Зустрічаємося з ветеранами, які вже отримали гранти та започаткували власну справу, щоб визначити основні труднощі й напрацювати додаткові механізми підтримки їхнього бізнесу.

Але наше завдання ширше — підготувати систему підтримки ще до того, як військовослужбовець повернеться до цивільного життя. Адже сьогодні людина захищає державу, а завтра їй потрібно буде вирішувати питання працевлаштування, житла, відновлення здоров’я чи започаткування власної справи.

Я хочу, щоб ветеран не витрачав місяці на пошук інформації та необхідних установ. Щоб через фахівця із супроводу або сучасний цифровий сервіс він міг швидко отримати інформацію про доступні можливості та бути скерованим до відповідного спеціаліста, програми чи роботодавця.

 — Що має змінитися для ветерана на Прикарпатті через рік, щоб ви могли собі сказати: я впорався зі своєю роботою?

— Через рік я хочу бачити не окремі історії успіху, а механізми, які працюють самі. Чіткий маршрут реінтеграції: від відновлення здоров’я, зокрема ментального, до працевлаштування. Щоб ветеран повернувся додому і йому не треба було нічого шукати.

Робити це треба саме зараз. Коли війна закінчиться, а дай Боже, щоб якнайшвидше, повернуться сотні й тисячі людей. Якщо до того часу механізми не працюватимуть, ветеранська політика просто не витримає. Управління не може обслужити кожного адресно, тому моє завдання побудувати систему, яка працюватиме навіть тоді, коли на цій посаді буде інша людина.

А найкращою оцінкою для мене буде, якщо хлопці у своєму колі скажуть: дякуємо, бачимо, що робота зроблена. Я прийшов на цю посаду, бо хочу довести насамперед собі, що для ветеранів можна зробити справді багато.

Ми часто чуємо, що кожен ветеран має скористатися всіма програмами, кожен має стати успішним бізнесменом. Так не буває, і не в усіх є до цього здібності. Але кожен може стати лідером у своєму селі, у своїй громаді і вести за собою людей. Якщо ми виростимо таких лідерів у кожній громаді, то й країна підніметься. І це моя мета.