Незважаючи на тотальний контроль ЗМІ, у Росії наростає невдоволення війною Путіна в Україні. Її критикують як звичайні росіяни, так і російські олігархи і навіть окремі чиновники.
НВ публікує переклад статті Foreign Policy про перші ознаки невдоволення війною на Кавказі.
Солдатський бунт та відмова від «референдуму» у Південній Осетії
У вівторок, 24 травня, Алан Гаглоєв вступив на посаду президента Південної Осетії, російської маріонеткової держави на території Грузії, не визнаної ніким, крім Росії та ще чотирьох країн. Очікується, що одним із його перших розпоряджень стане скасування запланованого референдуму щодо об’єднання з Росією, про яке його попередник оголосив раніше цього місяця. Враховуючи, що Південна Осетія — лише 50 тисяч жителів, підтримувана тисячами російських солдатів — існує лише за вказівкою Кремля, такий раптовий поворот щонайменше дивовижний. Разом з аналогічними ознаками невдоволення з боку інших регіонів на околицях Московської імперії це говорить про те, що навіть найлояльніші її піддані стають неспокійними.
Перші ознаки напруженості між південноосетинцями та Кремлем з’явилися у березні, коли близько 300 південноосетинських солдатів, яких відправили воювати на боці Росії в Україну, влаштували заколот, відмовилися від вторгнення та повернулися додому до Південної Осетії. До цього шоку додалася наступна публікація Медиазоной запису розмови між деякими солдатами, які повернулися, і попередником Гаглоєва на посаді президента Анатолієм Бібіловим. Солдати розкритикували російське військове керівництво і поцікавилися, чому їх відправили воювати за Росію в Україну. Солдатський заколот та неприйняття війни підготували ґрунт для того, щоб Бібілов програв Гаглоєву на виборах у регіоні 8 травня.
Проте перед звільненням з посади Бібілов оголосив, що референдум про об’єднання з Росією відбудеться 17 липня. Гаглоєв, хоча і підтримує об’єднання, як і будь-який інший схвалений Кремлем лідер Південної Осетії, заявив, що референдум не може відбутися без попереднього запрошення Москви об’єднатися. Після інавгурації Гаглоєва речник президента Росії Володимира Путіна заявив, що такого запрошення не планується.
Придушений націоналізм Кавказу
Війна викликає хвилювання не лише у Південній Осетії. В інших місцях на традиційно неспокійному Кавказі також з’явилися ознаки невдоволення війною Путіна. Проте наразі Кремль та його місцеві маріонетки все ще перебувають під жорстким контролем. Ніде рівень невдоволення ще не загрожує розривом з Москвою.
З іншого боку Кавказу, власне, у Росії, розташована Північна Осетія-Аланія, жителі якої мають спільну культуру та мову зі своїми південними побратимами. Там теж війна струснула політику. У квітні колишньому північноосетинському борцю за маріонеткові республіки Росії на сході України було висунуте обвинувачення за новим законом про «дискредитацію Збройних сил Росії», прийнятим для придушення протестів та заяв проти війни в Україні. Активісти Північної Осетії засудили обвинувачення як політично мотивоване. Ще більше невдоволення було після того, як 11 травня іншому північноосетинцю, який пережив теракт у Беслані у 2004 році, внаслідок якого загинуло понад 300 людей, було пред’явлене обвинувачення в розпалюванні ненависті, коли він закликав перейменувати вулицю Леніна у Владикавказі, столиці Північної Осетії, на честь осетинця. Матері Беслана, група активісток, які представляють жертви теракту, засудили обвинувачення.
Кремль, тим не менше, побоюється націоналізму на Кавказі — етнічно різноманітному регіоні, завойованому і поневоленому Росією у ХІХ столітті, місці жахливих депортацій і масових вбивств, скоєних її російськими і радянськими правителями, і часом неспокійному і сьогодні.
Москва заборонила марші, які мали бути присвячені 21 травня — річниці геноциду російською імперською армією черкесів — етнічної групи, яка переважно проживає у трьох північно-західних кавказьких республіках — Адигеї, Кабардино-Балкарії та Карачаєво-Черкесії. Проте сотні людей зібралися у різних місцях, і повідомлялося про арешти поліцією. Однак це навряд чи спровокує ширший рух, навіть незважаючи на те, що повідомлення про геноцид з боку Росії щодо українців в ході війни змушують активістів черкеської діаспори проводити паралелі з історією свого народу.
З іншого боку Кавказу, власне, у Росії, розташована Північна Осетія-Аланія, жителі якої мають спільну культуру та мову зі своїми південними побратимами. Там теж війна струснула політику. У квітні колишньому північноосетинському борцю за маріонеткові республіки Росії на сході України було висунуте обвинувачення за новим законом про «дискредитацію Збройних сил Росії», прийнятим для придушення протестів та заяв проти війни в Україні. Активісти Північної Осетії засудили обвинувачення як політично мотивоване. Ще більше невдоволення було після того, як 11 травня іншому північноосетинцю, який пережив теракт у Беслані у 2004 році, внаслідок якого загинуло понад 300 людей, було пред’явлене обвинувачення в розпалюванні ненависті, коли він закликав перейменувати вулицю Леніна у Владикавказі, столиці Північної Осетії, на честь осетинця. Матері Беслана, група активісток, які представляють жертви теракту, засудили обвинувачення.
Кремль, тим не менше, побоюється націоналізму на Кавказі — етнічно різноманітному регіоні, завойованому і поневоленому Росією у ХІХ столітті, місці жахливих депортацій і масових вбивств, скоєних її російськими і радянськими правителями, і часом неспокійному і сьогодні.
Москва заборонила марші, які мали бути присвячені 21 травня — річниці геноциду російською імперською армією черкесів — етнічної групи, яка переважно проживає у трьох північно-західних кавказьких республіках — Адигеї, Кабардино-Балкарії та Карачаєво-Черкесії. Проте сотні людей зібралися у різних місцях, і повідомлялося про арешти поліцією. Однак це навряд чи спровокує ширший рух, навіть незважаючи на те, що повідомлення про геноцид з боку Росії щодо українців в ході війни змушують активістів черкеської діаспори проводити паралелі з історією свого народу.
Війна відчувалася і в Інгушетії, ще одній нібито автономній етнічній республіці, розташованій між Північною Осетією та Чечнею. Повідомлялося, що минулого тижня у бою в Україні загинув племінник заступника міністра оборони Росії Юнус-Бека Євкурова, колишнього лідера регіону. Незабаром після цього на його похорон прибули Євкуров та інгуські старійшини. Відсутність будь-яких натяків на заворушення різко контрастує з 2018 роком, коли спалахнули значні місцеві протести після зміни Кремлем кордону Інгушетії на користь сусідньої Чечні.
У Чечні будь-який опір вже давно придушений двома жорстокими війнами та залізним правлінням лояльного Путіну лідера регіону Рамзана Кадирова. Його бійці, вірні безпосередньо йому, а не якомусь російському командиру, воюють на боці Росії в Україні. Чеченці також воюють і на боці України, але майже всі вони з діаспори і не мають значної опори у владі в Чечні.
Переважання неросійських меншин серед російських солдатів в Україні
Насправді, неросійські меншини з Кавказу та інших околиць путінської імперії переважають серед російських сил, що борються в Україні, та серед тих, хто загинув у путінській війні за єдність етнічного слов’янства. Згідно з публічними некрологами та повідомленнями в соціальних мережах, зібраними Медіазоною, Дагестан займає перше місце за загальною кількістю загиблих на війні з усіх адміністративних регіонів Росії. З огляду на співвідношення з кількістю населення, Північна Осетія-Аланія має майже в 400 разів більше загиблих на війні порівняно з Москвою. В Інгушетії та Кабардино-Балкарії також значно переважає співвідношення населення та кількості загиблих на війні.
Це викликало деякі порівняння з ранніми етапами радянської війни в Афганістані, коли у складі сил вторгнення було дуже багато солдатів з неросійських районів. Пізніше Радянська армія передислокувала війська з радянських республік Середньоїї Азії з передових позицій, побоюючись, що вони надто м’яко ставляться до афганського цивільного населення.
Деякі оглядачі навіть стверджують, що війна в Україні, яка зустріла дуже мало опору в самому серці Росії, призведе до національного пробудження у периферійних регіонах Росії, подібно до того, яке послідувало за радянською війною в Афганістані. Відлуння тієї війни розпочалося з невеликих антивоєнних демонстрацій у Таджикистані у 1982 році, через три роки після вторгнення. Невдоволення війною також сприяло масштабним заворушенням у Казахстані у 1986 році, що стало найбільшим проявом місцевого націоналізму у радянській Середній Азії за десятиліття. Ланцюжок подій, розв’язаний непопулярною війною Радянського Союзу, сприяв виникненню перших паростків руху за незалежність у Центральній Азії.
Путінську централізацію всієї влади в Росії швидко не скасувати. Якщо жорстоке придушення Кремлем чеченського повстанського руху не викликало серйозних антимосковських настроїв в інших частинах Росії, малоймовірно, що їх викличе війна в Україні. Більше того, контроль Путіна над республіками у складі Росії останніми роками лише посилився. Не розраховуйте, що Росія неминуче розколеться, а її завоювання колоніальної епохи, що залишилися на Кавказі, в Сибіру та в інших місцях, вирвуться на свободу. Тим не менше, події у Південній Осетії та інших місцях є нагадуванням про те, що досі безуспішна путінська війна може стати тією іскрою, яка знову викличе відцентрові тенденції на периферії Росії.
