У селі Космач на Косівщині уже багато років є Музей Олекси Довбуша. Його відкрив місцевий краєзнавець і митець Михайло Дідишин.
Так він зберігає пам’ять про відомого опришка, якого гуцули шанують до сьогодні, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Таке ніхто не може повторити
Дім Михайла Дідишина розташований неподалік від центру Космача. На його подвір’ї стоїть чудернацька хатинка, всередині без світла, але повністю заставлена різним добром. Більшість з тих речей він збирав протягом життя. Якісь експонати, за переказами, належали самому Олексі Довбушу, якісь просто припали до душі авторові музею.
Кедрові двері пан Михайло відкриває ключем, це супроводжується гучним і атмосферним скрипом. Господар трохи кульгає і спирається на паличку – каже, зовсім як Довбуш. Далі пропонує розглядати з ліхтариком свої набутки за багато років.
Ось стіл часів Довбуша. Кедровий стіл, бо колись наші гори покривали кедрові ліси. Але ті ліси вирубали. Тепер, як смереку вирубають, може, знов заселиться якийсь новий вид, – проводить екскурсію пан Михайло. – А це капелюх, який носив Довбуш. Тут ремінь Довбуша, який куля не пробивала. Сумка, в якій Довбуш носив гроші. А це образи тих часів.
Є тут речі, які не стосуються відомого опришка, скоріше просто гуцульського побуту. Дивні скульптури, картини, знахідки природи і навіть портрет імператора Франца Йосипа. Як каже Михайло Дідишин, експонатів – десь зо п’ять сотень.
Я збирав їх, відколи уродився. Пас вівці полонинами і видів витвори природи, перевернені вітром смереки, всякі коріння, подібне до людей. Я був трохи дивак, – пригадує чоловік. – Картину Леонардо да Вінчі ще можна повторити. А от експонати, які є у мене – ніхто не може. Ось, дивіться, на Говерлі я знайшов камінь – «Око Боже». От знайдіть друге таке.
Серед важливих експонатів Михайла Дідишина – його фото з В’ячеславом Чорноволом і отцем Володимиром Романюком, який у майбутньому став патріархом Київським.
Казала радянська влада, що я зробив цей музей для зустрічі дисидентів і тут збиралися шістдесятники, щоб розвалити радянську владу, – посміхається Михайло Дідишин. – Володимир Романюк подарував мені цю скульптуру Миколая Чудотворця. Кажуть, якщо порядна людина поставить на нього руку і подумає, що б хотіла від Бога, Бог це виконає.
Довбуш живе з нами
Зараз Михайлу Дідишину 89 років. А музею – понад 50. Також на подвір’ї пана Михайла стоїть пам’ятник Олексі Довбушу, який відкрили у 1989 році.
Сам пан Михайло був за життя фотографом, журналістом, художником, скульптором. Каже – за що не візьметься, усе в нього виходить. А постаттю Олекси Довбуша захопився ще у дитинстві, коли вперше почув, як його дід розповідає про ватажка опришків.
Я зі шкільних років дуже любив Григорія Сковороду і хотів піти його стежками, – розповідає Михайло Дідишин. – Мій дід за Австрії був солдатом, артилеристом. Але письменним, ученим, мав бібліотеку, а баба читала Псалтир. До них люди з села сходилися, спитати поради. Дід то все розказував. А насамкінець кажуть: «Василю, розкажи нам про Довбуша». І коли говорили про Довбуша, усі гуцули знімали капелюхи. Бо говорили, як про святу людину.
Тоді малий Михайло вирішив, що мусить у житті знайти хоч якусь річ, що належала Довбушу.
Я подумав: Сковорода свого часу мав найвищу науку, яку тільки можна було тоді здобути. А Довбуш ледве вмів підписатися. Але Сковороді не поклали стільки пам’ятників, як Довбушу. Усюди в горах є каміння, стежки, про які люди кажуть, що тут був Довбуш. Уже триста тридцять років уже минуло, а Довбуш живе з нами.
А через багато років Дідишин познайомився з власницею старої хати, що вважалася родичкою чоловіка Довбушевої коханки Штефана Дзвінчука, який і вбив Олексу Довбуша. Вона розповіла, що на ній ніби якесь прокляття – і все через цю хату, під якою був смертельно поранений ватажок опришків.
Вона мені каже: «Аби ця хата пропала, аби я була тут си не вродила. Все через те, щоб під цею хатою був смертельно поранений Довбуш». А я їй кажу: «Анночко, ну, але ж Довбуш прийшов до жінки Штефанової. Тож той рятував сім’ю». А вона: «Михайле, якби у Штефана був Дух Божий, то можна б цю жінку подарувати Довбушу або принаймні його не вбивати. Бо Довбуш рятував і помагав людям.
Після смерті власниці Михайло Дідишин викупив стареньку хатку й переніс її на своє подвір’я. Саме в ній зараз і розміщується його музей.
Довбуш – голос народу
З того часу чоловік зібрав немало речей, які, за переказами, належали Довбушу. Наприклад, бартку, якою Олекса покарав братів Мочернаків, які не платили достатньо людям, що у них працювали. Як каже Дідишин, її він відробив у власника, якому призначили покарання за проступок. А ще – пістоль Довбуша і мошенку (торбинку – авт.) для тютюну та грошей, яку йому подарував один місцевий.
Його прадід, коли був малим, залишився без тата, а мама не могла прогодувати сім’ю. Він сидів в одній сорочці на порозі і плакав. Прийшли опришки, побачили це і подарували йому ту мошенку. Сказали – продасте, купите собі корову, аби не голодували. Виявилося, що це був Довбуш. Той чоловік передавав її з покоління в покоління і так передав мені.
Втім, багато експонатів украли в Михайла Дідишина злодії, які пограбували музей 20 років тому. Старий замок не став надійним захистом. Винесли старі хрести, Довбушеву мошенку, інші цінності.
Михайло Дідишин – автор кількох книжок про ватажка опришків та гуцульський фольклор. Також гордиться книгами, в яких згадують про його музей. Нового фільму про Довбуша Михайло Дідишин поки не бачив, але каже, хотів би подивитися. А загалом, краєзнавця засмучує, коли люди зневажливо говорять про Олексу, називають його рекетиром. Він відповідає – недарма чомусь тому «рекетирові» стоять пам’ятники по усіх Карпатах.
Є люди, які увійшли в історію, Довбуш до них належить. Скільки б люди не вигадували, не додавали щось своє, Довбуш, я думаю, ніколи не зникне, – каже Михайло Дідишин. – От є Шевченко і Франко. Шевченко не написав і половини від того, що написав Франко. Але Шевченко писав з серця народу, а Франко – вже більш політично. І народ не так це сприйняв, мало хто знає багато його творів. А Шевченка два рази прочитаєш – і уже запам’ятав. Так і Олекса Довбуш був голосом народу, тому його пам’ятають і люблять дотепер.
Авторка: Ольга Романська
Фото: Богдан Савлюк
