У селі Жуків на Покутті, де здається, усе вже давно знають одне про одного, раптом з’явився музей. Невеликий, затишний, у старій хаті з тисячами спогадів минулого. На стінах – рушники, у скринях – сорочки на домотканому полотні, на полицях – прядки, жорна, старовинні світлини. А все це зібрав 15-річний школяр, який ще в дитинстві вчився співати давніх пісень і шити хрестиком, поки інші його ровесники ганяли м’яча.
Його звати Віталій Данило. Він навчається у 10 класі, сам реставрує старі вишиванки, збирає експонати по селах, вміє відрізнити вовняну нитку від бавовняної, а свою першу сорочку купив за гроші, які відклав взимку «по копійці», пише Місто.
Історія цього хлопця – про любов до коріння, впертість, терпіння, і про те, як один підліток може оживити цілий пласт культури, який майже зник із людської пам’яті.
«У прабабусі на ліжку лежали чотири вишиті подушки…» — так з’явилась любов до давнини
Усе почалося у дуже ранньому дитинстві.
«Прабабуся і її сестра вчили мене старовинних пісень. А в її хаті було чотири вишиті подушки, дуже гарні. На свята вона дозволяла лежати на них тільки мені й молодшому братові… Я це дуже запамʼятав», – каже Віталій.
Після смерті прабабусі він почав ще більше цікавитися старовиною. Дивився відео про українські пісні, традиції, одяг. Найбільше його вразили ролики колективів зі Сходу та Центральної України – і він раптом зрозумів, що про Покуття, де живе, в інтернеті майже нічого немає.
Це стало поштовхом.
«Жуківські бабусі». Перше відео, яке змінило все
Пошук привів до маленького відкриття: в селі ще живуть жінки, які пам’ятають давні пісні так, як співали колись.
Разом із мамою Віталій вирішив спробувати: піти до тети Марії, сестри прабабусі. Та прийняла ідею з ентузіазмом. Разом із сусідкою Софією вони заспівали латканки.
Хлопець наважився викласти відео у Facebook — і назвав колектив «Жуківські бабусі».
Це був перший крок. Реакція людей вразила: лайки, коментарі, слова підтримки, особливо від жителів Покуття. А були й хейтери — мовляв, «у країні війна, а ви про пісні».
Віталій відповідав спокійно:
«Якщо ми не будемо тримати свій культурний фронт і зберігати традиції, то ворог подумає, що нам це не потрібно».
Перші експонати та «похід з братом по рушники»
У домі було багато рушників і вишитих речей прабабусі. Віталій разом із молодшим братом одного дня просто «спробував їх одягнути» у старій хаті – і побачив: виходить дуже гарно. Хотів показати людям.
А далі — поїхало.
Він почав збирати речі у жителів села. Дуже допомагав дідусь – колишній коваль, якого знали у всій окрузі. Люди приносили прядки, пішви, рушники, посуд.
Найціннішими стали сорочки.
Перша покупка: вишиванка за 900 гривень
Першу сорочку хлопець купив у перекупниці з Городенківщини – за 900 гривень (вона коштувала тисячу, але вдалося «виторгувати» сто).
«Я трошки відклав гроші, бо дуже її хотів. Коли купив, був дуже задоволений».
Пам’ятає навіть зимовий день, коли її отримав. І той момент, коли Facebook «нагадало» про першу опубліковану світлину з нею.
І це був початок колекції.
Ще один справжній скарб він знайшов випадково. З друзями пішли гуляти напередодні Різдва — і зайшли у стару відчинену хату.
На вішаку висіла сорочка. На виворіт. У мастилі, у пилюці, зі жовтими плямами.
«Але коли я подивився ближче — побачив давні техніки, низинку, вовняні нитки. Я був дуже радий».
Він забрав її, почав прати… і нитка потекла. Не витримала вода.
«Я був дуже розчарований, чуть не плакав».
Допоміг етнограф Богдан Петричук — підказав, як правильно врятувати річ. І тепер ця сорочка — одна з головних перлин музею. Дівчина-«молода» навіть була у ній на тематичному форумі.
Справжня реставрація: як 15-річний хлопець повертає життя речам
Так Віталій вирішив навчитися реставрувати одяг. Не теоретично — практично.
Свою першу сорочку він відновлював разом із майстром-порадником. Другу — уже сам.
«Я оглянув її, виправ, поїхав до Коломиї купити нитку. Схожу, хоч і не ідентичну — давніх відтінків зараз важко знайти».
Найскладніше було зрозуміти техніку обробки пазушного розрізу та мережки біля уставки.
«Я довго розгадував… пробував… і нарешті зрозумів, як це зробити».
Тепер він реставрує речі так, як це робили колись: вручну, без машинки, із максимальною повагою до первісної техніки.
Шити він почав ще дитиною: ховався і пробував. Дитяча цікавість переросла у майстерність.
«Я брав якийсь клаптик одягу і пробував хрестик. Так, щоб ніхто не бачив».
Потім у школі на трудовому дали набір для вишивки — не канву, а складний малюнок без розмітки. Віталій засміявся:
«Я як зараз дивлюсь на той перший хрестик — ну це були початки».
Потім — самонавчання, інтернет, поради від майстрів, власні спроби.
«У вишивці має працювати логіка. Це як у шахах — ти думаєш на два ходи вперед».
Хлопці-однокласники спочатку жартували: мовляв, «не чоловіча справа». Віталій не зважав.
«З часом усе затихло. Звикли. А друзі — навпаки, підтримують».
Батьки та родина — теж поруч, допомагають, вірять, що ця справа має сенс.
Колекція, що росте. Віталій уже зібрав вісім старовинних сорочок
За трохи більше ніж рік Віталій зібрав вісім сорочок — і для підлітка з маленького села це вражаючий результат. Кожна з них має свою історію.
У його колекції нині:
● шість жіночих сорочок, переважно на давньому домотканому полотні;
● дві чоловічі, одній з яких понад 150 років;
● є вироби, виконані старими техніками мережки, незинки, вовняною ниткою;
● кілька сорочок походять безпосередньо з Жукова, і саме вони для Віталія найдорожчі.
Окрема гордість — сорочка, знайдена в покинутій хаті, яку він врятував після порад етнографа, а тепер вона займає чільне місце в експозиції.
«Сорочки з мого села — це перше. Вони — як голоси, які потрібно зберегти», — каже хлопець.
Колекція росте, а разом із нею — і музей.
Мрії музею
Хлопець має список бажаних предметів. Найбільше хоче:
● чоловічу сорочку з Жукова — є шанс, що одна жінка її має, але поки не віддає;
● старовинний жіночий вінок;
● «портки» — чоловічі штани, бо власні на форум пошив нові, з полотна села.
Мріє також про більше приміщення, щоб розгорнути експозицію.
«Якби я міг сказати прабабусі — сказав би, що я продовжую її справу»
Музей для Віталія — не просто збір речей. Це спроба зберегти голоси, спів, рухи, техніки, які зникають.
Йому 15. А він уже робить те, що інколи не під силу інституціям — оживляє культурну памʼять цілого регіону.
І це лише початок.
