Назарій Кішак – командир окремого кулеметного взводу 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, позивний «Шериф».
На війні з 2014 року. Спочатку допомагав армії, як волонтер. Там, на передовій, вирішив взяти до рук зброю і відтоді захищав Україну у складі батальйону особливого призначення «Івано-Франківськ». Пройшов бої в районі Мар’їнки, Маріуполя, Широкиного, Авдіївки та Красногорівки, пише Правда.іф з посиланням на Подробиці.
У 2019 році був радником міського голови Івано-Франківська з питань безпеки та правопорядку.
Від початку повномасштабного вторгнення сформував добровольчий підрозділ Івано-Франківської територіальної громади, кістяк якої згодом став кулеметним зводом 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Тримав оборону разом зі своїм підрозділом на Вуглегірській тепловій електростанці,ї у селищах Кодема, Зайцеве, на Бахмутському напрямку та в районі Вугледара.
З інтерв’юеркою Іриною Баглай Назарій Кішак познайомився ще в 2016 році – вперше зустрілись на позиції «Промка» за Авдіївкою.
Там стояла бригада ЗСУ, ми тоді зустрілися на крайній позиції. І ви там були, як гості. Я не могла зрозуміти, чи то ви як волонтери заїхали чи друзі? Але от зброя видавала, що ви не просто гості. Чим ви тоді займались?
Ми були прикомандировані якраз до 72-ї бригади. Я ніс службу тоді у батальйоні особливого призначення «Івано-Франківськ». Робота завжди була цікава, і взагалі робота у таких батальйонах завжди цікава Ну і один з таких гарячих напрямків це якраз була промзона, де ми тоді і зустрілись.
А коли особисто для тебе розпочалася війна?
Особисто для мене вона почалась, звичайно, з 14-го. Бо я це все бачив. Я дивився на всі жахіття, які творить ворог. Але 24 лютого я відчув якісь зовсім-зовсім інші емоції. Коли прилетіла ракета по Івано-Франківському аеропорту, я тоді зрозумів, що прийшов той час, про який всі говорили.
До мене зателефонував мій рідний брат, він тоді був у Волновасі, і вже сказав, що ми прийняли бій. І перше, що я думав, це що зробити зараз для того, аби брат залишився живий. І не потрапив у те оточення, в яке вони практично вже потрапили, бо виходили з боєм і були втрати. Потім зранку голова зібрав ветеранів, сказав, що формуємо людей, проходимо швидке злагодження, в нас є декілька днів – і нам потрібно їхати на схід на фронт тримати оборону, не пустити ворога далі.
Тобто ви самоорганізувалися?
Так, ми просто створили кожен свої підрозділи. Я написав в Facebook 24 лютого: «Ми готові». Ми зібрали понад 200 чоловік в Івано-Франківській обласній філармонії. Хотілось відібрати кращих і тих, кого знаєш, кому можна довіряти. І то аж з теперішнього досвіду я знаю, що навіть якщо є люди близькі, друзі, в яких ти впевнений по життю був, вірні – людей все одно потрібно перевіряти, дивитись, як вони себе поводять в бою. Тому що дружити, довіряти у цивільному житті, і бігати стріляти з вагнерами в окопі – це зовсім інше. А тим більше, коли ти командир підрозділу, і коли ти розумієш, що ти маєш віддати наказ другові, який має виконати будь-яким чином завдання.
Що найважче в цьому?
Найважче – відпускати. В мене найменші втрати в Збройних Силах. В моєму підрозділі, в мене, за півтора року війни, за півтора року цього пекла загинуло три моїх кулеметника. Ми були у таких ситуаціях, що я думав, що вже нас будуть ховати скоро – цілим підрозділом. Але якось Боженька допомогла. Можливо і навики, можливо і ті рекомендації, яких дотримувався. Є дуже сильний колектив…
А що це за ситуація?
Одна зі звичайних… Це Вуглегірська ТЕС, де вагнерівці сунули прямо цілими ротами, де виїжджали танками, де розбирали наші позиції… Я ніколи не міг уявити, що буде виїжджати чотири танка по черзі… Просто стирати з лиця землі посадку – по одному напрямку, по одній траєкторії просто гатити, бо вони знають, що там стоїть кулемет. Кулеметник – це смертник. Тому що там, де є 12,7, там де є 50-ий калібр – туди летить все.
Яка задача у кулеметника?
Це є сила. Це є моща така, знаєте, коли там вилітаєш на пікапі з Browning M2 і починаєш розкладати всю піхоту. Або зробити якийсь маневр для того, щоб відволікти. Ти кладеш себе за ціль. І ти маєш вижити, ти маєш повернутися і доповісти, що завдання виконано. На волгірський ТЕС, коли проривали Хрести – позицію, це пряма дорога на ТЕС – ми виставили позаду кулемети. І командир батальйону каже: «Якщо підуть танки, ви їх не розіб’єте, але хоча б зупините колону, а там далі протитанкісти зроблять свою роботу. І ми мусимо жертвувати собою, жертвувати нашими друзями, нашими кращими піхотинцями, тому що треба стояти. Якщо ми пустимо ворога далі – ми не будемо мати вільної держави. Ми не будемо мати вільної країни.
Більше в інтерв’ю:
