Продовжуємо розмовляти з тими, хто змінив костюм на піксельну форму, а кабінет – на окопи.
Сьогодні публікуємо інтерв’ю з керівником КП «Муніципальна інспекція «Добродій»» Михайлом Шутаком.
– Багато людей зізнаються, що не вірили в повномасштабну війну. Для вас особисто події 24 лютого стали несподіванкою?
– Ті хлопці, які воювали з 2014 року – вже після анексії Криму та подій на Донбасі – чекали, що буде повномасштабне вторгнення. Фактично були готові до нього. Тільки дату не могли знати. Але після попередження від закордонрих партнерів – плюс-мінус ми були готові. Я був готовий майже на 100 відсотків: споряджений і озброєний. Просто зібрався за один день і поїхав.
– У вас вже був досвід бойових дій і як ви знову наважилися піти туди, де «гаряче», знаючи, що таке війна не зі слів? Чи не було більш страшно?
– Страшно не було. Власне вже був досвід 2014-15 років. Я тоді відвоював в Луганській області. Мав поранення і контузії. Я свідомо розумів, куди я йду і що я роблю.
– Коли ви прийняли рішення йти воювати, чи зідзвонювались із побратимами?
– Так, ми зібралися разом. Не з усіма була можливість бути разом, потрапили в різні підрозділи. Але кістяк того підрозділу в якому я зараз воюю – хлопці, яких знаю з 2014 року.
– В перші дні в людей, пам‘ятаємо, була паніка. Та під військкоматами були черги з добровольців, які готові захищати Україну. Так, не в усіх був бойовий досвід. Чи мали ви досвід бути на передовій з тими, хто вперше відправився туди? І як себе в бою показують «новачки»? Чи швидко вчаться?
– Зараз кількість Збройних сих значно виросла. Людей з бойовим досвідом менше, ніж людей, які прийшли. Під Бахмутом в моєму підрозділі було ще два бійці, які крім мене, які мали досвід бойових дій. А було 27 хлопців. Тобто, для решти – це були перші бої.
– А що, на вашу думку, найважливіше на війні?
– Тут важко відповісти. Найважливіше, напевно, підтримка. Підтримка з дому, друзів, побратимів. Все решта – набуте.
– Чи була потреба із забезпеченням? Чого найбільше не вистачало?
– Я не можу сказати, що чогось не вистачало. Тим в кого був досвід – простіше було. Я був готовий до того. Знав, що щось купимо, щось знайдемо чи обміняємо. І проблем не було таких, щоб чогось важливого не було.
– Ви повернулись у Франківськ через поранення? Що було важче: їхати сюди з пораненням чи повертатися знову на фронт?
– Повертатися важче.
– А як, на вашу думку, має жити тилове місто?
– Я ще, може, не зовсім об‘єктивно можу про це говорити. Але Франківськ – тилове місто. Тут люди живуть, ніби війни і нема. Це з одного боку добре, а з іншого – так не повинно зараз бути тому, що війна не закінчилась і ще поки що триває. Я тільки приїхав і зараз трохи інші пріоритети. Ми всі мріємо про перемогу.
– Що ви першим ділом зробите після перемоги?
– Чесно? Не думав. Напевно, зустрінемось з побратимами, згадаємо хлопців, які загинули. Якось так. –
– Особисто для вас, що буде перемогою: звільнення територій чи внутрішнє переформатування людей?
– На цій війні – кордони. Але зараз прийде багато хлопців, які не будуть миритися із несправедливістю. Зараз головне нам перемогти. А далі – побачимо!
