Тетяна Дикіна — тренерка з карате з Харкова, яка відкрила два клуби в Івано-Франківську. Вона поділилася “Галці” своїм шляхом у спорті та тренерстві, а також розповіла про труднощі та успіхи, з якими зіткнулася при відкритті клубу в Івано-Франківську після повномасштабного вторгнення. Її досвід у єдиноборствах триває вже 15 років, включаючи карате, теквондо та кікбоксинг. Відкриття власного клубу в Івано-Франківську стало новим етапом її життя.
– Розкажіть більше про свій шлях карате і про свої спортивні успіхи?
– Мій шлях у спорті розпочався понад 15 років тому. Я тренувалася в таких видах спорту, як карате, теквондо, кікбоксинг. Потім я зрозуміла, що карате — це те, що мені подобається найбільше, і так я залишилася в ньому.
– Як ви почали тренувати дітей і чому? Можливо, ви вже хотіли відкрити клуб карате ще в Харкові?
– Так, до війни я працювала тренером в Харкові, але після початку повномасштабного втогрнення вирішила переїхати в Івано-Франківськ. Тут я зустріла тренера з карате, і він запропонував мені відкрити власний клуб. Я довго думала, але зрештою погодилася. І це стало моєю метою — започаткувати клуб для дітей, щоб не лише навчати їх спорту, а й дарувати можливість реалізувати себе в ньому.
– Можете більше розказати про те, як ви переїжджали з Харкова і як оселились в Франківську?
– Я приїхала не одразу, не з перших днів. Вдома була десь місяців три після початку повномасштабного вторгнення. В метро – це було, як бомбосховище, тому найкраще було жити саме там, але все ж не дуже класно жити в метро постійно. Тому ми з хлопцем прийняли рішення переїхати в Калуш, де жив його батько. І я взяла найцінніше – це сумку з речами, моїх тварин, і ми переїхали. Саме там я познайомилася з тренером з карате, який запропонував мені відкрити клуб в Івано-Франківську. І після того, як я вже вирішила відкривати клуб, ми приїхали в Івано-Франківськ.
– З якими труднощами ви зіткнулися при відкритті клубу?
– Найскладніше було знайти перших діток на заняття, адже я не дуже сильна в розповсюдженні інформації. Також складно було знайти приміщення, адже коли в тебе немає діток, оплачувати оренду – це також дуже важко. Але ми впоралися, ми набрали перші групи, починали з п’яти дітей. Але зараз ми доросли до того, що в нашому клубі тренуються близько 40-50 дітей. І всіх діток ми дуже любимо, всім діткам ми допомагаємо.
– Чи не було важко знаходити приміщення?
– Перше приміщення – зняли просто танцювальну студію, і там займалися. Дуже важко було купити покриття для таких занять, адже ми його збирали, розбирали. Воно досить дороге також. Теперішнє приміщення випадково знайшли. Скомунікували з іншими переселенцями, які відкрили тут також секцію тайського боксу, і вирішили разом розвивати спорт в Івано-Франківську. Ми – карате, вони – тайський бокс. Це приміщення мені взагалі випадково попалося. Довго шукала і вже здалася. А мій хлопець заходить і йому попадається в оголошенні це приміщення, яке буквально було викладене 5 хвилин тому. І так ми і опинилися.
– Як ви залучаєте дітей до занять?
– В нас є Інстаграм клубу карате Okami, де ми показуємо життя наших діток, наші досягнення та заняття. Я дуже люблю формат відео на нашій сторінці, де ми опитуємо дітей стосовно певних питань. Абсолютно не заучено, без сценарію. Ми просто ставимо питання діткам 4, 5, 6 років. Наприклад: “Як ти вважаєш, що таке дисципліна? Чому вона важлива на заняттях?” І ми знімаємо, як дітки відповідають на ці запитання, як вони вважають, що таке дисципліна. Наприклад, ми питаємо наших дітей, чому вони люблять займатися карате. Що найкраще на тренуваннях? Вони всі абсолютно по-різному відповідають. І для мене дуже важливо, щоб це були чесні відповіді. Ми викладаємо ці відео такими, якими вони є, без сценарію. І інколи навіть батьків дивують ті відповіді, які ми чуємо від наших діток. Це абсолютно щирі думки та відчуття. І для мене це важливо, щоб наша сторінка транслювала те, чим ми насправді займаємося, те, якими ми є. Без прикрас – ми не викладаємо якусь ідеальну картинку, ми викладаємо те, як наш клуб живе.
– Які навички розвиває карате?
– Стресостійкість, дисципліна, любов до себе, любов до своїх бажань – інколи це переборювання ліні, розуміння, чому важливо робити те чи інше. Як я вже казала, я завжди пояснюю дітям, навіть 3-4 років, для чого ми це робимо. Дуже багато тренерів мене питають – для чого я набираю дітей від 4 років на заняття, мовляв, вони ж нічого не розуміють. Насправді вони дуже багато розуміють, і коли поясниш, чому треба робити так, дитина завжди буде робити це якісно. А коли просто кажеш “роби”, вона не буде робити настільки якісно, якби вона розуміла, чому це треба робити, чому тренер так каже, і чому саме повинно виглядати за такими принципами.
– Розкажіть про дітей, які у вас тренуються?
– Нещодавно ми повернулися з Києва, з чемпіонату України, і в нас троє з семи дітей, які поїхали, стали чемпіонами України, зайнявши перші місця. От хлопчик Максим Полопонюк, йому всього шість років, він уже став чемпіоном України, він провів чотири бої в своїй категорії і став першим, хто виграв всі чотири бої. І також дві дівчинки, які виступали в категорії “ката”, вони зайняли також перші місця і стали чемпіонками України. Всі інші діти стали призерами, вони мали третє місце.
– Як вдається прививати таку любов до карате?
– Це залежить від тренера, від колективу. Ми дуже стежимо за тим, щоб в нашому колективі була класна атмосфера. Для мене дуже важливо, щоб діти підтримували один одного, щоб вони знали, що в нас панує чесна і правильна атмосфера, що ніхто нікого не ображає. І з цього, перш за все, починається любов до занять спортом. Також самі заняття з карате дуже подобаються багатьом дітям, коли в них виходять певні удари, коли вони виграють медалі. Тому, я думаю, що це якраз і починається з перших занять, коли ти пояснюєш дитині, для чого вона це робить.
– Коли ваша робота є найважчою для вас?
– Дуже часто бувають стресові ситуації на змаганнях. Я завжди кажу батькам: у вас виступає одна, ну максимум дві дитини, а у мене виступає 15-20. І за кожну дитину я щиро переживаю, дуже сильно переживаю. Для мене важливо, щоб діти отримали задоволення, отримали ті результати, на які вони тренувалися. Також бувають нелегкі ситуації з батьками. Бо це нормально, коли виникають певні конфлікти у дітей, коли дитина не хоче ходити на тренування з тих чи інших причин. Дуже часто, наприклад, влітку батьки кажуть, що дитина не хоче прийти на тренування. І ми пояснюємо, що це нормально, тому що діти хочуть гуляти. І коли йде така комунікація між батьками і дітьми, тоді дитина максимально хоче ходити на заняття, отримує результат і задоволення від тренувань.
– Чи є вже можливості у вашого клубу для підтримки талановитих дітей?
– Так, звісно, є. Ми максимально стараємося підтримувати талановитих дітей. Зі свого боку я проводжу абсолютно безкоштовні тренування для дітей, які хочуть, але батьки не мають ресурсів на заняття. Ми підтримуємо дітей в їх індивідуальному розвитку. І це важливо, і я завжди про це кажу батькам. Ми ніколи не порівнюємо дітей. Ми їх розвиваємо як індивідуальностей. Якщо дитина хоче, ми завжди проведемо додаткове тренування. Вони абсолютно безкоштовні для дітей, які цього хочуть. Також в майбутньому в планах започаткувати свій власний невеличкий фонд, який буде відкладати гроші для різних поїздок, наприклад, за кордон або на чемпіонат України.
– Які цінності, крім спорту, ви передаєте дітям під час тренувань?
– Для мене дуже важливо, щоб в першу чергу вони росли людьми. Я кажу, що карате – це карате, але те, якими вони будуть в майбутньому, набагато важливіше, ніж бути, наприклад, олімпійським чемпіоном. Тому ми пояснюємо дітям про особисті кордони, про відношення до інших дітей, про цінності. Наприклад, досягання своїх цілей, про розуміння своїх бажань. Це не тільки про спортивний розвиток, це про духовний розвиток в першу чергу.
Тому найголовніше – це підтримувати дітей. Адже якщо ти підтримуєш дітей, якщо ти в них віриш, якщо ти їм допомагаєш саме в моральному, психологічному їхньому стані, щоб він був стабільний, щоб їм було не важко сприймати певні моменти, саме так наші діти досягають успіху. Адже натренувати, насправді, можна все. З часом. А ось зробити так, щоб дитині подобалося те, чим вона займається – це питання номер один. Це найважливіше.
– Що вас мотивує рухатись далі?
Найбільше мене мотивують діти, коли ти бачиш їх очі, коли вони хочуть цим займатися, коли вони дивляться на тебе і питають, чи в мене виходить, чи виграю я змагання. Або “Я дуже хочу піти на атестацію, на змагання, бути чемпіоном”. Хтось займається для себе, але так само завзято. Ми підтримуємо будь-які цілі наших дітей. І знову ж таки, на рахунок мотивації для мене найважливіше, щоб в моєму клубі займалися саме ті діти, які дуже люблять карате. У нас є хлопчик, який пішов на змагання в 7 років. І тепер він ні на що не міняє карате. Мама його відвела на день народження до друга. Він, коли дізнався, що пропустить тренування, в істериці подзвонив мамі, щоб вона його забрала з дня народження, і привела до дитячого клубу. І вона його привела на тренування. Він тренується в нас кожен день, коли в нас є тренування. Це з понеділка по суботу. Він тренується на двох тренуваннях: і на своєму, і на дорослому. Кожне заняття, кожне змагання, він каже, що йде, бо дуже любить карате.
– Які ваші плани у розвитку карате у Франківську?
– Ми проводимо розмови з дитячими садочками для того, щоб проводити там заняття. Також ми плануємо відкрити зал в районі Пасічної, але поки що шукаємо приміщення, яке підходить під нашу діяльність. Взагалі думок багато, дуже хочеться, щоб клуб був в кожному районі Івано-Франківська. Дуже хочеться також зайти в область і відкрити наш клуб, наприклад, в менших містечках або селах. Але поки що це важко, адже я одна і розірватися на всі місця я не можу. А тренерів з карате в Івано-Франківську дуже мало. Тому ми зараз на стадії виховання майбутніх тренерів. У нас є дітки 12-13 років, які вже хочуть бути тренерами в майбутньому. Тому я думаю, що через декілька років у нас вже виросте майбутній тренер.
– До слова, а що вам подобається і не подобається в Івано-Франківську?
– Дуже багато речей, які мені подобаються. Це, наприклад, атмосфера міста, те, що люди тут дбають про свій комфорт. Є певні речі, які для мене незвичні. Це, наприклад, більше про темп життя. Наприклад, в Харкові було окей їхати з одного кінця міста в інший, навіть якщо це дуже далеко. А тут люди люблять, щоб все було біля дому. І це для мене трошки незвичне. Сказати, що щось мені не подобалося, такого прямо немає. Дуже комфортне місто, і воно стало для мене другим домом.
– Вже знаєте, чи захочете залишатись у Франківську в майбутньому, можливо, навіть, якщо Харків буде безпечним?
– Я дуже люблю Харків і ніколи б не подумала, що зможу переїхати з Харкова, адже Харків завжди в моєму серці. Я дуже люблю це місто і ніколи б не змінила його на інше. Але так склалося моє життя, що саме мій клуб карате “Okami” тут – це моя любов, це моя дитина, можна сказати. Тому мені треба розвивати клуб карате і взагалі карате в Івано-Франківську в цілому саме тут. Тому я думаю, що навряд чи я вже кину все тут і поїду в Харків назад, адже тут мої учні – це всі мої діти. Всіх я дуже люблю, вони люблять мене, тому я думаю, що залишимось тут.
