23 лютого 2022 року поїзд №43/44 традиційно вирушив з Франківська до Києва. А назад повертався вже як евакуаційний – віз людей подалі від війни. Загалом начальниця поїзда Галина Соловей працювала на 15 таких рейсах.
Своїми спогадами вона поділилася з «Репортером».
Війна застала в дорозі
23 лютого все було як завжди, – розказує Галина Соловей. – Прийняла зміну, провела планірку з бригадою – і на посадку. Тоді заселеність поїзда була десь під 80%. Усі їхали на Київ, кожен у своїх справах. А близько шостої ранку мені провідниця штабного вагона каже: «Миколаївно, ви вже знаєте?». Що знаю? Думала, щось у поїзді сталося. А вона: «Війна почалась».
У вагоні вже відчувалася напруга, навіть паніка. Усі у телефонах, до всіх дзвонили з дому. Коли минули Коростень, поїзд зупинявся щопівгодини, а майже під Києвом стояв п’ять годин, бо вокзал не приймав.
Дехто з пасажирів просив їх випустити, мовляв, спробують повертатися назад. Поруч була траса, люди сподівалися сісти в машину або автобус.
Хто повиходив, то вони ще встигли повернутися до Франківська, – каже пані Галина. – Наші знайомі так їхали, то потім казали, що ще встигли добратися. Решта пасажирів лишилися, бо, певно, мали їхати далі. Диспетчер дав добро. На вокзал ми прибули близько 17.00, а мали бути о 08:48.
Вже на вокзалі з диспетчерської повідомили, що назад поїзд 43/44 буде евакуаційним. Тобто, він мав забирати усіх пасажирів – і з квитками, і без них. Усіх садити й вивозити.
На вокзалі людей вже було багато. І ми всіх забрали та виїхали о 19.06 за своїм графіком, – згадує Галина Соловей. – З дітьми, з тваринами, старші люди. Одна жіночка їхала з нами просто у халаті й тапочках. Її з дому як у машину посадили, так і привезли на вокзал.
Купейний вагон має 36 місць, плацкарт – 52. Тоді, 24 лютого, у купейному їхали до 100 людей.
Зупинилися біля Святошина. Машиніст повідомив, що далі не можна, напевно, підірвали міст, – розповідає пані Галина. – Стояли майже годину, поки електровоз нас перечепив. Ми знову повернулися на Київ, аби змінити маршрут. Він мав бути через Малин, Тетерів, Коростень, а ми поїхали іншим боком – на Фастів. Потім знову десь зупинилися, машиністу повідомили про обстріл. Тоді швидко позатягувати усі штори, вимкнули світло. Усі пасажири були на диво слухняні.
Більшість людей повиходили у Львові, бо збиралися далі, до кордону. Решту поїзд привіз до Франківська, трохи відстоявся і знову рушив до Києва. Це було 25 лютого.
Лише б сісти у вагон
Наступного дня ми прибули до столиці також з запізненням – о 15.00. Перони вже були забиті, – згадує Галина Соловей. – Люди кричали: «Заберіть нас, заберіть!». Усі поїзди були заповнені. Я дала команду провідникам помагати чим можуть. Нехай спершу з дітьми заходять. Але там ніхто не вибирав – з дітьми, старі, хворі… Там кожен, знаєте, у людей паніка й у всіх одне – лише зайти у вагон. У них такий був страх, якщо їх лишать, то все – пропадуть. І провідники один-два купе прикривали, аби дійсно хоч би з дітьми помістилися.
Того ж дня з ними їхала жінка, якій добу тому зробили кесареве. Вона народила в Охматдиті, в укритті. До поїзда привезли швидкою. Пані Галина посадила її у своє купе.
Тій дитинці один день, воно таке малесеньке. Ми їй памперси тут міняли, а та мама бідна ледве зайшла, напівлежачи їхала, – розповідає пані Галина. – Вона зараз у Франківську живе, у родичів чоловіка, а він у тероборону пішов. Дзвонила нам потім. Дякувала й казала, що Настуня – так назвали дівчинку – бойова. Росте.
Люди лишали на пероні свої сумки та валізи, лиш би самі сіли у вагон. Дітей передавали поверху.
Була жінка з ампутованою ногою. Її ледве не затоптали. Кажу, люди, схаменіться, почекайте! Я вже їх просто стримувала. Ми з дівчатами витягли ту жінку і до себе посадили. Питала, чи їй не боляче, а вона каже: «Я у вагоні, мені вже добре».
Пані Галина згадує, що стояла у тамбурі й бачила ракети.
Отак гуп, гуп, як феєрверки, – каже жінка. – Я стою, дивлюся і все одно не вірю, що війна. Ну не може такого бути! Я не вірила до останнього. Думаю, Господи, аби ми хоч з цього вокзалу виїхали, аби цих людей вивезти. Вивезли.
Вдома було тяжче
Того разу вже у купейному вагоні їхало близько 300 людей. Провідники садили їх де можна й не можна.
Було, що на третій полиці в плацкарті дітей садили по п’ятеро-шестеро, – розповідає Галина Соловей. – Усі їхали чемно. І навіть таке було відчуття, що ті маленькі діти все розуміють, бо ніхто не плакав. От, зараз маленька дитина їде і щось плаче, плаче. А тоді – ні.
Також у дорозі провідники ділилися з людьми усім, що мали. Згадує, що пройти було ніяк, то лише оголошувала, мовляв, хто буде чай? А далі пасажири конвеєром той чай одне одному й передавали.
Одна жіночка з лікарні їхала, ми її до себе взяли та пригостили голубцями. А вона така: “Я шматочок, половинку з’їм, а це ще комусь дайте”, – згадує пані Галина.
Зазвичай після рейсів бригада поїзда має три дні вихідних. На зміну стає інша бригада. За словами Галини Соловей, ті дні вдома були значно важчими, ніж на роботі, адже весь час безпомічно сиділа та слухала новини. Через три дні були наступні два евакуаційні рейси.
Десь вже у березні з Франківська на Київ везли гуманітарку. Згадує, що фури заїздили й усю допомогу вантажили у вагони – на пасажирські місця. А назад везли людей. Десь до червня так і їздили – туди допомога, а звідти люди.
Емоційні качелі та «Kalush Orchestra»
Загалом команда Галини Соловей зробила 15 таких рейсів. На кожному працювали 19 провідників, поїзний електромеханік і вона. Усі відпрацювали, як великі молодці, – впевнена начальниця поїзда.
Вона досі дивується, як їй вдавалося зберігати холодну голову та орієнтуватися серед того стресу й паніки. Зізнається, що десь у червні-липні «почали наздоганяти емоції».
Аж тоді я вже переглянула ті випадки, фото, відео – і розплакалась, – ділиться жінка. – Згадала людей з манюнькими дітьми, інвалідів, стареньких. Думаєш, куди ти їх забереш? А вони всі на тебе дивляться тими оченятами: «Спасіть, спасіть». І так було важко. А тоді ти як у тумані, як та машина – завелась і працюєш. Адже все треба тримати під контролем – скільки можна було – і вивозити людей. Хоч страшно було. Дуже було страшно.
Та попри все, були й гарні моменти. Їхня бригада якраз була в Києві, коли гурт «Kalush Orchestra» виграв Євробачення. І наступного дня дізналися, що поїзд хочуть назвали «Стефанія Експрес», бо він курсує через Калуш.
Тепер ми «Стефанія Експрес» і нас у Києві, Калуші та Франківську зустрічають піснею «Стефанія», – посміхається начальниця поїзда. – І «Kalush Orchestra» їхали з нами. Нам і панамки видали рожеві. Ми влітку у них працювали. Виходиш на перон, а там пасажири сумні, кожен про своє думає. А тут ми у цих панамах! І люди відразу: «Боже, ви мені настрій підняли, можна ми з вами сфотографуємося?». Кажу, можна – головне, аби був настрій.
Пасажири з фронту
Також розказує, зараз часто буває, що з ними до Києва повертаються люди, яких вони свого часу вивозили.
Вони впізнають наших провідників, – розповідає пані Галина. – Кажуть: «Ви пам’ятаєте, ми з вами їхали? Ви нас там і там садили». Дякували.
Начальниця поїзда «Стефанії Експрес» каже, позалишалося багато контактів людей з евакуаційних рейсів. А тепер багато військових возять. У найближчому рейсі хлопці з-під Бахмута їхали, у відпустку.
Вони там бідні намерзлися. Дають їм 10 днів відпустки. То сідають у поїзд і кажуть: «Ми вже як вдома!». Провідник з моєї бригади зараз теж служить – Омелян Добровольський. У нього син Андрій загинув в АТО у 2017 році. А зараз він сам пішов до війська.
