Ірина Ротар переїхала до Івано-Франківська з Рубіжного, що на Луганщині. Жінка кілька тижнів прожила в окупації. Каже, для неї це була ціла вічність.
Нині Ірина волонтерить. Мріє повернутися у рідне місто, сісти на велосипед та покататися Кремінськими лісами, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
“BGA-Cервіс” пропонує ремонт зарядних станцій та інверторів. Відновлюємо плати, балансує батареї, збираємо устаткування для домів та квартир.
Мить надії
Те, що буде повномасштабна війна, ми не усвідомлювали до останнього. Думали, буде так, як у 2014 році – тиждень-два і все закінчиться. Але сталося, як сталося, – розповідає Ірина Ротар.
24 лютого 2022 року був звичайний день, пригадує жінка. Паніки не було, хоч здалеку доходили звуки вибухів. Ірина пішла на роботу, потім в аптеку, магазин.
В мене є кіт – Семен. І для мене було важливо купити йому корм і наповнювач, бо я якось переб’юсь, а кіт – ні, – розповідає Ірина Ротар. – Також було 15 дворових котів, яких я підгодовувала. Я накупила риби і ходила їх годувати, поки місто не поділилося на дві частини. Тобто, коли стихали обстріли, я йшла годувати котів, а потім верталася додому.
Що все не так, як у 2014-му, стало зрозуміло після того, як в місто заїхали українські військові. Вони просили людей виїжджати, але дослухалися не всі.
Я добре пам’ятаю момент, коли до нас заїхали наші хлопчики. Ми з жіночками повибігали їх зустрічати – несли їсти, пити. А ще в Рубіжному була панчішна фабрика, і в кожного рубіжанина вдома було багато шкарпеток, і кожен хотів віддати їх військовим. Це була мить щастя та надії, бо, якщо в нас наші хлопці, то все буде добре, – говорить Ірина. – Тоді один хлопчик, військовий, каже: «Слухайте, може б ви вже виїжджали?». А ми: «Та ні, все буде добре». А потім вони поїхали далі, і ставало все гірше і гірше. Тоді ми вже зрозуміли, що треба було слухатись.
«Наче не твоя реальність»
8 березня в місті зникли світло та вода, а 12 березня під вікна Іриної квартири прилетіла міна.
Так, до того в нас теж «літало», стріляли. Але тільки тоді, коли прилітає у твою домівку, ти розумієш – це все, – розповідає Ірина Ротар. – Коли прилетіла перша міна, то в мене в голові була ніби уповільнена зйомка, як у фільмах. Спочатку я побачила на склі дрібну сіточку, потім почула звук, а потім усе почало сипатись. З першого разу ти не розумієш, що відбувається, а потім, страшно так казати, але до цього звикаєш і тебе вже не торкає. Так само, як мертві тіла на вулиці. Тобто, ти йдеш і бачиш, як на візку везуть труп, але ти це не сприймаєш. Дивишся, як на якусь картинку з телевізора, наче це не твоя реальність.
Після цього жінка переселилась у підвал школи, яка була неподалік її дому. Їжу люди готували на багатті. Заряджати телефони та набирати воду ходили «на гаражі» – це місце у приватному секторі міста, де була колонка і сонячні панелі. Митися ходили до сусідки, в якої вціліла квартира, був газ і можна було нагріти воду.
Якось на подвір’я школи прилетіла міна і на наших очах чоловіку перебило ноги, черево. На щастя, ми змогли його врятувати, викликати допомогу, – пригадує Ірина. – А якось пішли по воду і, коли поверталися до бомбосховища, почався обстріл. Міна впала біля жінки з дитиною. Жінку вбило, дитину контузило. Росіяни дитину забрали, і що з нею зараз, ніхто не знає, а жінка лежала на вулиці два-три дні, бо ховати не було змоги й не було кому.
Людей забирали посеред вулиці
В Рубіжне окупанти заходили з боку Варварівки, селища поблизу. Перше, що зробили, – розстріляли з автоматів вікна школи, де жила Ірина.
Це були не військові, а якийсь зброд, – говорить Ірина Ротар. – Знаєте, інтелект людини зчитується на обличчі, а там просто… Ці люди і зовні не дуже гарно виглядали – зубів не було, вдягнені хто в чому. І кожен казав одну і ту ж фразу: «Нас бамбілі восємь лет, тєпєрь ваша очєрєдь тєрпєть». Питаю: «Звідки ви, хто ви?». Один каже: «Я з Брянки» (місто в Луганській області – авт.) Ну хто вас бомбив?!
За словами Ірини, вони розграбували всі магазини. Напивалися, ходили п’яні з автоматами, роздавали дітям гільзи та награбовані цукерки, давали гратися зброєю.
Потім почали приїздити ті, кого у простонародді називають «ахмат-чай» – кадирівці. Це вже були професійні військові з дуже гарним спорядженням. Вони були запаковані від А до Я, каже Ірина.
Вони підганяли ці здорові військові машини, грузили туди людей і вивозили їх в сторону росії, – розповідає вона. – Були ситуації, коли жінок з дітьми просто забирали посеред вулиці. І дуже багато людей виїздило, бо залишились без нічого – південну частину міста зрівняли з землею. І я розумію цих людей, в них не було вибору. Коли ти знаходишся там – в тебе нема немає зв’язку з оточуючим світом, бо їздять машини, які глушать сигнал.
Далі почали грабувати будинки. Якось у бомбосховище прийшов чоловік і розповів, що кадирівці вигнали його з дому, бо облаштували там пункт дислокації.
Я дуже багато разів бачила, як плачуть дорослі чоловіки. Їм боліло, але вони були безсилі, – розповідає Ротар.
Ти вдома
В кінці березня Ірина знайшла перевізника, який погодився вивезти її на підконтрольну Україні територію через сіру зону. Це коштувало 40 тис грн.
Водій сказав брати з собою лише ручну поклажу, а в мене – це кіт, документи та дві вишиванки. Це все, що я забрала з собою з Рубіжного, – говорить Ірина.
День виїзду для мене був важкий і я напевно запам’ятаю його на все життя, – продовжує вона. – Була шоста ранку. Дуже-дуже тихо. На дорозі стояли бетонні блоки, аби машина виїжджала «змійкою». І ми їдемо, а на дорозі лежать два літні чоловіки, які з баклажками на велосипедах їхали по воду. І ти розумієш, що людина їхала по воду і ось вона лежить, а хтось її чекає вдома. Родина не знає, де ця людина, і не може її поховати, віддати шану. А ти просто виїжджаєш по тілах, бо іншого виходу немає.
Каже, коли доїхали до першого українського блокпоста у Харківській області й почули привітання: «Бажаю здоров’я!», емоції зашкалювали.
Я тепер розумію, що люди мають на увазі, коли кажуть, що готові цілувати землю. Я не можу передати, що в той момент відбувається всередині. Відчуваєш, що ти вдома, – розповідає Ротар.
Та в багатьох наших людей виїхати можливості не було.
В моєї сусідки, тьоті Жені, померли двоє дітей і чоловік. Їй 70 років і вона залишилася одна. Мама мого знайомого, який живе в Києві, залишилася в Рубіжному, бо в неї двоє лежачих батьків і вона їх не вивезе, – каже Ірина.
Нове життя
Спершу Ірина Ротар приїхала у Дніпро. Розповідає, що було важко сприймати нову реальність. В голові не вкладалося, як це в Рубіжному нема ні їжі, ні води, ні світла, ні інформації, а Дніпро – цвіте й пахне.
Далі Ірина поїхала в Івано-Франківськ, до мами та бабусі, які трохи раніше виїхали з Сєвєродонецька.
Мама спочатку приїхала до Львова, два дні жила у шкільному спортзалі. Потім знайомі допомогли знайти квартиру в Івано-Франківську і вона поселилася тут. Так Івано-Франківськ став мені домом, хоч мені дуже дивно ловити себе на цій думці, – говорить жінка.
Ірина пригадує, перше, що вона зробила у Франківську – купила 5 кг гречки по 47 грн у «Сільпо».
Згодом, аби не з’їхати з глузду, жінка зайнялася волонтерством – допомагає вимушеним переселенцям з одягом. Створити «Крамничку добра» вирішила після випадку в ліцеї №7.
Я приїхала гола-боса, в мене нічого не було, – пригадує Ірина. – Пішла в сьомий ліцей, там був великий хаб, і я почула, як одна жіночка каже: «О, ці ВПО… Їм, взагалі-то, платять гроші, най ідуть і собі купляють». Все, що я взяла, поклала на місце, пішла і більше ніколи до них не приходила.
Але тоді Ірина Ротар познайомилася з пані Оксаною – жінкою, яка допомогла освоїтись в місті.
Ми через OLX купляли в неї диван і вона спитала: «А що у вас удома?» – розповідає Ірина. – Я почала плакати, бо тільки приїхала і мені було важко про це говорити. А вона: «В тебе хоч щось є?». Я відповіла, що ще щось куплю. Тоді вона мене познайомила з волонтером, який привіз мені ковдри, подушки, засоби гігієни. Він мене спитав, чи мені ще щось треба. Я дуже соромилася просити, бо в Рубіжному в мене було все. Але на той час грошей не було, а мені потрібні були кросівки, бо в мене 41-й розмір і я не можу знайти взуття на секонд-хенді. Він мені привіз дві пари кросівок і сказав, що це його сестра передала з Франції. Я плакала.
Взагалі, в житті Ірини склалося так, що близькі люди стали їй чужими, а чужі – рідними. Війна показала, хто чим дихає.
Знялися маски, і ти на людей подивився під іншим кутом. Наприклад, деякі люди з мого оточення виїхали на росію, – каже вона. – Одна дуже близька і дорога мені людина, яка знає мою позицію і знає, чим я займаюся, виїхала на той бік і пише мені: «Ну шо ти, як ти?». Ти серйозно? У тебе на очах розривало дітей, а ти поїхала туди і питаєш в мене, як я? І коли людина каже: «Я нє за палітіку. Я за мір ва всьом мірє», мене просто розриває. Я дуже хочу, щоб люди, які виїхали на росію, більше не поверталися. Хай вони там залишаються назавжди.
«Велик мене дочекається»
Нині Ірина надихається людьми, які приходять у «Крамничку добра». Каже, кожна людина – це маленький вогник, який запалює інших.
Взагалі, я дуже сильно люблю людей, вони – моя енергія. Я відчуваю, що я можу когось підтримати, допомогти, – говорить волонтерка. – Тим більше, люди потребують не тільки речей, а й спілкування. Інколи достатньо сказати: «Все буде добре! В нас теж нічого нема, але ми справимося!»
Втім, життя в окупації досі дає про себе знати. Згадує, що якось в Рубіжному літак над нею випустив ракету. Вона тоді дуже злякалася і з того часу ціпеніє, коли чує звук мотора.
А ще їй щодня доводиться боротися зі стереотипом, що луганчани не знають української мови.
У мене україномовна родина, у мене бабуся – вчителька української мови та літератури, мама – вихователька. Тобто українська мова для мене не є чимось надзвичайним, – пояснює Ірина Ротар. – Так, деякі регіони розмовляли російською мовою, але це не тільки про схід. Це про Київ, Одесу, Запоріжжя.
Жінка каже, що не сумує ні за речами, ні за квартирою, яку купила у 2019 році. Навіть рада, що помешкання не придатне до життя. Бо краще, хай каменя на камені не залишиться, ніж там поселяться окупанти. Єдине, чого їй не вистачає у Франківську – це велосипеда.
Ця війна забрала мій дім. В один момент в мене забрали мій маленький всесвіт, – каже Ірина. – Мене якось спитали, що я хочу зробити, коли закінчиться війна. Я хочу покататися на своєму велосипеді по наших Кремінських лісах. Велосипед для мене – символ свободи. А його залишила в сусідки, тьоті Люби. Вона така жінка, що нікому його не віддасть. І думаю, мій велик мене дочекається.
