Олександр Чмихов — меценат, співзасновник Академії боротьби Прикарпаття імені Василя Федоришина, людина, яка системно підтримує розвиток дитячого та юнацького спорту на Прикарпатті. За його сприяння спортсмени беруть участь у всеукраїнських та міжнародних змаганнях, мають можливість тренуватися, здобувати досвід і представляти свій край та Україну на спортивних аренах.
За медалями й спортивними результатами він бачить дещо більше. Для Чмихова спорт — це передусім школа характеру, дисципліни та відповідальності. Саме тому його увага зосереджена не лише на результатах змагань, а на тому, якими людьми виростуть діти, пише ТФ.
В умовах повномасштабної війни ця тема набуває особливого значення. Підтримка молоді, розвиток середовища для її реалізації, виховання відповідальності та любові до своєї країни — це вже питання не тільки спорту, а й майбутнього держави.
Що сьогодні означає бути відповідальним перед суспільством? Чому інвестиції в дітей — це інвестиції в Україну? І чому перемога на спортивному килимі важлива, але не є головною метою? Про це говоримо з Олександром Чмиховим.
— Олександре, ви підтримуєте розвиток дитячого та юнацького спорту. Чому для вас це важливо?
Тому, що спорт — це значно більше, ніж медалі та змагання. Це середовище, в якому дитина вчиться працювати, долати труднощі, поважати інших, відповідати за свої рішення і не здаватися після першої поразки.
Переконаний, що сьогодні ми маємо особливо уважно ставитися до того, яким буде покоління, яке виростає в Україні. Діти бачать війну, переживають величезну кількість труднощів. І наше завдання як дорослих — дати їм не лише безпеку, а й можливість розвиватися, мріяти, ставити перед собою цілі.
Спорт для цього — дуже сильний інструмент.
— Тобто, на вашу думку, головний результат — не медаль?
Медаль — це прекрасно. І я щиро радію кожній перемозі наших спортсменів. Але якщо дитина не стане професійним спортсменом, це зовсім не означає, що вона займалася спортом даремно.
Навпаки. Можливо, через кілька років ця дитина стане лікарем, підприємцем, військовим, інженером, учителем. І те, чого вона навчилася в спорті — дисципліна, наполегливість, відповідальність, уміння працювати на результат, — вона понесе далі.
Тому я б сказав так: ми підтримуємо не лише майбутніх чемпіонів. Ми підтримуємо майбутніх громадян України.
— То передусім для вас важливо підтримувати молодь і дітей?
Часто дорослі думають: якщо дитина вже має талант, вона сама знайде можливість його реалізувати. На жаль, це не завжди так.
Талант без можливості часто просто залишається талантом або й придушується суспільством і рутиною.
Дитині може не вистачити коштів на поїздку, екіпірування, збори, участь у змаганнях. Тоді треба бути поруч і підтримати її.
— Ви говорите про це як про відповідальність. А чи має бізнес взагалі таку відповідальність перед суспільством?
Я вважаю, що так.
Бізнес не існує окремо від суспільства. Ми працюємо в конкретних містах, громадах, країні. Наші працівники живуть тут, наші діти ходять тут до шкіл, ми користуємося тією самою інфраструктурою і залежимо від того, яким буде наше суспільство завтра.
Тому питання не тільки в тому, скільки бізнес може заробити. Питання ще й у тому, що він залишає після себе.
Хтось будує підприємство. Хтось створює робочі місця. Хтось підтримує освіту, медицину, спорт, культуру. Усе це частини одного процесу — розвитку країни.
— Чи змінилося ваше ставлення до цього після початку повномасштабної війни?
Думаю, війна взагалі змусила багатьох із нас по-новому подивитися на поняття відповідальності.
Ми зрозуміли просту річ: країна — це не тільки держава. Країна — це ми самі.
І кожен має визначити для себе, що він може зробити. Хтось захищає Україну зі зброєю. Хтось лікує. Хтось працює, сплачує податки, створює робочі місця. Хтось волонтерить. Хтось допомагає дітям.
Форми різні, але суть одна — не бути байдужим.
