Етикетки від цих цукерок ліплять на приклади автоматів, горнятка, лікарняні тумбочки, а коробки іноді навіть везуть додому з передової.
Просто тому, що вони класні та щирі – етикетки, коробки, цукерки, а особливо ті, хто це все робить, – діти. А почалася ця історія в найстрашніші дні лютого 2022, коли в коломийському селі Ворона у місцевих волонтерів закінчилися нитки для сіток, пише Правда.іф з посилнням на Репортер.
Треба щось робити
То були перші дні війни і ми ходили плести сітки, в основному там була молодь і діти. Вони приходили і їм ставало трошки легше, збиралися, відволікалися від новин. А потім настав день, коли ми сказали всім: «Завтра не збираємося, тому що у нас нема тканини», – пригадує Леся Дикун.
Леся – фотограф, волонтерством займалася ще до початку великого вторгнення. Але тоді воно було пов’язане з її роботою. Робила фотосесії для онкохворих дітей, для людей з фізіологічними особливостями. Каже, чула наскільки це їм було треба. А тут знову якось так сталося, що все закрутилося навколо дітей.
Розповідає, в день, коли закінчилася тканина, просто сиділа і думала, що робити далі. Бо треба було тих усіх дітей, підлітків до чогось залучити, аби знову не сиділи вдома і не читали новини.
Думки крутилися навколо чогось солодкого, що можна було б робити без духовки. Почала шукати в Google рецепти, далі написала в месенджері до дівчинки, з якою разом організовували плетіння сіток, – Марійки Кондрат. Мовляв, є така от ідея. Та відписала – «давай».
Оскільки Марійка непогано пече, то вже вночі стала пробувати щось із рецептів, які понаходила Леся.
А зранку прийшла Марійка і ще кілька дівчат, які з нами плели сітки, і ми в мене на кухні з того, що було в холодильнику, вже намагалися робити цукерки, – посміхається Леся Дикун. – Спочатку в нас була назва «Ковбаска без м’яска», я вже навіть етикетки була зробила й видрукувала. Але потім ми почали їх порційно ділити і так воно дивно виглядало, хлопці б сміялися.
Тож «Ковбаска без м’яска» оперативно перетворилася на «Патріотичну цукерку».
Та перша порція була не велика – десь штук 100. Дівчата їх запакували, сфотографували та зробили пост на Facebook, що от придумали таким займатися.
Тоді всі казали, це не на часі, які цукерки? Треба ліпити вареники, пекти булочки. Але ми виставили пост ввечері, а до ранку у нас на рахунку було 10 тисяч гривень. І це було так багато… І я зрозуміла, що люди в нас повірили більше, ніж ми самі.
Несекретні інгредієнти
Пригадую, дзвонить незнайома жінка і питає, чи можемо вислати цукерки. Мовляв, приїхав сусід з передової, всі позбігалися, хочуть йому щось приготувати. А він каже, що нічого не треба, там нормально годують. От хоче тих домашніх цукерок, що діти роблять. Бо десь їм привозили волонтери. Він навіть коробку привіз додому і сказав жінці не викидати, – розказує Леся Дикун.
Нині їм уже часто пишуть мами та дружини військових, щоб додати у свою посилку коробку тих цукерків. Є знайомі волонтери, які возять. Має «Патріотична цукерка» і розкручені сторінки в Instagram, ТікТok. Туди буває пишуть хлопці напряму: «Ви так гарно то готуєте, можна нам спробувати?». Висилають.
Тож нині з усмішкою пригадують, як усе починалось.
Ми варили, колотили, не виходило з форми, приставало, текло, не ліпилися і ми такі – а давайте трошки більше печива, а давайте меншого того, – посміхається Леся.
Так методом спроб і помилок винайшли свій рецепт. Із сухих інгредієнтів – печиво до кави, арахіс, горіхи, родзинки. Але основне – це правильно зварена шоколадна маса, туди входить масло, вода, какао і цукор.
І ми ще додаємо дві столові ложки горілки. У нас на пляшці написано «Секретний інгредієнт», щоб діти не знали. І десь в інтерв’ю я була сказала, що то секретний інгредієнт, то мала дуже багато дзвінків, що то таке. Тому зараз кажу, що то просто горілка – як консервант.
Свої цукерки запаковують у розмальовані коробочки. На початку використовували звичайні – від цукерок, печива, що брали у магазині. Але постійно стикалися з тим, що туди йшло стук 100, а то й більше, і хлопцям просто було незручно ділити ті цукерки.
І якось теж спонтанно ми замовили менші коробки на Промі. О, підійшли – туди рівно 40 штук влізло. Супер, – каже Леся. – А потім моя дочка взяла і розмалювала одну з коробок, ну як могла у свої 7 років. Зразу стала та коробочка тепла, домашня. І я така – о, це ідея!
І нині до них доєдналися школи, художні гуртки і т.д. Волонтери привозять їм прості крафтові коробки, а забирають уже кожну особливу.
У нас є багато історій, де ми точно знаємо, що наша коробочка приїхала додому. Є хлопці й дівчата, яким ми передаємо постійно, то стараємся їм зробити коробку під позивний…
Вдома й по людях
Як і на початках, основна локація, де роблять «Патріотичну цукерку» – це Лесина хата. Буває, що в компанії там збирається й до 30 дітей.
У нас є дві кімнати, тобто кухня і вітальня. Ставимо великий стіл, інколи два. Якщо вже геть не поміщаємося, то на вулиці є альтанка, то туди йдуть робити щось не пов’язане з їжею, от дівчатка маленькі там етикетки стрижуть чи хлопці горіхи лущать, – розказує Леся.
В загальному, готують кожного тижня, в якийсь один із вибраних днів – за один раз виходить від 20 до 40 кілограмів цукерок.
Але тепер не рідко буває так, що готувати їдуть кудись – «Патріотична цукерка» дає майстер-класи.
Їдемо зазвичай туди, де нас запрошують. Самі не просимося, – розказує Леся. – Основна наша умова, щоб діти мали бажання працювати. Тому ідеальний вік- це все-таки 8-11 класи. Хоча ми проводимо і з маленькими. Ось були нещодавно у Хриплинській гімназії – 1 клас. Але там дітки були з батьками. І ми тоді приготували більше 20 кілограмів.
На такі майстер-класи волонтери привозять все з собою – продукти, плиту, посуд, рукавички, підноси. Від закладу треба лиш морозилка.
Найперше, з чого починається будь-який майстер-клас, я завжди їх питаю, чи вони знають, для кого вони це роблять і чому? І діти розуміють, що ми не робимо просто, щоб зробити. Вони розуміють, що це вияв уваги до хлопців, що так ми їх мотивуємо. Ми наближаємо Україну до перемоги. Нехай цукерками, нехай малюнками, нехай просто молитвою, нехай будь-якими своїми діями лишень просто у правильний бік.
Посмішками й шевронами
Найперший військовий, який до нас приїхав, це чоловік з нашого села. Він просто до мене передзвонив і каже – Лесю, я хочу зустрітися з дітьми, які готують цукерки. І ми вирішили їх не попереджати, а зробити сюрприз.
Коли той зайшов у хату, дівчатка стали плакати – просто від самого факту, що він прийшов. А потім чоловік витягнув зі свого військового квитка листочок, який ще на початках діти вкладали в коробки. На тому листку були написані адреси їхніх сторінок в Інсті.
І той листок такий затертий вже, – посміхається Леся. – І тут вже всі розридалися. Такі моменти… Ти розумієш, що робиш те, що треба.
В той день діти багато фотографувалися з військовим. А десь через пів року, коли почули, що на його напрямок їде машина, видрукували спільне фото, підписали всі та вклали в коробку з цукерками.
Ми так, до речі, робили двом військовим. Потім до нас ще приїжджав хлопець, який подарував нам медалі. Володя його звати. Дівчата навіть придумали тоді хештег – «Я люблю Володю». Правда, Володя прийшов з дівчиною, – сміється Леся.
Андрій, який теж приїжджав до дітей, подарував їм брелоки – такі синьо-жовті в’язані сердечка. Мають багато подарованих шевронів і підписаних прапорів.
Дівчата доволі часто ходять у лікарні та реабілітаційні центри, приносять пораненим щось смачне домашнє і, звісно, свої цукерки.
У більшості хлопці займаються своїми справами, коли починаєте розказувати, що це готували діти, що ці цукерки мають трошки інший посил, то всі починають уважно слухати, – каже Леся.
Перший шеврон мені подарували у військовому госпіталі. Я розказала про це все, і чоловік, який сидів на ліжку, каже – хочу, щоб ви підійшли. Я підходжу, а він так просто відриває з рукава шеврон і каже – я вчитель фізкультури. Я знаю, наскільки важко цих дітей згуртувати для якоїсь роботи. Це від мене за те, що ви це можете робити.
P.S. У кожну коробку «Патріотичної цукерки» волонтери ставлять дитячі малюнки. І зараз дуже й дуже їх потребують. Тож просять відгукнутися школи, класи, гуртки, які б могли надати малюнки.
Авторка: Женя Ступ’як
