Вони кажуть, що не мають часу втомитися шукати і просити гроші, бо всі збори – для війська, тому потрібні ще на вчора.
Франківські волонтери роками тихо і вперто продовжують робити свою справу, попри хейтерів, шахраїв і нескінченні потреби, пише Галицький кореспондент.
Репутація – найцінніше
Волонтери ГО «Громадська ініціатива Галичини» («ГІГ») збирають кошти на потреби війська з 2014 року. Не беруться за будь-які запити. Кажуть, їх би тоді взагалі розірвали на шматки. Працюють лише з трьома напрямками: тактична медицина, дрони і машини. На ці потреби вони постійно збирають гроші – продають хенд-мейд вироби та сувеніри у своїй волонтерській крамничці, проводять ярмарки, концерти, розіграші та аукціони.
Фото – Олег Нетецький
За весь час купили і доставили з-за кордону 167 автівок. За 2022 рік оборот коштів в організації був найбільшим – 20 мільйонів гривень, хоча з кожним наступним роком число зменшується. Один із наймасштабніших зборів – 650 тисяч гривень на автомобіль швидкої допомоги.
«Ми – не Притула, – сміються волонтери, – але теж непогано справляємося. Всі наші річні фінансові звіти – публічні. Звісно, перечитують їх одиниці, але люди повинні мати відкритий доступ. Репутація – наше найцінніше».
«Я вже тоді знала, що ця війна надовго, і відповідно – збори грошей, – каже вона. – Тому ми добре готувалися. І до повномасштабного вторгнення теж готувалися. 15 лютого 2022 року проплатили сто турнікетів».
Найскладніше було збирати на рефрижератор для евакуації тіл загиблих, а потім на його ремонт. Не через гроші – психологічно важко.
«Це той випадок, коли доводиться комунікувати з людьми через біль. Ми це називаємо токсичною благодійністю – мусиш тиснути на жалість, аби зібрати суму», – пояснюють в організації.
Коли якийсь збір просувається дуже важко, волонтери активують креатив.
«Наприклад, записуємо якесь дурнувате відео, де ми танцюємо чи співаємо, – сміється Леся Качурова. – І це діє, принаймні хоч трохи розрухує збір. Як кажуть таргетологи, працюємо на впізнаваність бренду».
Не раз волонтерам «ГІГ» доводилося мати справу з шахраями. І одного разу зловмисники навіть змогли обдурити. Зателефонував начебто банківський працівник і дуже правдоподібно пояснював, що банка зі збором коштів заблокована. На той момент справді траплялися багато випадків по Україні, коли цей банк блокував волонтерські рахунки. Тому волонтери не одразу викрили шахрая, він встиг вивести певну суму.
А якось у першій рік вторгнення один із банків оголосив шахрайкою Лесю Качурову і розірвав договір. Вони з бухгалтером тягнули до банківського відділення кіпи документів і два дні пояснювали звідки такі величезні обороти по картках.
Часто волонтерів організації люди намагаються «вчити» на що і як саме треба збирати гроші. «Ви тут танцюльки влаштовуєте, а на фронті хлопчики гинуть», – закидали їм після чергового благодійного концерту, де збирали кошти для війська. Щоправда, особисто ніхто не наважується дорікати, натомість пишуть коментарі у соцмережах.
«Ми би з великою радістю не влаштовували ніяких «танцюльок», але як закрити збір? Нехай розкажуть, бо ми за 12 років навчилися саме так це робити, – дратується Людмила Лінник. – Думаєте, нам дуже подобається кожен четвер стояти в центрі міста з капелюхом у руках і просити гроші? І, до речі, це не просто концерт, щоб зібрати гроші, тут також і про розвиток культури волонтерства і благодійності».
А якось під час телеефіру за участю Лесі Качурової зателефонував чоловік і звинуватив волонтерів «ГІГ» начебто ті кудись дівають автівки, які приганяють з-за кордону.
«Я тоді відповіла, що готова йому особисто відзвітувати за кожну гривню, якщо він покаже скільки і коли нам донатив», – розповідає Леся Качурова.
Час від часу дивують інші волонтерські організації своїми чудернацькими, чи навіть нахабними, зверненнями до «ГІГ»: «Ми їдемо на фронт – завантажте нас чимось», «Нам треба генератори, колеса, машини»… Коли дуже допече, волонтери у відповідь надсилають свій список потреб.
«Перепрошую, але це так не працює, – обурюється Людмила Лінник. – Якщо треба генератори, то зверніться до знайомих, влади, представників бізнесу. Якщо не маєте з чим їхати на фронт, то не їдьте – це ж логічно. І взагалі туди не обов’язково їхати, аби щось передати – є «Нова пошта». Ми вже роками так передаємо хлопцям абсолютно все: від дорожезного дрона до звичайних спальників».
В організації впевнені – люди, які щиро обирають шлях волонтерства, не роблять це винятково з альтруїстичних мотивів. Більшість у цьому впевнені, але насправді таким чином кожен закриває певну свою підсвідому потребу: задоволення его, амбіції, синдром рятівника, відчуття провини, морально-етична насолода тощо.
«Якщо людина щось робить, то особисто їй це для чогось треба, – продовжує Людмила Лінник. – Знаю чоловіка, який колись добряче промахнувся в житті, і тепер каже, що до кінця віку займатиметься благодійністю, аби Бог пробачив. Я на початках волонтерства горіла юнацьким максималізмом і бігла всіх урятувати. Досі хочу рятувати, але досвід вніс корективи – я тепер більш обачна».
«Не бійся попросити»
За перший серйозний збір івано-франківський ветеран Андрій Волик взявся торік під час служби у війську – 60 тисяч гривень на Starlink для свого підрозділу. Не мав жодного сумніву, чи вдасться «закрити» потрібну суму, адже відчував потужну підтримку від знайомих і друзів, а їх в Андрія немало –довгий час працював у журналістиці та громадському секторі.
«Саме з тим збором мені дуже пощастило. Знайомий з ТСН закинув оголошення в якусь свою внутрішню групу, завдяки чому потрібні кошти назбирали за два дні, – розповідає Андрій. – Мене це так надихнуло».
Потім був ще один збір для підрозділу. Під час заїзду на позицію ворог розбив їхню машину, і разом з нею згоріли всі речі військових. Волик просто відкрив банку без запиту на конкретну суму – хто скільки зможе. Люди знову охоче відгукнулися.
«Побратими не мали такого великого кола знайомих, як у мене, тому саме я організував збір, – додає Андрій. – Завдяки донатам ми змогли купити всім хлопцям амуніцію, обігрівач, павербанки, посуд, вітаміни, отримали добротні аптечки. Пам’ятаю, телефонують колеги з кінофестивалю Docudays UA, питають що мені треба, а я відповідаю: «Мені – нічого. Моїм хлопцям дуже треба». Хоча я залишився взагалі голоий-босий, навіть військовий квиток згорів. Вони тоді сказали: «Андрію, не бійся попросити. Це важливо».
На початках йому було ніяково просити гроші для свого чергового збору. Франківець звик, що сам допомагає, ще з початку повномасштабного вторгнення волонтерив.
Після поранення і повернення з передової Андрій задумав відкрити цех 3D-друку для потреб армії. Аби придбати 3D-принтер, оголосив у соцмережі збір коштів. Каже, був шокований, наскільки швидко і активно відгукнулися люди. Мало того, знайомі підприємці зі Львова та Івано-Франківська запропонували на деякий час у користування свої тимчасово незадіяні 3D-принтери. Також знайшлося приміщення і охочі долучитися до волонтерської справи.
Відтоді Андрій фактично не перестає на щось збирати: один збір завершує – наступний одразу починає. Наразі він зайнятий великою ціллю вартістю 130 тисяч гривень – на купівлю восьми 3D принтерів, це допоможе доукомплектувати цех, який швидко закриватиме потреби військових.
За весь час найбільший донат, який йому вдалося акумулювати, – 10 тисяч гривень, найменший – гривня.
«Один збір закривається швидко, а інший, зі значно меншою сумою, може тягнутися місяцями – не знаю від чого це залежить, – каже ветеран. – Не раз помічав спад після того, як хтось із відомих політиків казав про наближення закінчення війни. Ці інформаційні вкиди дуже шкодять. Люди такі виснажені, що хочуть вірити, і відповідно вважають: нащо донатити, якщо завтра вже не буде війни?».
Коли збір не йде, Андрій злиться, іноді розчаровується, час від часу опускаються руки. Особливо, коли треба, наприклад, 60 тисяч, а за день «крапнуло» тільки 100 гривень.
«Злюся, бо всі збори – для війська, тому потрібні не через два-три місяці, а на вчора», – продовжує Волик.
Але хоч би які складнощі були, він щодня продовжує нагадувати про поточний збір – це головне правило вдалого результату, вважає ветеран. Зазвичай через дописи та історії у соцмережах, особисті повідомлення. Сміється, що має відчуття, ніби регулярно займається спамом.
«До прикладу, сьогодні мій збір побачила сотня знайомих, частині з них я уже набриднув і вони просто перегорнули, ще частина – передивилася, вникла, а задонатили нехай п’ятеро. Наступного дня – те саме, але відгукнулися ще четверо інших. Той, хто вчора байдуже перегортав моє відео чи допис, сьогодні може зупинитися і відреагувати. З різних причин – бо є настрій, гроші, бажання зробити щось добре, є страх за майбутнє, торкнули якісь слова чи історія… Тому щоденне нагадування дає результат», – каже ветеран.
Не раз, коли збір дуже важко просувався, ситуацію рятував випадок. Андрій пригадує, як допомагав зі збором на генератори вартістю сто тисяч гривень. Після сорока тисяч сума перестала рухатися. Просили усіх кого могли – нічого. Але раптом звернулася дружина військового і захотіла закрити весь збір. Їхня сім’я довгий час збирала велику суму на потужну систему РЕБ. Але купити так і не встигли – підрозділ розбили, вижили тільки її чоловік з побратимом. Військовий сказав, аби віддати зібрані кошти ініціативам, які рятують життя.
Багато може – якщо дуже треба
Волонтерка, співорганізаторка громадської організації “Дружина воїна” Тетяна Фреїшин має справу зі зборами коштів з початку повномасштабного вторгнення. Майже всі ресурси досі спрямовує на закупівлю матеріалів для маскувальних сіток. Раніше збирала на плитоноски, РЕБи та дрони, але тільки для підрозділу, де служив чоловік. Тоді як маскування замовляють бригади з різних напрямків. Її контакти військові вже передають одне одному.
«Звісно, якщо це незнайомі люди, ми спершу трохи розпитуємо, беремо підтвердження, можемо попросити документи, – розповідає волонтерка. – Аби потім наші сітки не продавали в інтернеті. Хоча здебільшого передаємо маскування стабільно тим самим воїнам або за їхнім скеруванням. Я волонтерю з початку АТО, тому добре знайома з багатьма військовими з різних куточків України. Майже всі вони після вторгнення знову стали на захист. Тому запитів постійно чимало».
Тетяна завжди просить фотозвіт. Люди краще відгукуються донатами, коли бачать світлини. Хоча зараз, як розповідає волонтерка, фотографії з позиції стали великою рідкістю – хлопцям просто бракує часу на це.
«Я через це з ними постійно сварюся, – каже Тетяна. – Неправильно, щоб воїни скидали гроші на маскування. У них і без того повно своїх витрат».
Також є благодійник, від якого кожного вечора надходить рівно десять гривень.
Віднедавна відчутна підтримка підприємців. Тетяна звертається до них, коли є великі замовлення, які самотужки «не витягує». Підприємці так само ті самі вже не один рік, волонтерка просто пише кожному по-черзі раз на кілька місяців.
На початках боялася, що відмовлять. Але потім навчилася ставитися до цього по-філософськи: світ не завалиться, якщо відмовлять – звернеться до інших. В час війни власні комплекси і страхи мають бути десь далеко посунуті, вважає вона. Бажання допомогти військовим повинне перекрити все решта.
За словами Тетяни, раніше було простіше збирати гроші. Одразу після вторгнення вдавалося за кілька днів акумулювати великі суми – підтримка була колосальна. До прикладу, 400 тисяч гривень на систему РЕБ «закрила» за пів місяця.
Тепер, аби збір був успішним, треба ретельно продумувати стратегію: як написати, подати, яку історію показати – зараз це вже ціле мистецтво.
«Розумію, що є багато різних зборів, і всім дуже треба. Місто – маленьке, всі вже комусь допомагають, – додає вона. – Тому доводиться максимально креативити, придумувати розіграші. Іноді «залітає» звичайний допис, написаний «на коліні» Також помітила, що люди реагують на критичні потреби, які треба вирішити негайно. Скидають по 100-200 гривень, але таких платежів сиплеться багато і швидко, і саме вони найчастіше «роблять погоду» в зборах».
До креативу Тетяна залучає навіть своїх дітей. Якось випадково зняла відео, де малі наспівували «Не з’їж сьогодні ковбасу – задонать на ЗСУ». В результаті вдалося купити два рулони тканини для маскування.
Час від часу волонтерку накриває сильна втома, і вона кілька днів мовчить у соцмережах – слова не складаються, а шаблонами писати не хоче.
За чотири роки постійних зборів грошей Тетяна зрозуміла, що багато може – якщо дуже потрібно. І це надихає далі робити свою справу.
«Ну, і звісно неймовірне відчуття, що ти – частинка великої спільної перемоги, – каже волонтерка. – Виростають крила».
