Завжди активний, у гарному настрої, оточений юними дівчатами та хлопцями, що шукали себе. Такими були твої будні до повномасштабної війни. Адже очолював молодіжний напрямок у міській раді. Зараз ж у тебе зовсім інші реалії.
На сайті міського голови Руслана Марцінківа опублікували розповідь Романа про те, як все почалося і чи готувався він до повномасштабного наступу.
Прокинувся зранку 24-го лютого й не міг повірити, що дійсно почалося війна. Як і всі, напевно… Ще задовго до війни в мене був підписаний контракт в резерві з нашою Івано-Франківською ТрО. До мене зателефонували з підрозділу і сказали, що ми збираємось для отримання інструкцій. Якщо чесно, то я думав, що після їх отримання, повернусь в міську раду на роботу. Але відтоді на звичній роботі ще не був. Потрібно було вже на постійно залишатися в частині.
Ти одягнув форму, залишився в частині – не було страху?
В перші дні не було відчуття страху. Якимось дивом вдалося справитись з емоціями. У нас відносно нове формування, тому було дуже багато організаційної роботи і особистої підготовки. Багато хто не мав бойового досвіду. Тоді, на початку, здавалося, що умови не дуже. Але після того, що ми зараз пройшли, то виявилося, що вони були ще дуже гарними. Все пізнається в порівнянні. Страх почав з’являтися в процесі, коли ми перемістилися безпосередньо в зону активних бойових дій.
Ти сам родом з Чернігівщини. Коли почалася війна були проблеми зі зв’язком. Як вдавалося зв’язатися з рідними?
Батьки в мене живуть на Чернігівщині, тому вони з перших днів відчули, що таке війна. На початку в них ще був зв’язок і могли зідзвонюватись. А вже за декілька днів почались проблеми у них зі світлом і залишились без зв’язку.
Коли ти пішов у лави захисників, одразу сказав про це рідним?
Зранку зателефонував і сказав, що збираюсь у військкомат. Розповів по прильоти по аеропорту – в мене якраз вікна з квартири на нього виходять. Згадую ці декілька хвилин розмови, мамині сльози і переживання. Я кожного дня зранку маю їй написати, що в мене все добре.
Багато людей зізнаються, що війна змінила їх світогляд. Які головні уроки ти взяв для себе? Що найважливіше на передовій?
Війна змінила моє життя. На війні по-справжньому починаєш цінувати життя. Коли ми базувались у Івано-Франківську я цього не відчував. Почав більше цінувати рідних і близьких, час проведений разом. Я від багатьох це чую і тому вже ніколи не буде так, як було раніше. І це розуміють усі. Відчуваю ненависть, гнів, коли бачу розвалені хати, розбомблені міста, людей, які втратили рідних. Люди по-різному уявляють війну. У нас зараз війна важкої техніки і артилерії, майже ніхто з автоматом по полях не бігає, якщо це не зачистки в містах, селах. Добре викопаний окоп збільшує шанси не отримати поранення при обстрілах. Хоча і у нас є “воїни”, які прийшли воювати і для них елементарні речі військової справи здаються занадто нудними і не потрібними. Але копання окопів, облаштування бліндажів, світломаскування і чергування – це людські життя. Війна навчила мене бути більш відповідальним. У нас майже завжди була можливість собі щось готувати, тому з цим проблем немає, продуктів вистачає. А також дуже тішимось передачам з Івано-Франківська, окрема за це вдячність.
Багато захисників зізнаються, що на війні світ ділиться: на тут, де гаряче і «там», де тил. Як ти вважаєш: як повинен жити тил і яке головне завдання тилового міста, в тому числі Франківська?
Без тилу нам тут було б дуже важко. Я вдячний, що мене спорядили, що знаходяться люди, які постійно підтримують. Я вважаю, що місто має жити своїм життям і по потребі підтримувати своїх хлопців тут, на фронті. Хлопці, які їздили у відпустки, кажуть, що зараз в місті зовсім інший світ і за декілька днів повертатися сюди дуже важко.
Однозначно, що перемога настане і повернемося до мирного життя. Чи зміниш свій спосіб життя, звички якісь? Що перестанеш робити, а що навпаки – почнеш?
По поверненню я хочу більше часу приділяти рідним та близьким, зайнятися створенням власної сім’ї. Треба діяти тут і зараз, перестати відкладати на понеділок.
Чого з найменших дрібничок найбільше не вистачає на позиції, за чим сумуєш? (можливо якогось смаколика, улюбленого ровера, кави з кафешки, улюбленої книжки)
Насправді тут на матеріальні речі і гроші дивишся зовсім по іншому, починаєш тішитись різним дрібницям, які в звичайному житті тобі не приносили стільки радості. Кожен з нас докладає максимум зусиль, щоб перемога настала швидше. Не потрібно себе накручувати і думати, що хтось робить більше, а хтось менше для нашої перемоги. Ми всі разом, кожен на своєму місці, наближає нашу спільну перемогу. В кожного свій фронт.
І наостанок – що побажаєш тиловикам?
Бажання – тільки одне, щоб ми повернулися додому і всі разом відсвяткували нашу перемогу.
