Військовослужбовець з Івано-Франківська Ростислав Маланач на позивний Нео — командир танкової роти 3 окремої танкової Залізної бригади. До лав Збройних сил України його мобілізували у січні 2023 року. Відтоді Ростислав разом із побратимами захищає країну на одній з ділянок фронту — Куп’янському напрямку.
Про роботу танкістів на передовій та власні мрії Ростислав Маланач розповів Суспільному, пише Правда.іф.
Косметологія FineLine пропонує лазерну епіляцію на новому 3000w апараті. Спробуйте перший сеанс на ділянку пахв безкоштовно. Переконайтесь у ефективності!
Українець, який народився в Росії
Ростислав Маланач народився 28 жовтня 1991 року в Росії. Його батьки їздили у Воркуту на заробітки. Мати військовослужбовця родом з Івано-Франківщини, тато — з Тернопільщини.
“Тоді чимало людей їздили туди на заробітки — час такий був. Там заробляли гроші та поверталися на батьківщину. Отак і ми — через 13 років переїхали в Івано-Франківськ. Місто вибирали те, що до душі, близьке по духу”, — пригадує боєць.
Сім’я переїхала до Франківська, коли Ростислав йшов до дев’ятого класу. У юності він багато часу проводив з однокласниками, активно займався спортом, зокрема полюбляв єдиноборство.
“Чотири роки займався дзюдо, потім п’ять років — боксом. У мене добре виходило. Подобалися такі рухливі чоловічі види спорту. Це — дисципліна, витримка і хороший самозахист. Тепер ті навички стають у пригоді — я можу постояти за себе, а на фронті — й за державу”, — каже танкіст.
Після школи Ростислав Маланач вступив у Львівський коледж транспортної інфраструктури, згодом — в Український державний університет залізничного транспорту. Після навчання молодого спеціаліста скерували на роботу в Івано-Франківськ.
Повістка і мобілізація
На війну Ростислава Маланача мобілізували у січні 2023 року. Військовослужбовець каже: на ВЛК та збори дали лише три дні.
“Мені повістку вручили 6 січня, а вже 9 відправили на навчання. Це було тоді для мене великим сюрпризом. Я прибув до територіального центру комплектування для того, щоб пройти медогляд, оскільки попередньо була розмова з військкоматом. А вирішили все по-іншому”, — розповідає Ростислав Маланач.
Його відправлення на фронт стало для дружини Іванни несподіваним. Коли чоловік приїхав з повісткою додому, вона йому спочатку не повірила.
“Приїхав я додому з тією повісткою. Дружина здивувалася, довго її розглядала, думала, може, жарт якийсь, але виявилося — не жарт”, — пригадує Ростислав.
Одразу після мобілізації Ростислава Маланача скерували на навчання в Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного. Чоловік розповідає: два місяці від ранку до вечора разом з іншими військовими відвідував заняття, на яких їх навчали як професійних навичок, так і роботи в команді.
“Нас вчили бути механіками, водіями, навідниками, командирами — так, щоб у разі, коли, не дай Боже, з кимось щось станеться, ми могли вчасно замінити ту людину. Навчали також орієнтуватися в техніці: що, де і як працює, в яких випадках застосовується. Готували офіцерів, тому навчання акцентували на тому, як поводитися з особовим складом, як діяти у різних тактичних обставинах”, — говорить військовослужбовець.
Через два місяці навчання Ростислава Маланача відправили на фронт.
Рік на Харківщині
Понад рік Ростислав воює на Харківщині, на Куп’янському напрямку. Він керує танковою ротою. Воїн каже: танкісти здебільшого стримують військових РФ під час штурму або працюють із закритих позицій й допомагають піхоті.
“Ми завжди напоготові, завжди на чергуванні. Коли піхотний підрозділ просить, то ми їм допомагаємо. Щодня ремонтуємо й обслуговуємо техніку. Організовуємо, збираємо екіпажі, які будуть виїжджати, підготовлюємо машини. Вони — старого зразка, але ми на них працюємо. Це — наші радянські Т-72. Але вони функціонують, виручають”, — говорить Ростислав Маланач.
Також разом із побратимами облаштовують бліндажі, підвали, щоб у разі потреби була можливість туди переселитися.
Ростислав розповідає, що на Куп’янському напрямку з місцевих людей майже нікого вже не залишилося — повиїжджали. Є лише пенсіонери та ті, які не можуть виїхати чи не мають куди. Військові їм допомагають, діляться продуктами.
“Контингент там — різний, бачення їхнє теж різне. Ми це знаємо. Але вони нам допомагають. Коли ми поселилися, то люди з водою допомогли й з бідонами, щоб ту воду десь придбати, в чомусь принести. Ми теж не стоїмо осторонь — якщо є чим чи зайве, то ділимося із сусідами”, — розповідає Ростислав Маланач.
Командир танкової роти має два позивні — Франко і Нео.
“Перший мій позивний був Франко. Це пов’язано з містом Івано-Франківськ, звідки я прибув у бригаду. Десь місяці два тому була вказівка вищого командування змінити всім позивні. Тепер мене називають Нео. Цей позивний мені запропонував водій-механік і я погодився. Колись у школі мене теж деколи називали Нео. То було пов’язано з фільмом “Матриця”. Там такий герой у плащі рятував світ”, — каже командир.
“Ми не маємо права на слабкість”
Ростислав Маланач і кожен з бійців його підрозділу одночасно є не лише водіями, механіками чи навідниками. Насамперед вони — побратими, які разом радіють перемогам, разом долають біль утрати.
“На жаль, доводилося втрачати побратимів. Це — мої підлеглі, мій екіпаж. Це — люди, з якими жили в одній хаті, в одній кімнаті. І нещодавно вони загинули. На жаль, зробити там нічого не можна було”, — пригадує Ростислав.
Він додає: у таких морально важких ситуаціях — складно, адже перед особовим складом потрібно показувати стійкість.
“Ніякого хвилювання у таких випадках в принципі не повинно бути. Ми можемо переживати десь наодинці, “виливати” емоції так, щоб ніхто не бачив. Але не при військових. Це — війна. І тут всі повинні бути готові до всього”, — говорить Ростислав Маланач.
Головна мотивація — родина
Військовослужбовець з Івано-Франківська каже: головна мотивація — це родина.
“Дуже не вистачає сім’ї. Оце — найважче, коли ти не бачиш своїх близьких. Тому ми воюємо за незалежність України, за те, щоб люди були вільними. Боремося за справедливість, за те, щоб наші діти росли у вільній країні”, — говорить командир.
Вдома на бійця чекають дружина Іванна та маленький син Максимко. З дружиною Ростислав познайомився, коли працював в Івано-Франківській дирекції залізничних перевезень.
“Ходили чутки, що на станції Ямниця почала працювати нова гарна дівчина. Я спланував робочу поїздку і поїхав туди. Ми познайомилися і почали спілкуватися. Пізніше почали частіше зустрічатися, проводити разом будні й свята”, — розповідає Ростислав.
Згодом пара одружилася. У квітні 2022 року в подружжя народився син.
“Найтяжче для мене і для кожного військового — це думати щодня про те, що можна додому не повернутися. Найбільше в житті хочу спокійно ходити на роботу, насолоджуватися сім’єю, виховувати сина, їздити на відпочинок. Мрію щоранку прокидатися вдома у теплому ліжку і бавитися із сином. Просто хочу насолоджуватися спокійним, мирним життям”.
